Айкі

Шу­ка­ти ска­р­ба. Ко­па­ти, ко­па­ти, аж геп, а там-­ка ді­р­ка...

— Він усе зна­є. — пе­ре­бив йо­го Ай­кі.

— Усьо-­усьо? — пе­ре­пи­тав Ча­м­ба.

— Ага. — мо­вив Ай­кі і під­ві­в­ся. — Пі­ду я, гля­ну, як там мо­го ки­ли­м­ка пе­ре­ши­ва­ють.

Ні­хто ні­чо­го не ска­зав, тіль­ки Бу пі­шов услід за Ай­кі.

— Усьо-­усьо? — ще раз пе­ре­пи­тав Ча­м­ба. Ні­хто вже йо­го не слу­хав. То­ді він пе­ре­ки­нув ло­па­ту че­рез пле­че і по­пле­н­та­в­ся за всі­ма.

3. На­пе­ре­до­днi

— Ка­жуть, кві­ту­чий па­горб ду­же кра­си­вий. — мрій­ли­во го­во­ри­ла од­на з го­лів Ай­кі. Дру­га мо­в­ча­з­но по­го­джу­ва­ла­ся. Бу ні­чо­го не го­во­рив, тіль­ки ди­ви­в­ся вго­ру, на Ай­кі, мов м'я­чик, під­ска­ку­ю­чи, за­мість то­го, щоб но­р­ма­ль­но йти. — А по­ба­чи­ти йо­го мо­ж­на тіль­ки з ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця, бо не го­же то­п­та­ти га­р­ні кві­ти, шо ро­с­туть на кві­ту­чо­му па­го­р­бі.

— І сьо­го­дні ти їх по­ба­чиш? — спи­тав Бу.

Ай­кі спи­ни­в­ся. Якусь мить по­ду­мав, то­ді мрій­ли­во по­ди­ви­в­ся оби­д­во­ма го­ло­ва­ми в не­бо і ска­зав:

— Сьо­го­дні... — до­го­во­ри­ти він не встиг, бо йо­му в спи­ну впе­р­ся но­сом Ча­м­ба.

— Ой! — ви­гу­к­нув ро­же­во­но­сий і від­ско­чив від Ай­кі, який зди­во­ва­но огля­ну­в­ся. — Ой! Я за­ду­ма­тись і не ба­чи­ти.

Бу з Ай­кі пе­ре­гля­ну­лись і пі­ш­ли да­лі.

— Сьо­го­дні бу­де свя­то. А за­в­т­ра тре­ба бу­де ше по­вчи­тись лі­та­ти. Ти ж на со­бі від­чув мій пе­р­ший по­лі­т. — мо­вив Ай­кі і усмі­х­ну­в­ся.

По­чу­в­ши про пе­р­ший по­літ Ай­кі, Бу зі­щу­ли­в­ся, а по­тім на­ду­в­ся. — То­бі й спра­в­ді кра­ще по­вчи­тись лі­та­ти. — ска­зав Бу і по­ди­ви­в­ся зни­зу на Ай­кі.

— Отож. А на кві­ту­чий па­горб пі­с­ля­за­в­т­ра по­ле­ти­мо.

— Ти ві­зь­меш ме­не з со­бою?

— Ну... ти зна­єш... — за­ду­ма­в­ся Ай­кі, а по­тім ска­зав: — Як бу­деш си­ді­ти ка­мі­н­чи­ком, то ві­зь­му.

— А ме­не? — за­ре­пе­ту­вав по­за­ду Ча­м­ба.

— Гм. Про те­бе я ше по­ду­ма­ю. — се­р­йо­з­но мо­вив Ай­кі.

— То­ч­но? — пе­ре­пи­тав Ча­м­ба.

— То­ч­но.

-То­ч­но-то­ч­но?

-То­ч­но-­то­ч­но.

-То­ч­но-­то­ч­но-­то­ч­но?

Ай­кі зу­пи­ни­в­ся, по­ди­ви­в­ся на сво­го но­са­то­го дру­га і ска­зав:

— Ча­м­ба, йди ви­ко­пай яму.

Як це не ди­в­но, але Ча­м­ба і спра­в­ді по­біг ко­па­ти яму.

— Я ж ка­зав — ла­пух. — мо­вив Ай­кі і зі­тхнув.

