Інна. Частина друга

Вранцi, заско­чивши ненадовго додому, подаюсь на роботу.

А там не до програм i креслень. На сусiдньому заво­дi, колектив якого, в основному, нелитовський — один iз оплотiв "Єдiнства", призначено зустрiч з московськими миротворцями. Команда нашого бюро, очолена начальством, рушає туди.

Потрапитити на територiю нелегко. Навпроти прохiдної — пiкет: "Саюдистiв не пустимо!" На нього пливе нез­численна, пiд литовськими прапорами, колона — збiрна кiлькох пiдприємств.

З подивом помiчаю, що на саме вiстря подiй, однiєю iз перших у клинi тих, хто хоче пройти, випадково чи не зовсiм винесло Iнну. За крок перед нею войовничо розма­хує кулаками, сипле нецензурщиною, тицяє дулi стiна "єдiнственникiв". В спину пiдштовхує, пре натовп. Iнна ж згори вниз, зачудовано, як на дивовижних звiрiв у зоопарку, поглядаючи на шалених, запiнених крикунiв, просувається уперед. Тi, нiби загiпнотизованi її гордим виглядом, iронiчно-незворушною посмiшкою, покiрно, де­циметр за дециметром, задкують.

Пiд'їхали, прорiзавши широкий коридор, змiшавши про­тилежнi табори, офiцiйнi чорнi автомобiлi.

 — Отака-то Ви "несаюдистка", Iнно! — встиг, зблизив­шись у людських завихреннях, вигукнути я.

— Не бiльша, нiж дехто! — парирувала, знiяковiвши хiба на мить.

Баритися нiколи. Скориставшись нелитовськими зовнiшнiстю й  акцентом,  менi  вдається  приспати пильнiсть танучих пiкетувальникiв i, надзвичайно вдало здолавши всi перепони, опинитись поряд iз  членами московської делегацiї.

З земляком я шапочно знайомий. Десь рiк тому вiн приїздив до Вiльнюса по лiнiї Фонду Культури. Привiтав­шись, узявши за нiжний, пухкий лiкоть, у кiлькох речен­нях висловлюю сановному гостевi своє бачення становища. Той уважно, плямкаючи губами, читає звернення вiд Гро­мади (екземпляр, переданий нами учора, адресата, ви­являється, не досяг), вибачається за неможливiсть, через ущiльнений графiк, зустрiтись. Потiм, прихилившись, довiрчо шепоче:

— Катастрофi запобiг тiльки наш приїзд. Усе, включа­ючи пожежнi машини для змивання кровi, стояло в готов­ностi. Боюсь, як би знов не зiрвалось до гiршого.

Не знаю, наскiльки брати на вiру слова цого чоловiка. Надто непевна — вiдданого дiяча української культу­ри i, водночас, глашатая комунiстичних iдей — його по­зицiя.

До актового залу на зустрiч, що задумано, як озна­йомлення гостей iз думкою громадськостi, слухачiв наби­лось, нiби оселедцiв у бочку. Ще бiльше охочих увiйти лишилося знадвору.

Я, хоч намертво затисненим, опинився попереду, боком до президiї. Там розсаджують трьох заїжджих: вiрменсь­кий лiдер, представник Бiлорусi, збоку — знайо­ме умисною простакуватiстю з телевiзiйних трансляцiй лице земляка. Добре видно i зал, в якому приблизно нарiвнi — прихильники "Саюдiса" та "Єдiнства".

Отже, можна буде побачити справжнiй поєдинок точок зо­ру, оскiльки досi, збираючись неодмiнно окремо, суперники з'ясовували стосунки заочно.

Поближче до трибуни тiсниться група єдiнственникiв". Ось вони — тi, чиїми проханнями про заступ­ництво прикривається армiя.

Вилощенi диригенти й натхненники скромно тримаються позаду. На передньому планi — робiтництво. Збiглися прямо вiд верстатiв — у брудних халатах, не­доладних комбiнензонах, внiсши запах поту i технiчних масел.

Спрацьованi до кiстяка або безнадiйно розповнiлi жiнки, прокопченi, з ознаками небайдужостi до алкоголю, чоловiки. Iз засмальцованих рукавiв випинаються темнi, безформнi кистi рук. А якi обличчя! Прини­женiсть, вiдчай, злоба на увесь свiт.

Усе життя цих трударiв годували брехнею — вони не схильнi вiрити нi у що. Усе життя оббирали – бояться втратити останнє. А тепер ще й охопленi страхом помсти. Пiдозрюють, що рух за оновлення несе в собi таку саму жорстокiсть, як i тi, хто прагне його придушити.

Почуваю до цих людей сумiш жалю й вини. До них не знайшли шляхiв полум'янi лiдери "Саюдiса". До українцiв не змогла доступитись культурницько-iнтелiгентська Гро­мада. Залишенi напризволяще, виробили свою мудрiсть — побутову, приземлену, потрапили пiд вплив комунiстичних парторгiв.

Починаються виступи. Слово надається заводчанам: суворо за чергою — симпатикам "Саюдiса" i "Єдiнства".

Спостерiгаю дивну, несподiвану рiч. Якщо дивитися збоку, незацiкавлено, цi другi виглядають переконливiше, на емоцiї, в кожнiм разi, тиснуть значно сильнiше.

Прибiчники незалежностi намагаються оперувати лише безсумнiвними фактами, в стосунку до суперникiв не переходити меж коректностi, закликати до злагоди. Негучнi, витриманi голоси їхнi тонуть у криках опонентiв, що волають зацьковано, не турбуючись логiкою. Група пiдтримки у залi раз-по-раз перебиває небажаний виступ iстеричним галасом (стараються, щоправда, десятка з пiвтора, основна маса доволi байдужа). 

