– Досліди, проведені нещодавно в моїй лабораторії, показали велику ймовірність того, що хувиркантивної уприбубеляції при бамзихляпанні гіперфриньлюлюєними зюзюблямами по асисюристим лушпяниськам можна уникнути, якщо попередньо перепюпікати недозюзюблямлені лушпяниська ультрабамзихляпистими асисюрами!
– Тю, дурень ненормальний! – заволав обурений професор Михайло Ломоребров. – Тільки ідіот безмозкий може заявити, що перепюпікання недозюзюблямлених лушпяниськ ультрабамзихляпистими асисюрами допоможе уникнути хувиркантивної уприбубеляції при бамзихляпанні гіперфриньлюлюєними зюзюблямами по асисюристим лушпяниськам! Кретинів, які белькочуть подібну єресь, треба пропускати крізь бамзихляпатрон, щоб не варнякали надалі подібну маячню!
– Сам ти козлозавр недороблений! Самому тобі треба всі ніздрі пошарпати, щоб не вищав про те, у чому анічогісінько не тямиш! – вибухнув професор Михайло Ломоруков, вихоплюючи з кишені свій улюблений свинцевий кастет. – Ти б ще заявив, дурню, що інфрабамзихляпистими асисюрами можна синхронізувати хувиркантивність уприбубелів із гапіпуликами в період фриньлюлюєння!
Усі професори, що були присутні на цьому вченому засіданні, зареготали з цього дотепу (професор Михайло Вибийзубов навіть сповз із стільця на підлогу зі сміху); усі, крім професора Михайла Ломореброва, що прийняв цей жарт як особисту образу. Професор Михайло Ломоребров за словом у кишеню не поліз. Професор Михайло Ломоребров поліз у кишеню за сталевим ланцюгом. Грізно розмахуючи цим ланцюгом, як який-небудь ніндзя, професор Михайло Ломоребров провищав Михайлові Ломорукову:
– А за "синхронізацію хувиркантивності уприбубелів із гапіпуликами інфрабамзихляпистими асисюрами" відповіси! Зараз я тобі покаджу, гаде, як перепюпікувати недозюзюблямлені лушпяниська ультрабамзихляпистими асисюрами!
– Я сам тобі покаджу, сволото, як виділяти квазіпюпикуючу зюзюбляму, от тільки підійди! – прогарчав розлютований професор Михайло Ломоруков, граючись кастетом.
– Тримайся, колего, я з тобою! – підтримав професора Михайла Ломорукова професор Михайло Ломоногов, із тріском відламуючи дошку від трибуни. – Зараз ми цьому носатому вколотимо в довбешку прогресивні наукові ідеї! Буде знати, як козиряти хувиркантивною уприбубеляцією!
– Колега Ломоребров правий, – сказав професор Михайло Ломочелюстьєв із першого ряду.
– Не правий! – заперечив професор Михайло Оторвіухов із четвертого ряду й жбурнув у Ломочелюстьєва гіпсовий бюстик Альберта Ейнштейна. Але влучив бюстик у голову професора Михайла Вирвикишкова.
– Це через тебе, сучий сину! – загорлав останній і важким професорським кулаком заїхав в око Михайлові Ломочелюстьєву.
Тим часом професор Михайло Ломоногов уже гамселив дошкою по голові професора Михайла Ломореброва, щомиті поправляючи окуляри, що з'їжджали по носі, й одночасно відбрикуючись лівою ногою від професора Михайла Рвиноздрова, який із солідарності з Михайлом Ломоребровым норовив вкусити Михайла Ломоногова за кишеню штанів. Професор Михайло Ломоребров же, намагаючись ігнорувати дошку, що торохкає його по потилиці, азартно маніпулював сталевим ланцюгом, прагнучи вперіщити ним лисого професора Михайла Ломорукова. Останній віртуозно, як професійний витязь, ухилявся від ланцюга, дражнячи суперника штурханами кастета.
