Я вкотре подивувася багатовимiрностi i лабiринтностi крематорiю, про що нiяк не звазувався (а iнколи просто забував) запитати у когось з тутешнiх знайомцiв; все нiяк не мiг допетрати: кудою ж заносять тiла? Четвiрка ж чорноробiв тим часом швидко, але без поспiху наблизилася до столу i недбало жбурнула свою ношу, наче то була не скриня з тiлом людини, а, скажiмо, ящик з iнструментами. Мене аж пересмикнуло вiд такої байдужостi, в менi сполахнув гнiв, пiдсилений тим, що заради того, щоб вiддати останню шану товаришевi, залишився тут. Але я змовчав, лише мiцнiше стиснувши кулаки.
Чорнi гробарi зникли так само непомiтно як i з'явилися тiльки акустика споруди залишила менi на згадку слова одного з них – найвищого, зi спотвореним вiд алкоголiзму обличчам.
– … Йдем перекурим…Ух-х, достало вже це… От, ще один звихнутий – молодий хлоп, кажуть i вiдомим був…
Я озирнувся, але в залi вже не було нiкого, опрiч мене та покiйника; i зрозумiвши це, я на якусь мить вiдчув безпiдставний панiчний страх, що штовхав за дверi. Проте я стримався, вгамував серцебиття, i, щоб переконати себе у власнiй хоробростi, впритул наблизився до цинкового пiвгробку багаторазового використання, послуговування яким входило у комплекс послуг, що надавалися кобилянським крематорiєм. Ангел лежав глибоко на днi, як немовля у колисцi, майже голий, з неприродно, по-дитячому зiгненами ногами, якi, за висновками судмедекспертизи, були переламанi одразу в 13 мiсцях. Його ребра рахiтно випиналися крiзь шкiру, наче дуги крiзь тент над кузовом автомобiля. Перекошене, якесь поламане обличчя, здавалося, не виражало нiчого iншого, опрiч несправжньої безтурботностi, навiть радостi, кутик його уст, за життя постiйно опущенi додолу, лише у мить смертi випросталися, розгладивши павутиння передчасних зморщок. І попри все вiн був сташний, ця мертвотна напiвпосмiшка не лише не пом'якшувала вираження, (а навпаки – поглиблювала його; передi мною лежав поламаний кiстяк, а не Ангел…)
Я торкнувся трямтячими кiнчиками пальцiв, що дрижали сильнiше, нiж фалаги, а останнi — дужче, нiж долонi, його крихiтних рук, хоча не мiг собi пояснити: для чого це роблю? , адже напевне розумiв, що навiть не з цiкавостi, бо вже доводилося торкатися мертвих друзiв, i я заздалегiдь знав, що саме вiдчую: цей неповторний холодний дотик, проте не зовсiм твердий, нiби до змерзлого, крихкого пластилiну. Хтось прочинив дверi, i щойно я почув скиглiння завiсами гами, як одразу ж жахнувся, наче робив щось негiдне /чи навiть огидне?/ i ступив кiлька крокiв вбiк, вiдчуваючи, що по-школярськи зашарiвся. Повернувся священник, який, вдавши, що не заскочив мене на гарячиму, привiтно помахав рукою i швиденько зацокотiв до свого робочого мiсця.
– Вибачте, що змусив вас чекати! – гукнув вiн майже вiд самого входу i кiмната по вiнця наповнилася його помноженим голосом, аж задрижала мозаїка вiтражiв.
– Мусив виконувати свiй моральний обов'язок… Інколи й таке буває, – наче виправдовувася передi мною. – Бiльше не буде нiкого?
– Не знаю… Взагалi-то, повиннi були б пiдiйти ще кiлька його друзiв…
– На жаль… Радий би зробити вам послугу, але ми вже i так трохи забарилися – хвилин на 6, нi, навiть на 7 вiдстаємо вiд графiку, то ж мусимо надолужувати; адже графiк, самi розумiєте, рiч важлива та потрiбна, а у нашiй справi – просто незамiна… Нi, такi мусимо починати, як не шкода…
І вiн почав: швидко бубонiв якихось молитов, хрестився, хрестив нерухоме тiло. Зиркнув на годинника, похмуро зiтхнув i, розвiвши на знак безсилля руками, нiби вибачаючись, проказав:
– Ну от i все.
