Слухай… А дозволь, я розповім одну історію про одну дівчину, що хотіла творити мистецтво для всього світу, але життя… Це звісно трохи відійде від цієї теми, але я дам тобі зрозуміти повністю концепцію цих віршів.
Якось в автобусі я познайомився з однією дівчиною, що так цікаво переглядала одну книгу із красивими ілюстраціями, ніби оцінюючи її. Від зацікавленості, я запитав що за книжка і розуміючи, що ніколи її не прочитаю, попросив переповісти, про що вона. Вона з легкістю розповіла.
Rise
В одному природничому містечку, складеного із хуторів, проживала дівчинка Райс. Містечко із низьких будівель складувало концепцію тихого і раннього, туманного села, а кожна проведена хвилинка тут віддавала потаємну та духовну силу. Кожного ранку дівчина любила співати, зачаровуючи природу своїми нотами. Та лиш в одну ніч полила гримуча злива, затоплюючи це місто.
Сонце
Лиш в тихе сонце,
Сплетене шляхами,
Будуть грітися птахи,
Співаючи про небо.
Відлуння співу
Розлетиться так далеко,
Що рікою, за рікою
Розійдуться береги.
І ударившись об скелі,
Розгойдаються вітри,
І долетівши аж до неба
Ударять в сонце
Назавжди.
Злива не згасала. Вона лила, лила й лила ще дужче, ніби вона мститься за щось. Зриваючи корні дерев, вона досягала своїх цілей. А невдовзі почала приваблювати хати, затоплюючи їх.
Мешканці й не спали. Паніка так розкинулась по всьому місті, що було страшно і подумати, чим це може закінчитись. От тільки Райс не боялась. Вона співала у своїй кімнаті, що від полу наповнювалась водою. Червоний килим, змішавшись із водою, — утворював ілюзію кровавої кімнати.
Лиш батьки здригнувшись, відчинили двері, аби зібратись і звалити геть.
Зібратись і тікати аж до самих гір, що були неподалік від містечка. Аби не стало все ще гірше. Вони зібрали все необхідне, запрягли свого коня і рушили в дорогу, що вже заливалась від дощу і осліплювала Зевсовими пострілами.
Грім так гримів, неначе зверху відбивались колісниці. Ніби щось котилось дерев'яне, виливаючи дощі. І це все затоплювало далі місто. А люди в паніці вишикувалися в єдину дорогу, що вела до гір.
Лиш тільки дівчинка Райс була спокійна і вірила, що все буде добре. Їй було всього 17, а на свій розум спокійніша ніж всі інші старші.
Затоплений шлях
Витоплюючи всі свої рани,
Бродить собі самотній кінь.
Його грива так відкидалась,
Підкови стукали в грім.
Його тіло міцно тримає,
Очі, як пам'ять серце ламає.
Неголодний він є
У всьому, що він визнає.
Та якось стоїть він,
Тримає похмурість.
Нікого не мавши,
Підходячи ближче
До мертвих років,
Ставши об корінь,
Тримається кінь.
Люди вжи підходили до гір. Вже є і ті, що піднялися і заселились на скелях. А далі тривожив їх холод, — чим більше людей, тим лізти все вище.
Нашій героїні не було солодко і нажаль їм довелося лізти майже до самого верху, поміж скель та засніженої долини. Ще далі і далі. Руки вже не грілись. А очі тримались, намагаючись повністю не заснути, засліплювались снігом. Ось нарешті і добрались до місця, аби побудувати тут табір та втримуватись.
Мороз та Скелі
Між Скель
Засніжена дорога.
Ніхто не гада,
Куди привиде.
Мороз,
Так підганяє,
Швидше, швидше
Все ж дізнатись.
От так в житті,
Між скель йдемо,
І щось нас підганяє
Серед снігу.
Мороз та скелі.
Ти так довго йдеш,
А вони і не зникають,
Ведучи кудись.
Тільки в сонячну погоду
Можна ледве розглядіти
Засліплення від снігу,
Все рівно ти не знаєш.
Мороз та скелі
У не відомий шлях,
Відправлять.