Одним словом, на ґрунті наукових розбіжностей вибухнуло, пафосно висловлюючись, велике бойовище професорів, більшість із яких, за дивним збігом, мали ім'я Михайло й, так би мовити, "калічницьку" фамілію (до "комплекту" не вистачало хіба що якогось Михайла Ломоносова). У обох точок зору виявилася рівна кількість прихильників, тому жодна з воюючих сторін не мала чисельної переваги.
Учені мужі в поті чола колошматили один одного всім, що під руку втрапило. Михайло Вивихолоктєв бив Михайла Ломошеєва портфелем. Михайло Кусизадов лупив Михайла Стегайпузова стільцем. Михайло Ломоспинов тузив Михайла Порвипастєва тубусом. Михайло Прищемиязиков гамселив Михайла Колиягодицева указкою. Михайло Рвиволосов дубасив Михайла Ломолобова зубочисткою. Михайло Ломопальцев лупцював Михайла Пекипяткова настільною лампою. Михайло Ломоплечев періщив Михайла Лупипупова Михайлом Вирвикишковим і т.д. і т.п. Пил стояв стовпом, а волосся дибом!
Нестямне побоїще звела нанівець прибиральниця Глафіра Перфілівна. В азарті бою несамовиті розумники не помітили її пришестя. Але не минуло й двадцяти двох секунд її мовчазної присутності, як лупцюючі професори так званим шостим почуттям уловили, що над ними, так би мовити, згущуються хмари у вигляді невдоволення Глафіри Перфілівни, як за командою обернулися до дверей, де вона стояла, уперши руки в боки, і блискавично вгомонилися. Лише тільки Михайло Вибийзубов ще секунд тринадцять за інерцією продовжував люто гризти комір остовпілого Михайла Ломореброва.
– Знову бешкетуєте! – гнівно віщала прибиральниця. – Знову бісів розгардіяш, а мені все це усувати! Як діти малі! Давненько вас, учених, не палили на багаттях, от ви й розпустувалися! Вимітайтеся із приміщення, голубчики, мені час прибирати! Ну й напаскудили, ну й напаскудили! А ще професори! Е-еех! Шваброю б вас!
– Ви вже не ображайтеся, Глафіро Перфілівно, – белькотав збентежений, як і всі інші колеги, Михайло Ломоруков, відбираючи свій відірваний рукав у Михайла Вищипобровьєва. – Погарячкували, звичайно. Переборщили. Ви вже того… Не того… Добре?
– На цьому, шановні колеги, оголошую сьогоднішнє засідання закритим. Обговорення цього питання продовжимо завтра в той же час, – гучно вимовив Михайло Ломоспинов, затикаючи хусточкою кровоточиві ніздрі.
Присмирнілі професори стали залишати зал, двома потоками несміливо обтікаючи прибиральницю, з побоюванням, аби вона не здійснила своє бажання щодо швабри.
І Глафіра Перфилівна заходилася звично підмітати уламки окулярів, закривавлені олівці й ручки, вставні щелепи, обривки краваток, відірвані ґудзики й решту професорського сміття, буркочучи, крекчучи й наспівуючи: "Мій номер двісті сорок п'ять, на тілогріїчці печать..."
Ця жорстока наукова розбірка свідчить про те, що кримінальний стиль спілкування проникає в різні сфери нашого життя й охоплює майже всі шари суспільства. Зуб даю, шановне панство, вік волі не видіти!
2003, 2011 рр.
____________________
Про що глаголять оці троє
Конспект теревенів
І глаголять вони там і сям, і глаголять про те і про се…
Із нествореного Вільямом Шекспіром.
Полюбляють вони потеревенити про те, про се, іноді навіть і посперечатися; за чашкою чаю або за чаркою коньяку, зібравшись у квартирі одного з них, або ж без усяких напоїв на лавці в сквері. Вони – це Клим Пилипович Майоров, Остап Богданович Рибалко і Йосип Соломонович Детектор. Пересічні, як говориться, наші співгромадяни; не суперзірки, не кар'єристи, не олігархи, а звичайний швець, простий слюсар і скромний бухгалтер.