Вiйсько, що атакує беззбройних — носiй добра i справедливостi. Тi, хто постраждав бiля телевежi, самi виннi — нащо було пiдставлятись. 

— Вiдчуваю, що литовцi хочуть мене знищити, — простодушно звертається до гостей якийсь пiдстаркуватий страждалець. Неудаване тремтiння його голосу виключає будь-який сумнiв щодо щиростi сказаного.

    Високопоставленим миротворцям не позаздриш. Прибульцевi здалеку, дiйсно може видатись, що навкруги шастають агресивнi, кровожернi "саюдисти", якi бiля телевежi, аби скласти вину на армiю, самi  повбивали  себе (дослiвне твердження одного з виступаючих). Просидiвши з вiдстороненими фiзiономiями, виголосивши на завершення щось невиразно-заспокiйливе, делегацiя Ради Федерацiї рада ретируватись.

Переслiдуючи земляка, бiдкається на росiйсько-ук­раїнському суржику жiнка в робочому халатi .

 Симпатики ворогуючих таборiв протискуються через широкий вихiд бiля протилежних одвiркiв, не дивлячись одне на одного.

Противники незалежностi намiряються продовжити збори мiтингом. Прихильники ж поспiшають, оскiльки змайнула вiстка про чергову для нього загрозу, до Парламенту.

Урвавши часу, приїжджаю до телевежi.

Мiсця трагедiї розшукувати не потрiбно. До все зростаючих пiрамiд вiнкiв, живих квiтiв неперервно струмує людський потiчок. Пiд шемрання молитов, зойки, стримане голосiння обтiкають свiчки перед статуетками Божої матерi.

Непоказнi, взятi з документiв, портрети тринадцяти, для кого нiч у живому кiльцi, скандуючому "Лєтува, бук лайс­ва!" ("Литво, будь вiльною!") виявилась отанньою.

Тут важко затриматись надовго.

Бiля пiднiжжя красунi телевежi, радiально спряму­вавши у зовнiшнiй свiт крупнокалiбернi стволи, темнiють важкi танки. Напрямок їх атаки — з боку молодого парку — позначено вивернутими брилами землi, розтрощеними стовбурами деревець. Звалену, з кiльцем легшої броне­технiки позад неї, сiтку абияк попiдпирано палями.

Офiцери зайвий раз показуватись на виду не дурнi. Зрiдка промайне якийсь  лейтенантик, вiд сили капiтан, та й то без пагонiв на бушлатi. За огорожею вартують солдати.

Радянський воїн належить, схоже, до найжалюгiднiших iстот на свiтi. А тут до вiдбитку рабського станови­ща, незугарної форми, немитостi й запаршивлення долучи­лися ще скоцюрбленiсть вiд холоду i деморалiзованiсть.

Навпроти кожного iз постiв повсякчас купчиться гурт спостерiгачiв. Хто пiдходить, рiдко утримується вiд ущипливих, не вiдзначених рiзноманiтнiстю, запитань:

-                         Солдате, у тебе мати є? Як поглянеш їй в очi, ко­ли прийдеш додому?

    Що тут робити, як не вiдвертатись, шморгати носом, теребити "калашнiкова"?  

Хоча вбивали, очевидно, не тi, що стоять на сторожi, а тi, чий i слiд простиг, часто почуєш: 

Солдате, ти стрiляв у людей? — У вiдповiдь здебiльшого заперечливе похитування головою. — Будеш стрiляти, якщо пошлють? — Тут можливi варiанти: вiд твердого "Не буду!" — до винувато-непев­ного "Нам наказують".

Звичайно, за армiйським Статутом вартовому на чатах вступати в розмови категорично заборонено — та який уже тут, до бiса, Статут?

Тiльки на одному з постiв сержант незговiрливий, аг­ресивний, як пес на цепу. Погрожує автоматом, люто тов­че прикладом, коли пiдiйти надто близько, металеву сiтку, пiд'юджує до цього ж пiдручних. З вологодською, щедро уснащеною вишуканими матюгами вимовою, викрикує:

— Будьте вдячнi! Ми вас звiльнили! Вiдновили ра­дянську владу! Тут був фашизм!

Подану газету "Комсомольская правда", де рiзко засуджується вiльнюський розбiй, ледь переглянувши, шпурляє назад:

— Брехня, провокацiя! Самi надрукували!

Ось вiн по шию залiз у башту своєї допотопної, об­лупленої, — як тiльки їздить? — бойової машини. Хихикаючи, повiльно, з насолодою, наводить ствол гармати в обличчя кожному за огорожею.

Вiдчуття не  з  приємних.

Коли черга доходить до iнтелiгентного, з ранньою си­виною на скронях, литовця, той, не вiдводячи погляду, спокiйно, снайперськи точно, спльовує в чорний отвiр. З-за сiтки — нове, надривно люте слововиверження.

Спостерiгаю iншi сценки.

Пружинячи на мускулястих ногах, пiдтюпцем пробiгає молодик культуристської будови в срiблястiй iмпортнiй куртцi.

— Пiдождiть-но! — з притиском, вiддiляючи кожне сло­во, звертається до солдатiв. — Будуть iз вас консерви.

— Не можна так. Iди звiдси! — одностайно обурюються, спроваджують його люди.

Приплiвся невизначеного вiку, з розплющеним, буг­ристо-сизим на буряковому обличчi, носом, алкоголiк. В п'янiм екстазi, вчепившись у загорожу, похитується пе­ред вартовими, шамкає беззубим ротом:

— Молодцi, ребята! Правильно! Добре всипали сепа­ратистам! Знай наших!

З'являється щупла, у чорнiй шубi, жiнка з тонким, нервовим профiлем.