Веселка аж ротика забула закрити від подиву. — Ось вирішив трохи політати, — роздратовано продовжував Коник, явно кепкуючи з Веселки. — Дай думаю, політаю! Подивлюся, як воно там, нагорі! Коли це, думаю, така нагода ще випаде!
Та надовго його жартів не вистачило. Глянувши вниз, він заволав щодуху:
— А-а-а! Рятуй мене, тітко моя, коняко! Пробач мені, кінський боже, я більше не буду лінуватися і дурити діда! Я більше не буду красти буряки у бабусі і прикидатися хворим і слабким! А-а-а! Ой, дивись, дивись, дивись!
Цієї миті сила, що розкручувала їх вгору, раптом припинила діяти, і вони опинились у невагомості аж десь серед зірок! Земля залишилася так далеко внизу, що видно було, мов на мапі, не тільки рідний край, а майже всю Євразію і трішки Африки. Тільки на мапі воно все різнокольорове, а наші герої побачили, що зараз уся земля чорна і димить!
У невагомому стані вони перебували недовго. Смерч почав розкручуватися в інший бік, і тепер його сила була спрямована не вгору, а вниз, зі швидкістю наче ще більшою, ніж до того.
Не зовсім розуміючи, що вона робить, Веселка почала перестрибувати з одного предмета на інший, намагаючись дотягнутися до Коника. Нарешті, їй це вдалося. Вона сполохано схопила Коникову морду в обійми і притулила до себе.
— Мимай ма меме! — щось промимрив Коник.
— Що? — не зрозуміла Веселка.
— Мимай ма меме! Ма им— ум и!
— Та що ти кажеш? Я не розумію! Може ти по-людськи говорити розучився? — злякалась Веселка.
Тут Коник, нарешті, висмикнув морду з під Веселчиної пахви і заволав:
— Та відпусти, кажу! І сідай на мене!
Не зовсім розуміючи, навіщо це робити, Веселка слухняно вмостилася Коникові на спину. Коник рвонув усім тілом ліворуч і опинився копитами на даху якогось автобуса. Відчувши тверду поверхню, він розігнався і перестрибнув вище, на стовбур велетенського дерева. Таким чином, коли все навкруги стрімко неслося по колу донизу, Коник з Веселкою поступово підіймалися вгору. Це на деякий час їх врятувало, бо нижчі предмети вже досягли земної поверхні і почали розбиватися об скелі!
За лічені секунди розіб'ються і вони...
— Тату!!! — заплющивши очі, закричала Веселка, очікуючи неминучого страшного удару.
Але нічого не сталось!
Замість удару об землю Веселка опинилась у своїх спогадах, коли в небесному місті, ганяючи сніговими горами на сніговій трійці, вона вилетіла з санчат, але замість холодно-го замету потрапила до теплих таткових рук. Стало затишно, як тоді, весело і спокійно.
Веселка обережно розплющила одне око і побачила, що все несподівано зупинилось. Вихор стрімко скрутився і відлетів у височінь, де став величезним чорним птахом, схожим більше на кажана.
Та дівчинка не помітила того перетворення, бо з острахом дивилася вниз, туди, куди зараз доведеться впасти. Хоч і не так високо, як серед зірок, але відстань до землі чималенька. Усе те тривало якусь мить. Спочатку рух по колу зупинився. Тиша настала така, що аж у вухах задзвеніло. А потім усе разом обвалилося на самісінькі скелі.
Коник опинився зверху на величезному камені, звисаючи задом з одного боку та тримаючи в обіймах дівчинку з іншого. Свої перелякані очі вони відкрили одночасно і відсахнулися одне від одного від несподіванки.
— Та не сіпайся, а то не втримаю, — зціпивши зуби від напруження, мовив Коник. — Як думаєш, високо?
Веселка з острахом вчепилася Коникові у гриву, підібгала ноги і поглянула вниз. До землі було всього кілька сантиметрів.
— Тю! — сказала вона і, відпустивши червоного від напруги Коника, стала на ніжки.
Той, втративши противагу, завалився на інший бік.
Полегшено зітхнувши, що одна небезпека минула, друзі роззирнулися навкруги. Як виявилось, опинилися вони майже на самісінькій вершині велетенської скелі, біля входу до якоїсь чорної печери, на невеликому рівному майданчику, який закінчувався бездонною прірвою. Скелю з усіх боків оточували такі самі похмурі скелі. Та їхній майданчик був якось по-особливому зловісним. Може через печеру? Напевно, так воно і було.
А от якби наші герої подивилися вгору, вони змогли б побачити в захмареному до обрію небі велетенську крилату істоту чорного кольору, дуже схожу на кажана.
Ми ж бо з вами її вже бачили. Пам'ятаєте, коли смерч згорнувся? Так, чудовисько було те саме! Зі своєї висоти воно добре бачило, що з усіх боків, наскільки сягало око, були скелі, прірви, якісь смердючі потоки. І жодної живої рослини! Ніде!! Жодної!!!
Жахливо! Але кажанові це подобалось, бо то були його мертві володіння. Прямісінько під ним була та сама велика скеля з печерою, біля якої наші герої знайшли свій тимчасовий порятунок. Та якби вони помітили те, що бачив кажан! Насправді, верхівка скелі виявилася величезним бовваном з чотирма страшними обличчями, розвернутими на всі боки. А печера — то була розкрита паща одного з тих облич. Злими очима кажаняка вдивлявся вниз, шукаючи місце, де розбилася дівчинка. І ось коли, нарешті, він начебто знайшов те, що хотів, і його погляд впав на Веселку, яскравий спалах засліпив йому вирячені беньки! Кажан з переляку та несподіванки заплющив очі і затулив їх крилами. Жива! Як таке могло трапитись?! Як можна було вціліти, впавши з такої висоти?!