От тобі, безцінний читачу, фрагменти їхнього патякання:
***
Одного разу, попиваючи чай із лимоном на кухні Остапа Богдановича, Клим Пилипович зирнув у вікно, побачив охайну забігайлівку "McDonald's", а поблизу від неї два рекламні щити, так звані білборди, на одному з яких ковбой спокушав американськими сигаретами, а на іншому красуня зваблювала американською ж газировкою (чи то пепсі, чи то кока…), і сказав:
– Дивна це країна – Америка. Своєю нав'язливістю вона вміє до нудоти набриднути навіть тим, хто в ній ніколи не бував.
– Так, країна надмірно нав'язлива, – кивнув Йосип Соломонович, беручи з вазочки передостаннє печиво. – А в принципі, американці нормальні люди.
– Ну так, люди як люди, є хороші, є погані, – підтакнув Остап Богданович, підсипаючи у вазочку ще розсипчастого печива.
– От тільки хріново, – додав Клим Пилипович, – що вони здебільшого не вміють розмовляти по-людськи, а кумкають наче марсіяни – ні біса не второпаєш без перекладача.
– А знаєте, що мене дратує в Америці найбільше? – запитав Остап Богданович.
– Що? – поцікавився Йосип Соломонович і посмоктав напівпрозорий диск лимона.
– Мене в Америці найбільше дратує те, що там немає мене…
***
Якось Йосип Соломонович говорив:
– Александр Македонський, Юлій Цезар, Тамерлан, Наполеон Бонапарт і тому подібні шмакодявки…
– Шмакодявки?! – перебив його Остап Богданович. – Та це ж великі полководці!
– Завойовники багатьох країн! – підтакнув Клим Пилипович.
– Ну так, мілітаристи, агресори, окупанти, – кивнув Йосип Соломонович. – А оскільки я як би пацифіст, то мені належить зневажати мілітаристів. "Шмакодявка" – це ж зневажливе слово, правда?..
***
– Досить популярний співак, – зауважив раз Остап Богданович, глянувши на телевізор, у якому під музику видавав звуки чоловік, схожий на підтоптаного пупсика.
– Його пісні вже, можна сказати, увійшли до аналів сучасної вітчизняної естради, – підтакнув Клим Пилипович.
– Ага, він попу… гм… лярний. Усі вони там такі, – хмикнув Йосип Соломонович. – Й пісні в нього, так би мовити, анальні
– На що тільки не йдуть люди, аби мати свій шматок хліба з маслом, або, наприклад, шматок золота з діамантами, – міркував уголос Остап Богданович. – Деякі заради цього докотилися аж до того, що стали суперзірками. Хоча могли залишитися просто людьми.
– Якщо користуватися астрономічною термінологією, то більшість наших так званих естрадних зірок є, у найкращому разі, лише естрадними метеоритами, – вимовив Йосип Соломонович. – Й цей естрадний, так би мовити, метеоризм мене не радує.
– Так, багато хто жадають стати відомими, – вимовив Клим Пилипович. – Для цього навіть створюються якісь чи то комбінати комет, чи то фабрики зірок, чи то заводи астероїдів…
– Я чув про мужика, який, бажаючи, будь-що-будь, потрапити до книги рекордів Ґіннеса й у такий спосіб прославитися, намагається висякати найдовшу у світі шмарклю, – повідомив Остап Богданович. – Напевно, він уже не може висякатися, не приставивши до носа лінійку.
– Багато також кар'єристів, для яких сенс життя в тому, щоб стати великим начальником, або, інакше висловлюючись, впливовою шишкою, – сказав Йосип Соломонович. – Воістину, людина сама є ковалем свого шила в дупі.
Співрозмовники знову подивилися на телевізор, у якому темношкірий іноземець під музику повідомляв російською мовою з африканським акцентом, що він, мовляв, шоколадний ссавець, що він ласкавий мерзотник і що о-о-о…
– Взагалі-то кар'єристи – істоти корисні, – вирік Остап Богданович.