Джерелом були захопливі оповідання і цілі романи-спогади про трагічні долі безвинно репресованих, про те що являла собою радянська "виправна" система.
"Соціально близький елемент" — так офіційно кваліфікувалися в системі ГУЛАГу засуджені кримінальні злочинці. Вони задовольняли систему, а от "політичні" — ні. Та не буду нагнітати. Звісно, не бив умисно шибки, не кривдив, і як казав поет, "не бив по голові братів наших менших", не палив, не пив, нікого не гнітив ... . Просто поводив себе задовільно, на "трійку". За "двійку" вже могли взяти на спецоблік. До речі, "п'ять з мінусом" (таке практикувалося) з поведінки неофіційно розцінювалося теж як мало задовільне. Ну, "Королівство кривих дзеркал"! Цікаво, а як би вони оцінили Буратіно чи іншого визнаного улюбленця — О. Бендера. Може на докору знервованим вчителям твори про цих казкових героїв слід було б включити до шкільної програми? Адже пам'ятаю як на заняттях з англійської ми читали пригоди Піноккіо і Давіда Копперфілда (школа вважалася спеціалізованою, але це заслуговує на подальшу окрему оповідку). Хлопчики давали жару!
Так от, до очікуваного задокументованого в табелі фіналу п'ятого (чи шостого ?) року навчання залишалося два тижні першої в житті літньої практики (діти змалку мають призвичаюватися до фізичної праці). Ми не проти. Ми "за"— літо, парк, кущі, сарайчики — є де сховатися, є з ким погратися! І тут треба відкрити шановному читачеві істинний підтекст мого довгого "філософствування": саме крізь критичний погляд на підсумки моєї першої літньої практики, про який повною мірою мені стало відомо лише після закінчення ВУЗу, склалося уявлення про радянське бачення місця фізичній праці при оцінці "соціальної якості" особистості.
Природна повага українців до людей фізичної праці, в "королівстві кривих дзеркал" набула еталонної, безальтернативної ідеологеми. Ви можете запитати, а як же "трудова інтелігенція", про яку згадувалося лише у щорічних привітаннях з високих трибун і гучномовців до першотравневих свят ("День праці")? Чистіший оксюморон, нісенітниця. Бо за визначенням інтелігенція — це люди розумової, творчої праці. Але за совєтьсько-сталінською ідеологією є лише два типи інтелігенції: "трудова" і "гнила". Людина що довічно спочиває в Мавзолеї й любов до якої тодішнім поколінням прищеплювали з пелюшок, якось сказала що інтелігенція — це гівно. Ви тільки не подумайте, що я "в окулярах і шляпі", такий собі інтелектуал обурений на похибки історії. Нічого особистого. Просто дошкульний факт (в іншому контексті читай "Просто бізнес!", або як викриті під час адюльтеру вигукують "Це не те про що ви подумали!" і т.д. і т.п.).
Отже, відбувати практику, скажімо, п'ятому "А" визначили в Пушкінському парку Києва — біля кіностудії імені Олександра Довженка, навпроти тодішньої трамвайної зупинки "Вулиця Польова". Керівником призначили ... нашого вчителя з музики та співів. Правду сказати, це був рафінований інтелігент з легкою сивиною, років за п'ятдесят з чимось. На відміну від попереднього молодшого вчителя який супроводжував заняття співів під баян, цей грав на скрипці. Мабуть, добре грав, але я її належно не сприймав, ноти потягнути без фальші не міг, сперечався і тому щоразу отримував від нього зауваження. Здається разів один-два мене виставляли з класу. Після цього я точно прогуляв майже всі заняття з музики та співів в останній чверті. Ось такий був розклад напередодні довгоочікуваного літа.
Наближався кінець травня, нас спрямували до парку, видали грабельки, віники й верейки. Треба було вичищати з-під кущів позаторішнє листя, та підмітати стежки. Крім того, це сміття і листя ще треба було добряче вишукувати, адже парк був підшефним Київському медичному інституту. А кожен знає, що після солдат і студентів вже збирати нічого, хіба щось таке про що не напишеш і вголос не скажеш ... Загалом, нудно і марудено. До того, мабуть, враховуючи мою приязність до "музики й співів", за моє перевиховання було вирішено взятись ціпко і твердо. Щойно невірний рух — і отримуй зауваження, а працювати треба було з десятої ранку і до четвертої години (з перервою на бутерброд). Ну, ви знаєте як це. Не злізеш з язика наставника — станеш "причтою во язицех" на педагогічній раді школи, на батьківських зборах. Тоді вільному вітерцю канікул капець.
Підіймаю пилюку мітлою, чіпляю дівчат грабельками за сандалики. Дихаю носом. Відчуваю що все, закипів. Глибоко вдихнув ротом (саме так, бо видихають коли п'ють) і кажу голосно, у простір, звертаючись наче до діброви: "А чому б нам не дати якусь норму, як зробиш, — так і до дому?" Тиша. Потім дівчаче тихеньке хі-хі. Хлопці навіть не оглянулися. Вони собі на умі. А даремно — "знали б прикуп — жили б в Сочі!". Учитель підходить і питає: "На всю практику?" А хлопчина вже вкусив до куса і каже, — "Згоден". — "Тоді пішли, я покажу".
Зайшли у двірницьку, захопив лопату і відводить мене під стіну фотопаперової фабрики, що суміжна з кіностудією (зараз там збудовано грандіозний житловий комплекс). Показує на ділянку із щойно висадженими берізками. Рахуємо. Їх сорок дві. Навкруги все у чорноземі. "Оце маєш на кільканадцять днів" — точно вже не пам'ятаю скільки там залишилося, чи то десять, чи то дванадцять. — "Зробиш і вільний". Я погоджуюсь.