Кришталева Долина
Вітер ще дужче затягував снігопад у горах. Ось і наші люди дібрались теж до свого місця поміж ялин. І між скелями згрупувавшись та сховавшись від вітру запалили багаття. Лиш було чути вітрового відлуння. Ніби залишився спокій. Наша дівчинка теж так вважала. І від світлового багаття зрозуміла, що зможе щось камінцями видряпати на скелях. І стала собі малювати.
Вона майже ніколи не говорить, скажімо так, вона максимальний інтроверт. Але ті творчі здібності, що вона має – перевершує будь яке "але" та будь які інші. Її спів є настільки дзвінким, що кожна особа, що чула, відчувала насолоду та тривогу від чогось нереального. Описані її фарбами картини завжди мали якийсь сенс та залишали очі на пару хвилин, аби зрозуміти і насолодитись. Інколи Райс грає на піаніно, з дитинства її мати вчила, але більшість в цьому часі вона віддавала перевагу намагатись грати самотужки.
Лиш заспокоївшись, всі під скелями, а дехто під ялин примостились спати, або хоча б чекати закінчення цієї пригоди. Дівчина щось і далі вишкрябувала. Їй серйозно це було цікаво, чи вона просто не хотіла відпочити? Відшкрябуючи кожну лінію, у її вухах відбилась звукова вібрація і звуком полинув вовчий виск. Це так далеко і так до біса моторошно та красиво! Але з поміж одного виття витіснилось і друге, та й тепер вже третє. І із далеких долин поринув оркестр цих витть. Але ніхто не зважав, що воно ще ближче і ближче ставало чутно. Лиш хтось, помітивши, закричав "Вовки!". Проте помітив не наближання їх, а їх самих.
Біг, страх. Всі знову в паніці. Полум'я згасало а снігова буря дедалі сильнішала. Нічого не видно, всі почали розбігатися у різні сторони, а хтось навпаки – захищатися. Половина групи якось утрималась, тікаючи разом від пітьми. Було чути крики, вистріли і звуки вітряних хвиль. Тікай Райс, настільки, наскільки можеш, все мине, говорила їй мати. Все буде добре.
В результаті, буквально за хвилин 50, — вони дібрались до незакинутого табору, в якому мешкають мисливці.
— Це не для вас збудований табір, ми не приймальна комісія, чи якась бісова реєстратура, — говорив один з мисливців. А залишена 6-ма особами група, все ж таки вмовляла залишитись. Впертість мисливців все ж таки стояла на своєму, доки один із старших не сказав:
— Половина!
— Половина? Який сенс залишати їх тут, не маючи поняття, навіть, що таке ліс та дикість?
— Якось і знайдемо у них користь. Хоч якусь вигоду.
Але така розмова все рівно не заспокоювало групу. Зразу з'явились і ті, що висловили відразу свою думку та позицію, в чому він чи вона корисні. От ніби і сюжетно, але і водночас наша героїня нічого не сказала, разом з батьками. Вони не знали, що говорити. Лиш мати помовчавши, сказала, — я зможу доглядати за будівлями, а дочка буде красиво співати, заспокоюючи та даючи голові відпочити…
— Співати? Кому всрались ваші співи? – загорланив 30 річний чоловік, — Яка користь від цього гр#баного співу? Воно лікує, чи шо!?!?
— Які ж ви всі безжально викривлена кучка силуетів..
Мовила Райс.
— Що ти там мовила, артистка?
— Ви тільки і шукаєте вигоду у інших людях, наживаючись на них, ні цінуючи нічого, ні будь яку мораль чи навіть просто працю, беручи її як за потрібне. Треба, треба і треба, кожен ваший план прагне покращуватись іншими, не цінуючи це, знищуючи кожне прекрасне та красиве, що ми мали, мали на початку існування нашого "Так" у всьому. Кожен із вас біжить, рятуючи лише свою шкуру… …і ви так проживете свій залишок життя.
Краще вже бути щирою "істотою", а ніж "правильною" людиною. ▲
Не вспів інший щось сказати, як пролунав вистріл в його серце і всі схопившись за зброю, намагаючись націлитись на дівчину, націлились на відчинені двері, з яких вилітав пухнастий сніг.