Отак во­ни і йшли: Ай­кі з Бу по­пе­ре­ду, Ча­м­ба з ло­па­тою по­за­ду. Яму він ви­ко­пав шви­д­ко і те­пер пле­н­та­в­ся за всі­ма, ла­ма­ю­чи го­ло­ву над тим, для чо­го він її вза­га­лі ко­пав.

— Ди­вись, Бу. Ото до­ли­на ута­ків. Там шось та­ке, як ото ні­би мі­с­то на­ше. То тіль­ко я схо­тів жи­ти в лі­сі. — ве­ли­ч­но ска­зав Ай­кі, ко­ли на­ре­ш­ті за­кін­чи­лись де­ре­ва і всі троє ви­йш­ли на га­ля­ви­ну, за якою, десь тро­хи вни­зу, роз­ки­ну­лось мі­с­то.

Бу за­во­ро­же­но ди­ви­в­ся на мі­с­то, на­віть очі не клі­па­ли. Всі ха­ти­ни там та­кож бу­ли кру­г­лі. Са­ме мі­с­то бу­ло кру­г­ле. Йо­го ву­ли­ця­ми ту­ди-­сю­ди сну­ва­ли кру­г­лі ута­ки. І кру­г­лий Ай­кі за­до­во­ле­но ди­ви­в­ся на ре­а­к­цію Бу.

— Ото там-­ка ті­па мі­с­то є. То лиш Ай­ка до лі­су втік. — уро­чи­с­то про­мо­вив Ча­м­ба, на­здо­г­на­в­ши всіх.

— Він вже все зна­є. — по скла­дах не­за­до­во­ле­но ви­мо­вив Ай­кі.

— Усьо-­усьо? — пе­ре­пи­тав Ча­м­ба.

— Усьо-­усьо. — пе­ре­кри­вив йо­го Ай­кі.

— А там всі та­кі, як ти? — спи­тав Бу, ди­в­ля­чись на мі­с­то ута­ків.

Ай­кі чо­мусь за­ду­ма­в­ся, ні­би не зна­ю­чи, що ска­за­ти, і на­ре­ш­ті мо­вив:

— Ну, май­же.

— Як це, май­же? — зди­ву­ва­в­ся Бу.

— Ну, от так: май­же.

Тут в роз­мо­ву втру­ти­в­ся Ча­м­ба:

— Ай­ка про­с­то ве­ли­ка ута­ка. Там-­ка та­ка ве­ли­ка не­ма.

Бу змі­ряв Ай­кі по­гля­дом зго­ри до­ни­зу, по­тім зни­зу до­го­ри і стве­р­джу­ва­ль­но по­хи­тав го­ло­во­ю. Ма­буть він по­ві­рив у те, що та­ких ве­ли­ких ута­ків, як Ай­кі, не­має на ці­ло­му ос­т­ро­ві. Ма­буть са­ме то­му і свя­то в йо­го честь го­ту­ва­ло­ся ве­ли­ке.

— Шу­хе­е­е­е­е­ер! — ра­п­том за­ве­ре­ща­ло десь вго­рі. Всі троє за­де­р­ли го­ло­ви і мит­тю стри­б­ну­ли хто ку­ди. За­ле­д­ве во­ни всти­г­ли від­ско­чи­ти, як з не­ба ге­п­ну­лось щось ва­ж­ке, здій­ня­в­ши ку­пу пи­лу. Ай­кі ви­трі­щи­в­ся всі­ма чо­ти­р­ма очи­ма на те, що впа­ло з не­ба. Ча­м­ба ши­ро­ко роз­крив ро­та і ви­пу­с­тив з рук ло­па­ту, яка се­ку­н­ду по­ви­сі­ла на йо­го пле­чі, а то­ді впа­ла йо­му за спи­ну, де са­ме схо­ва­в­ся Бу. Ма­люк не встиг вте­к­ти від ло­па­ти і во­на бе­м­к­ну­ла йо­му по го­ло­ві. Ча­м­ба по­ве­р­нув го­ло­ву, а Бу си­дів і ди­ви­в­ся на ньо­го злю­щи­ми очи­ма.

— Ти ба. — ска­зав Ча­м­ба і зно­ву обе­р­ну­в­ся до впа­в­шо­го з не­ба су­б'єк­та. Бу об­ра­зи­в­ся і на­ду­в­ся.

Пил по­во­лі роз­ві­я­в­ся і всі по­ба­чи­ли пе­ре­ля­ка­но­го ута­ка, який си­дів на зе­м­лі і чу­хав по­ти­ли­цю од­ні­єї з го­лів.