Поталанило! Відважним везе! Пам'ятаєте, як в анекдоті про знану доярку що стала валютною проституткою? На запитання, як вона могла так, відповіла: "Просто пощастило!" Ну, в часи історії про яку розповідаю такого неподобства ще не було, але ....
Річ у тім, що кожного дня останнього тижня навчання їдучі до школи трамваєм я спостерігав як висаджували ці берізки. А наостанок — завезли чорнозем. Накидали його просто товстим шаром на штик лопати з "хвостиком". Шаром масної м'якої землі! Не буду оповідати як копалося. Ви вже зрозуміли: до годин трьох, але більшу частину без надзусиль, акуратно, по колу навкруги кожного деревця. Правду кажучи, старався. Розмовляв з тими берізками. Під кінець одяг став слизкеньким. Було не комфортно, але тішила думка, що я таки це зроблю! Бутерброда вирішив не їсти, щоб не "розхолоджуватись". І зробив! Був гордим тоді за себе. Пам'ятаю якесь відчуття урочистості. Це зараз, коли провів декілька років в селі розумієш, що для будь-якого місцевого хлопчини перекопати такі собі дві-три сотки — не питання. Змалку призвичаївся. А ми, "городські", на суботниках хіба що по один-два деревця висадимо, та й годі, до наступного року.
Ніколи ще в юному житті не бачив такого розгубленого обличчя у дорослої людини, як у того вчителя що обходив мою ділянку. Ми обидва мовчали. Проте серце колотило: стримає своє слово чи ні? Та ось він взяв мене за зап'ястя, повернув назовні та подивився на долоні. Його обличчя з блідого зашарілося. Може спочатку боявся, що у дитини геть позбивались руки? Та все обійшлося. Його серце попустило — мої долоні були лише багряні, ще два-три невеличкі пухирці. — "Ти (прізвище) вільний!" . Якось, мабуть, так, зараз це не суть важливо. Фінал історії більш цікавий.
По закінченню практики відбулися річні батьківські збори. Я на них не пішов. Мамо з татом повернулися ввечері у хорошому гуморі, та ще з тортом. Я розгорнув свій табель ... . "Поведінка — "п'ять", "Музика і співи" — "п'ять", "Мови" — "чотири". І це — річні-перевідні оцінки !
Після вручення диплома кожен випускник Вишу мав бути ознайомлений зі своєю особовою справою. Були тоді такі. "Особливі відділи", очолювали їх такі собі "особісти". На сьогодення — "спецагенти" типу СБУ, ЦРУ, ФБР (не плутати з "Фаберже"! ), а у прадавні часи — наказові дяки.
Пішов до канцелярії факультету, бо мав отримати ще і вкладиша з оцінками до диплома. Бачу що особову справу заведено ще з дитсадочка, продовжено з першого класу школи й так далі. Читаю про свої, мабуть, найзначніші, походеньки. Відзначили, що всі роки був відмінником з предмета "Ручна праця" (слово замовили вчителі, та це окрема історія), брав участь у самодіяльності, закінчив початковий курс кіномеханіка, дитячу спортивну школу, авіамодельний гурток, має спортивні розряди та відзнаки, був членом студентського наукового товариства факультету, свою першу наукову статтю опублікував на третьому курсі, працював у студентському конструкторському бюро. Добре думаю, що хоч медичну картку не підшили, як я тяжко хворів на свинку та гепатит і скільки операцій переніс. Так могли б уявити, що я якийсь ущербний і не запропонувати омріяну дослідницьку роботу.
В кінці шкільних років — резюме на кшталт "Хлопчик дуже любить труд". Крапка.
О це так-так. Прояснилося чому призначили старостою класу, без зайвого формалізму прийняли до комсомолу, долучили до загону юних патрульних міліції (це називалося "Юні Дзержинівці"; не подумайте що то була гілка КДБ), чому вручали у Виші, хоча і не публічно, деякі відзнаки (думаю, що не публічно, то це через "язика", окрема історія).
Ось такі вони наслідки теорії еволюції Дарвіна й її рушійної сили — музики і співів!
Але ви тільки часом не подумайте що то була ідеальна дитина. Запрошую познайомитися глибше.
1967. Хто винен?
Вам доводилося коли-небудь бачити охайну дівчинку у її день народження, яка тільки що весело гралася з великим новеньким напівпрозорим м'ячем (знаєте, такі до нас тільки но почали завозити з Югославії) на шкільному дворі, вбрану у нарядну шкільну форму, яку вдало доповнювали білі гольфи із китицями зверху, білий фартушок і два величезних білих банта в акуратно сплетених косичках? А зараз вона стояла з голови до ніг густо заляпана фіолетовим чорнилом.
Якщо вам таке не траплялося, не переймайтеся – далі буде ще цікавіше.
"Тримайте його! Це він!" – волала маленька щупла, миршавенька молодиця-прибиральниця, стоячи перед завучем школи і тицяючи пальцем у учня, який спробував обійти невеличке скупчення на майданчику перед сходами третього поверху. Тим "щасливцем" був я – винахідливий хитрун і кривдник усього праведного. Заціпенів. "Та ні, ось винуватець!" – промовила завуч, навіть не повертаючись у мій бік. Тільки зробила крок назад, відкриваючи оту чудну картину, змальовану в передмові. Постраждало дитя було її дочкою. Навпроти стояв взятий під руки завгоспом понурий школяр.