Приспiв час пiдводити риску, це був кiнець, кiнець тiла Ангела, вiд якого раптом майнуло паталогоанатомiчною байдужiстю. Священник знову зiтхнув (ох, як менi набридли всi цi їх зiтхання та манірне крутiйство!), зiгнувся i натис на одну з клавiш у блоцi управлiння. Знову менi довелося знудженно вiдслiдковувати занурення стола з тiлом у морок, дослухатися до потойбiчно-пiдвального гуркотiння, чекати. Востаннє я мимохiдь зиркнув на спокiйне, нерухоме обличча того, з ким мене пов'язувало – навiть не спогади – щось вогомiше та стiйкеше до втручань обставин i часу; нарештi помiтив дiрку в черепi, а проте навiть не здригнувся. Лиш коли язики полум'я жадiбно торкалися його скромної плотi, я вiдчув, як щось обпекло менi серце.
Стiл повернувся на поверхню такий же бездоганний i невтомний, наче державний механiзм; тiльки от Ангела вже не було зовсiм. Натомiсть дрiбнiла невелика бронзова урна з дерев'яним корком.
– Вiзьмете?
Я мовчки пiдiйшов до столу i, обережно торкнувшись посудини пальцями (щоб бува не обпектися), взяв її до рук.
– Шкода хлопця, – дозволив собi стандартне шкодування священник, – та, до речi, коли ж ви вже напишети обiцяну статтю про нас?
– Я… – щось закололо менi у горлi, i на очi виступили сльози, що викликало моє роздратуванняи i обурення: тьху! Ще подумає, нiби менi й справдi шкода, а це ж… Але я не знав, що це, – Я вже написав, лишень не друкують. Кажуть, твоя справа хорошi некрологи i репортажi, а про решту подбають iншi. Самi знаєте, що i як робиться, мушу тiшитися тим, що маю, а…
1В цю мить дверi знову нагадали про себе з рипучою наполегливiстю, i залу наповнило тяжке засапане дихання новоприбулих, що один за одним з'являлися на плямисто-райдужне свiтло кiмнати крiзь невiдомiсть пройми. Це були вони – колишнi друзi Ангела, перший з них – по-вiйськовому стрункий, але низький Петро – на кiлька миттєвостей спинився просто при входi заблокувавши рух процесiї, його погляд сполохано нишпорив залою, але розпорошений вибуховою гамою барв довгий час не мiг вiднайти шуканих орiєнтирiв. Нарештi вгледiв мене i, пов'язавши це з своєю пристнiстю тут, та зрозумiвши, що таки не помилився, зрадiло посмiхнувся i швидко рушив в моєму напрямку, за ним, зберiгаючи субординацiю та строєву дистанцiю, з невiдповідним мiсцю гамором – ще трiйця тих, яким вiн вiрив, з якими разом страждав та тiшився, якi зараз спохопилися i ховають клейкi невiдступнi докори сумлiння за iронiчно-цинiчними масками. Дивлячись на них, я чомусь аж зрадiв тому, що вони спiзнилиля, адже таки не встигли побачити його ще раз, не полегшили собi ношi спогадiв про забуття.
Вони вишикувасися напроти мени немов розрахунок на розстрiлi початку ХХ сторiчча: ворожi невмолимі, переляканi, розгубленi. Група проти iндивiда, як студенти-посередностi проти розумнкiв. Вони вже здогадуються, що спiзнилися i церемонiя (вони – цi невгамовнi зачинщики та учасники всiх епатажних мiстечкових перформенсiв – прогавили черговий ритуал?! Чи ж може це бути?!) минула без них; я бачив вiдчай i невiру в очевидне, що струмували у їх поглядах i чомусь почувався винним у тому, що не спiзнився, що пам'ятав, що був сам… Один – проти чотирьох, з пекучою бронзовою урною пiд пахою, нiби злодiй, якого заскочено на гарячому, один проти гурту, нiчим не кращий за них , точнiсiнько такий, лише самотнiший i нещаснiший… Менi раптом стало соромно, захотiлося втекти, сховатися за спиною святого отця чи в попiдстiльному пеклi, а ще ця клята урна, Ангеле …
– Я щось не розумiю… – нарештi витиснув iз себе Петро, – адже все мало початися опiв на 12.
– Рiвно о 11.00 – холодно проказав священник, за що я був невимовно вдячний, забувши за попереднi недоладностi, – о 11.30, чергова церемонiя.
– Як же ж так?… Ми ж i вiнок з собою… – настiльки щиро засмутився завжди мовчазний Іван, що я почервонiв вiд сорому i шкодувань.