— Ти хто є? — спи­тав йо­го Ча­м­ба.

Утак по­ве­р­нув до ньо­го од­ну з пе­ре­ля­ка­них го­лів і ска­зав:

— Бу­бух.

— А шо то ти та­ке ро­биш? — спи­тав Ай­кі. В цю мить Бу на­ре­ш­ті зду­в­ся і по­чав слу­ха­ти Бу­бу­ха.

— Я вже тре­тій день вчу­ся лі­та­ти. — від­по­вів той.

— І чьо, не ви­хо­дить? — зди­ву­ва­в­ся Ча­м­ба.

— А ти не ба­чиш! — під­ко­лов йо­го Бу.

Утак Бу­бух під­ві­в­ся, огля­ну­в­ся по сто­ро­нам, на хви­ль­ку при­за­ду­ма­в­ся, і аж те­пер Бу по­ба­чив, на­скі­ль­ки він мен­ший від Ай­кі.

— Ти не то шу­ка­єш? — спи­тав йо­го Ай­кі, ти­ць­ну­в­ши па­ль­цем у ки­ли­мо­к-­лі­ту­нець, що ва­ля­в­ся бі­ля ніг Ча­м­би.

— Опа, а я він і не вздрів! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба і схо­пив ки­ли­м­ка. Але Бу­бух ра­п­том ки­ну­в­ся на Ча­м­бу, ви­р­вав ки­ли­м­ка з йо­го рук, шви­д­ко ско­чив на ньо­го і шу­го­нув ку­дись уго­ру, а по­тім рі­з­ко чу­х­нув униз, да­лі зно­ву вго­ру, і так зник з очей.

— Він ше обо­в'я­з­ко­во ге­п­не­ть­ся. — ска­зав Ай­кі, ди­в­ля­чись ту­ди, де зник Бу­бух.

— Ба­за­в­люк! — об­ра­же­но кри­к­нув Ча­м­ба на­вздо­гін лі­та­ю­чо­му ута­ко­ві і під­ві­в­ся на но­ги.

— Ото от во­но як, мій лю­бий Бу. — ска­зав Ай­кі.

— Як? — спи­тав Бу.

— Важ­ко. — від­по­вів Ай­кі.

— Що важ­ко. — не зро­зу­мів Бу.

— Ме­ні важ­ко! І ду­р­но­му яс­но. — під­ко­лов йо­го Ча­м­ба.

— Лі­та­ти важ­ко. — ска­зав Ай­кі, не по­чу­в­ши слів Ча­м­би.

Ча­м­ба не зро­зу­мів, але чо­мусь хі­хі­к­нув.

— Ну шо, хло­п­ці. — пе­ре­мі­нив те­му Ай­кі, ши­ро­ко роз­кри­в­ши оби­д­ва ро­ти. Бу те­пер ди­ви­в­ся на ньо­го зни­зу, за­де­р­ши до­го­ри свої до­в­гі ву­ха, аж по­ки од­не з них не впа­ло йо­му на но­са. Ча­м­ба ви­трі­щи­в­ся сво­ї­ми ми­га­ю­чи­ми очи­ма на Ай­кі, три­ма­ю­чи на пле­чі ло­па­ту, по­тім зні­я­ко­ві­ло зняв її з пле­ча і спро­бу­вав спе­р­ти­ся на неї, та, ма­ло не впа­в­ши, по­клав її зно­ву на пле­че. — То йде­мо, чи як?

— Ну, я не зна­ю. — про­бу­р­мо­тів Бу, але Ай­кі під­хо­пив йо­го од­ні­єю ру­кою і по­біг до мі­с­та. Ча­м­ба, до­в­го не ду­ма­ю­чи, ки­ну­в­ся за ни­ми.

Мі­с­то бу­ло чу­де­р­на­ць­ким. Бу та­ко­го ще не ба­чив. Між кру­г­ли­ми жо­в­ти­ми бу­ди­но­ч­ка­ми пет­ля­ли га­р­но ви­мо­ще­ні ора­н­же­вою пли­то­ч­кою до­рі­ж­ки, оба­біч яких зе­ле­ні­ли пи­ш­ні ку­щі, аб­со­лю­т­но не ві­до­мі Бу. Всі кру­г­лі ві­к­на бу­ли від­чи­не­ні і ро­же­ві фі­ра­н­ки трі­по­ті­ли на ві­т­рі. Тут бу­ло осо­б­ли­во те­п­ло і за­ти­ш­но.