Від цих думок кажан навіть забув, що він у польоті, і сам трохи не гепнувся згори на боввана, але своєчасно вийшов із піке, нечутно приземлившись на майданчик позаду Веселки та Коника, миттєво перетворившись на худющого чаклуна, начебто в чорному плащі та капюшоні. Швидко отямившись, він гордовито підняв свою пику, вже людську, але дуже схожу на кажанячу, і поглянув на Веселку, яка стояла до нього спиною. І знов осліп! Це вже було занадто! "Що ж то за дівчисько?" — думав кажан-чаклун, збентежено кліпаючи очима та трясучи головою.
Тепер йому стало зрозуміло, що навіть дивитись на неї він не зможе. Як же в такому разі йому виконати завдання? Треба щось швидко вигадати. Ідея з'явилася досить швидко. Чаклун схилив голову і голосно кашлянув. Дівчинка з Коником аж підскочили від несподіванки.
— От трясця твоїй матері! — Коник наполохано обернувся до чаклуна. — Це ще мені, Пилип з конопель! Налякав, чорнявий!
— Конику! — смикнула його й сама перелякана Веселка. — Будь чемним. І де ти таких слів набрався? — вже прошепотіла вона, намагаючись роздивитись обличчя загадкового гостя.
— Де набрався — в діда нахватався! — теж пошепки відповів Коник. — А хіба ж можна так несподівано кашляти за спиною. Я трохи дуба не врізав з переляку!
— Я, чесно кажучи, й сама злякалась.
Тим часом чаклун повільно опустився перед Веселкою на одне коліно і урочисто промовив:
Радий вітати тебе, о велика володарко Землі!
Веселка розгублено подивилася навкруги. З ким він говорить? Яка ще володарка? Може, Коник щось розуміє? Але той теж витріщив очі і тільки покрутив копитом біля скроні, показуючи на чаклуна.
— Ви щось наплутали, шановний. Підведіться, я — звичайна дівчинка. Тут немає ніякої володарки. Подивіться уважно.
— Я не смію, — відповів чаклун. — І я не плутаю. Усе так, як я кажу. Все так, як написано у стародавньому пророцтві: "З неба прилетить юна донька великого царя всесвіту, велика володарка Землі! Їй належить уся влада та всі скарби світу. Їй будуть служити народи, а вона зробить їх щасливими!" Хіба твій батько, великий цар всесвіту, не розповідав тобі про твоє велике покликання?
— Цар всесвіту? Мій батько? Але ж дуже схоже на те. І, мабуть, він щось таке казав. Не можу згадати напевно. Та якось не вірить-ся.
— Іди за мною, і ти повіриш! Я покажу тобі твоє справжнє життя! Тільки коняку залиш біля печери.
З цими словами чаклун підвівся і, не підіймаючи очей, швидко рушив до печери. Веселка, ще трохи вагаючись, пішла за ним. А ображений до глибини душі Коник метушливо підстрибував поруч та голосно обурювався.
— Що?! Сам ти коняка! Ні, ти бач! Якесь незрозуміле страховисько буде вказувати самій володарці Землі, де залишити свого вірного бойового коня! — далі він продовжував уже тихенько, на вухо Веселці. — Веселко, не залишай мене тут. І не довіряй йому: брехло, одразу видно. Бач, в очі не дивиться, коли говорить. Зовсім як я, коли діда намагаюсь обдурити, що втомився. Дуже підозрілий, еге ж?
— Сама бачу, що підозрілий. Але ж цікаво, що там у нього, в печері? Може, меч саме там.
— Цікаво то цікаво, але ж моторошно тут якось і смердить. Давай чкурнемо звідси, поки не бачить.
— Ні. Я відчуваю, що це важливо. Треба ризикнути. Ходімо, не бійся: я з тобою, мій бойовий коню.
Йти довелось недовго. Хвилини за дві вони побачили попереду яскраве сяйво, і незабаром увійшли до величезної кам'яної зали, сповненої чарівних скарбів. Їх було так багато і вони так сяяли, що друзі аж трохи примружились. Довелося поступово звикати до надзвичайного явища. А тут було від чого очманіти! Здавалося, що в тій печері було зібрано всі багатства світу! Коник аж заточився трохи, задравши голову, та ледь не впав, спіткнувшись об величезний алмаз, який валявся під ногами, мов звичайний камінь. Чаклун мовчки почекав, доки у друзів мине шок, і повів їх до центру печери, де просто у повітрі, ні на чому не тримаючись, на висоті десь метрів зо п'ять повільно оберталася найчарівніша річ з усієї тієї пишноти — діадема надзвичайної краси!
Чаклун злетів до неї, обережно взяв до рук, опустився на підлогу, нахиливши голову, підійшов до Веселки і, бурмочучи щось незрозумілою мовою, поклав діадему враженій дівчинці на голову. Одразу перед Веселкою невідомо звідки з'явилось величезне дзеркало.
— Дивись уважно, королево! — мовив чаклун. — Зараз ти побачиш своє пророцтво! Тільки уяви, скількох людей в усьому світі ти можеш зробити щасливими!
У дзеркалі Веселка побачила саму себе, мовби збоку. Буцімто вона в королівському вбранні урочисто ступає широчезним майданом. Навкруги величезний натовп. Усі кричать: "Слава великій володарці землі! Дякуємо тобі, благодійнице наша!" Веселка роздає скарби та гроші, розкидає серед натовпу. Люди збирають їх навколішках та цілують землю, де ступила її нога. Серед тих людей і матуся, і бабуся і дід. Веселка посміхається до них, помічаючи, які вони щасливі. А ось вона серед величезних палаців. Поруч безліч красивих молодих людей, які співають їй пісні про любов.