– Хтось повинен нести за це вiдповiдальнiсть! – раптом зiрвався з насидженого мiсця ще один з кампанiї, – такий собi Вова, – це просто нечувано! Ми втратили прiрву часу! Ми… я вимаагаю вiдшкодувань! Це ж нахабство! Я … – потiм вiн нараз припинив, вочевидь сам зрозумiвши нікчемнiсть та безглуздiсть подiбної поведiнки, а може, пiддаючись заспокiйливому жесту Івана, повна та владна рука котрого м'яко але наполегливо лягла на лiве плече невгамовного оратора-правоборця. Той таки обмяк, стишився.
Менi хотiлося стрiмглов кинутися на них i, прорвавши стiну тiл, як у забутiй дитячiй грi дременути до виходу; але я продувжував похмуро стояти напроти, не зважуючись на бодай якийсь крок.
Потiм ми таки вийшли, всi разом, хтось нiс вiнок, а я бурмотiв Петровi щось, що мало б слугувати йому за розповiдь про останнiй ритуал бiдаки Ангела.
Надворi було так само гамiрно, буденно-яскраво сяяло холодне сонце, нiчого наче не трапилося…
______________
Пост скриптум:
Як я люблю затишнi мiськi крематорiї, такi линiвi, що аж спиняються та тануть сльози, такi теплi i комфортнi, що аж не хочеться їх залишати.
ОТ ТОБІ Й МАЄШ, АНГЕЛЕ, В ЯКОГО НЕ ФУНКЦІОНУВАЛИ КРИЛА.
От тобi й маєш, Ангеле: маєш доволi симпатичну бронзову урну, запрезентовану тобi друзями; хороша урна, брате, ти собi не думай, майже за античними зразками. З корком, Ангеле; ми вже подбали, щоб жодна попелинка твоя не розвiялася намарно у цей брудний свiт. Це ж прикро, коли попiл, хай навiть цигарковий, втрапляє у багно, аж тоскно стає, як бачиш: крихка спопелiла iстотка, що нi-нi та й спалахне, спохопившись, пригадає собi та iншим про колишнє сяйво, торкається липкої та в'якої поверхнi, що засмоктує незгiрш справжньої трясини; гнана подмухами холоднечi здiймається, але вже не на довго, її останнє порожевiння вiддає душком приреченостi, клейкий ландшафт присмоктує її, робить тяжкою та неповороткою; деякий час, пiдтриувана iлюзiєю допомоги вiтру, вона ще борсатиметься, незграбно пересуваючись вздовж поверхнi, i вбачаючи у цiй профанацiї схожiсть з минулою велеччю… а потiм… Куди вони зникають, тi тисячi, мiльйони опалих попелинок, переквашених грубими пiдошвами з штучного каучуку?… Ми не вiдслiдковуємо їх наступної долi, як не вiдслiдковуємо перетинiв iсторiй, що надокучливо втiкають, пов'язаних з тисячами, сотнями тих, що оточують нас, а коли ми опиняємося на їхнiй дорозi, вони безжально штовхають нас вбiк, чи з сотнями тисяч тих, яких вiдпихаємо на узбiччя долi ми… Та навiть нас самих, приречених на життя, прикутих до нетривкої неменучостi надвиснажливим надобов'язком… Отакої, Ангеле, отакої, мiй єдиний невiрний друже, мiй неєдиний недруже, мiй… Вибач, Ангеле, вибач менi п'яному за мою слабкiсть, якої не подужав щедро вдiлити тобi… Треба долати, братiку, все це треба безсило долати; заплющуємо очi лише на те, щоб знову їх розплющити, бо iнакше не можна, доводиться прокидатися; всупереч солодкавостi спокою плентаємося брудними шляхами, випещуючи собi свої крила, хай штучнi, хай немiцнi…
Ох, Ангеле, Ангеле…
2
А Н А М Н Е З
П Л Я М А
( уривки з роману-анамнезу )
Частина 1. ІНТРОДУКЦІЯ
?№1
Будь-який порух повік був неминуче пов'язаний з плямою: чи щойно розклепивши їх пізнього ранку, чи поринаючи у провалля жахного забуття поміж безсоннями, він бачив лише її — брудну, важку i невідступну, наче думки засудженого до страти останньої ночі, що, раз-по-раз безтямно крокуючи сходинками ешафоту, нестерпно добігають кінця...
Інкрустована сонячними променями, які зрідка пробивалися до кімнати гейби з казки чи потойбіччя крізь суто карпатські тумани та дощі, пляма здавалася ще моторошнішою і темнішою, контрастно виділяючись з-поміж жовтаво-гнилого фону стелі.