Іно­ді їм зу­стрі­ча­лись кру­г­лі ута­ки, які від­ра­зу ж спи­ня­лись і вві­ч­ли­во кла­ня­лись їм. Ці укло­ни ди­ву­ва­ли Бу, бо на йо­го ос­т­ро­ві ні­хто ні­ко­ли ні­ко­го не ві­тав, у вся­ко­му ра­зі та­ким спо­со­бом. А то­му він з по­ди­вом ди­ви­в­ся на кру­г­лих ута­ків, які роз­кла­ню­ва­ли­ся один пе­ред од­ним і щи­ро по­смі­ха­ли­ся оби­д­во­ма ро­та­ми. Ча­м­ба, пе­в­но, звик уже до цьо­го, а то­му і сам ве­се­ло кла­ня­в­ся ко­ж­но­му зу­стрі­ч­но­му ута­ко­ві.

— Ай­кі, а ку­ди ми йде­мо? — не ви­три­мав Бу.

— Ми йде­мо до ше­в­ця, який шиє ки­ли­м­ки-­лі­ту­н­ці. — за­хо­п­ле­но від­по­вів Ай­кі, кла­ня­ю­чись ще од­но­му ута­ко­ві. Бу гля­нув на цьо­го ута­ка і йо­му щось ко­ль­ну­ло у се­р­ці. Та­кий же кру­г­лий, як усі ін­ші, з та­кою ж кру­г­лою ку­ч­мою на го­ло­ві. Са­ме так, на го­ло­ві, а не на го­ло­вах. Це був пе­р­ший утак, з тих, що їх ба­чив Бу, в яко­го не бу­ло дру­гої го­ло­ви. Ку­ди він її по­дів, і чо­му хо­дить з од­ні­єю го­ло­вою? Утак на­ре­ш­ті пе­ре­став кла­ня­тись і пі­шов сво­єю до­ро­го­ю. Од­нак він ще гля­нув на Бу, і ма­люк вло­вив якийсь ди­в­ний сум в йо­го очах. Так, ні­би во­ни щось хо­ті­ли ска­за­ти, але на­ві­ки бу­ли за­ча­ро­ва­ні сум­ним мо­в­чан­ням. Двоє очей єди­ної го­ло­ви.

— Бу! Шу­руй да­лі. Чьо став? — ви­гу­к­нув Ча­м­ба і, під­ска­ку­ю­чи, по­слі­ду­вав за Ай­кі, який по­ва­ж­но пря­му­вав до од­но­го з кру­г­лих бу­ди­но­ч­ків.

Якусь мить Бу ще ду­мав про ди­в­но­го од­но­го­ло­во­го ута­ка. То­ді обе­р­ну­в­ся. Хо­тів бу­ло по­ди­ви­ти­ся йо­му услід, але той вже зник за по­во­ро­том.

— Бу! — за­кри­чав зда­ле­ку Ча­м­ба, і Бу по­біг за всі­ма.

4. У ше­в­ця

Бу ще ні­ко­ли не до­во­ди­лось ба­чи­ти, як пра­цю­ють ше­в­ці. Він увесь час за­во­ро­же­но ди­ви­в­ся за го­л­кою, яка не­ймо­ві­р­но шви­д­ко ве­р­ті­ла­ся у ру­ках ше­в­ця. І, як­би він не ба­чив ре­зуль­та­ту пра­ці, йо­му би зда­ло­ся, що швець про­с­то ні­чо­го не ро­бить, а ли­ше ма­хає гол­ко­ю.

Од­нак пря­мо на очах у Бу ки­ли­мок, яко­го зра­н­ку по­да­ру­ва­ли Ай­кі, ста­вав усе бі­ль­шим і бі­ль­шим. А ві­зе­ру­н­ки на ньо­му не­мов роз­тя­гу­ва­лись. Ота­кий ки­ли­мок вже то­ч­но ви­три­має ці­ло­го Ай­кі, та ще й Ча­м­бу ра­зом з ним.

— То, як я ро­зу­мію, ви всі хло­п­ці лі­та­ти бу­де­те? — спи­та­ла го­ло­ва ше­в­ця: та, яка не ди­ви­ла­ся за гол­ко­ю.

Ча­м­ба вдав, ні­би не чу­є.