Вона бігла, мовчки бігла, оминаючи ті скелі, гадаючи за цей егоїстичний світ у своєму житті. Вже босими ногами біжучи, вона нічого не бачить. І не побачивши сувору скелю під собою, що повела у прірву, відчула запах крові.
Кінець. 23.12.2024
- Стій, стривай, а що стало із батьками? (запитав я)
- Насправді я не знаю, та й не особо хочу знати.
- В сенсі, ти не дочитала?
- В сенсі, я там не була.
- Не зрозумів.. Чекай но? Ти не сказала як тебе звати..
- Rise Vort.
- ..
Так я і познайомився із нею. Так і початково виглядала муза моїх віршів, потім закрутилось і муза..
І ця муза так змальовувала мій життєвий шлях.. Ведучи його демонстрацію із прекрасних замальовок у надоїдливу пітьму.
Пізнаючи цей світ далі, пишучи ці вірші, я вже цікавився не своїми почуттями, а почуттями кожної людини, чому так, а не так і як. Тому що, я хотів зрозуміти загально… error
error
error
error
error
error
error
Частина 4 | Кінцеве Сяйво
Проспекти
А пам'ятаєш як ми..
Будували наші плани,
Самотужки вибирались з тягучої тьми,
Фарбуючи шляхи наших милих днів.
Ніч так даремно гуляла,
Я не міг заснути, проглядаючи в дороги,
Де їхали чужі, не наші, але так
Схожі інші люди, розумієш?
Я забув твій милий сміх,
Я забув якими відчувались руки,
Я забув, як ми! Тримались разом!
Лиш пам'ятаю, як забрали наші плани.
Згорайте всі ідеї!
Згорайте всі пригоди,
Палайте у безодні назавжди!
Якщо ж забрали, то навіщо ж віддавати?
Вбили наші мрії,
Застрелили ту іскру,
Придушивши мою пам'ять,
І як у більшості в пітьму.
Тепер і я, міняю світ,
Утворюючи нові мрії.
А проспекти наших мрій
Залишу,
Пробач.
(Адресовано одній людині, S)
"Та незважаючи на все завжди знайдуться палачі…"
by DK Energetyk
Невідомість Я
В мені щось замкнуло,
І закрилось у петлі,
Натякає, що я уже
Не той, ким за себе є.
Стіна потріскана
До низу, до підлоги.
Годинник не працює
Час не йде.
Ніби все спинилось
І очі вже не бачать.
Так все змінилось,
І зле відчутно.
В голові лиш грає
Ванільний джаз.
І моє старе я,
Не закривши двері,
Не закривши двері,
Кудись собі пішло.
А нове Я,
Чи не відоме..
Вже сидів,
Тримаючи свій лист.
Цікавий лист,
Від невідомих "закуліс".
Що привиде у новий шлях.
23.12.2024
Без серця
Якось.
На камінні слави,
Зібралися коти.
Нікому не потрібні,
Дивилися у хмари.
Без страху і надії.
Вони вдивлялися у щось
І думали про те,
Як же то "щасливий"?
Потягаючи асфальтом,
Перекочуючи очі,
Не амбітністю
Щось муркоче.
Лежачи на сонці,
Задумався за все,
Для чого?
Він живе?
Так і думав,
Аж роками.
І так без серця
Залишився.
На камінні
слави.
23.12.2024
Тінь від Світла
Промені відходили
Від гібридних хмар,
Тікаючи до хвиль морів,
Аби поринути у глибину.
Тіні берегів
Тікали вище неба.
Приваблюючи ніч.
Колихання хвиль відчутно.
Птахи шукали
Рідний дім.
Не знаючи нічого,
Літаючи тут вперше.
Руки відчували.
Спокій, тишу.
Голова розслабилась.
Чекаючи приливу.
Я гадав про море,
Що поширене пісками
І 1 водою.
А що за морем?
Поки доберусь,
До "далі" у кінці?
Чи не стану я камінням?
У глибині душі.
23.12.2024
"Ділимо наші дні
С кращими, прийде зима,
Віримо, що вони
Назавжди."
by Sudno
Частина 5 | Без Назви
Нічого
Нічого.