Підводячись, незадоволено зітхнув.
— Якщо ти зараз не заткнешся і не почнеш збирати речі, — раптом наповнився Марко рішучістю, — я тебе йобну. Боляче.
На мить ця фраза подіяла і вони мовчки, люто та ненависно дивилися один на одного. Проте Аня не повірила і продовжила свої зізнання у коханні. Марко зробив крок назустріч, вона відступила, зашпорталася і трохи не впала. Він насувався на неї, наче танк на позиції піхотинців, героїзм яких просто безглуздий і марний.
— Ти просто імпотент!.. Ти несправжній, тебе нема! – вже майже плакала, істерично вириваючи з себе слова, Аня. Марко помітив, як замахнувся і повільно, але сильно заліпив їй ляпаса – рука ніби й не належала йому, настільки непідвладною і чужою почував він її і взагалі все своє тіло у ту мить…
Короткий напад істерії з киданням до кухонного ножа і розмахуванням руками, який він погамував доволі швидко. Склянка з водою, знову сльози і важкі схлипування… Нарешті вона у якомусь напівпритомному стані, монотонно схлипуючи, почала збиратися; вони майже мирно разом пакували її валізу, час від часу торкаючись необережно рук один одного; потім він пішов викликати таксі: Марко крокував холодною порожньою вулицею швидко, наддаючи ходу, він майже біг, в душі трохи побоюючись, чи не переріже вона собі в час його відсутності вени. Але ні, все гаразд. Вона жива, лише міцно заснула, згорнувшись калачиком на дивані поруч із начиненою якимось жіночим лахміттям сумкою. І він замість, щоб розбудити цю істеричку і, виштовхавши її за двері, нарешті логічно завершити цей вечір і позбутись небажаного тягаря, тільки зітхнув і пішов спроваджувати таксиста. Повернувшись до кімнати, Марко обережно вкрив дівчину пледом, а сам всівся в крісло і дивився кудись у ніч, крізь ніч, крізь себе…
ЧАСТИНА 2
Правду, мабуть, кажуть, що лихо наодинці не ходить. Два тижні потому, як у Томи помер дід, вона зазнала ще однієї трагедії – в автокатастрофу потрапив чоловік. Смерть діда була очікуваною, майже бажаною – старий вже давно на ладан дихав і звістки про його кончину вона боялася (але й хотіла – краще б вже швидше, щоб не мучився) почути чи не щодня. Дід жив з її батьками у селі за кількадесят кілометрів від міста. Тома навідувалася до родичів щовихідних, хоча ті візити забирали у неї багато здоров'я і душевних сил. З самісінького ранку вона налаштовувалася на прикрощі, бо переповнені смердючими клунками і немитими людськими тілами (ці вічні баби з лантухами, які своєю не менш брудною різкою говіркою трепанують її череп, прохачі-циганчуки на зупинках і жовтобороді та жовтошкірі від тютюну діди) автобуси змінювалися багном і холодом давно нерідного села; потім незмащені завіси хвіртки, маленьке подвір'я, рохкання свиней, скручений важкою працею батько на порозі, усмішка якого оголює порожній рот з кількома жовтими кривими пеньками замість зубів. Безперервне бурмотіння і нарікання матері… Нарешті страждання діда. Старий лежав, обкиданий ліжниками і безперервно стогнав.
— Моли, доню, Бога, щобис він послав дідові швидку смерть! — майже прокричав він одного разу онуці і вона сахнулася від нього, як уже від неживого, що промовляє з того світу.
Вона боялася діда, його кривавих пролежнів, що їх слід було змащувати зеленкою, бо ні мати, ні батько цього не хотіли робити.
— Що кажуть лікарі? – допитувалася Тамара, але мати лише стинала плечима і відверталася, шукаючи собі очима якої роботи, – а це єдине, чого тут завжди вистачало.
З гір тягло холодом, пориви вітру кудись крали слова і замість них до співрозмовника долинало лише завивання та гудіння, наче природа насміхалася над людьми.
— Певно, дідо буде вмирати скоро, — озвучила думки Томи мама. — а доктори ти ж знаєш, тіко грошей хочуть, а сказати нічого не годні. Цироз у нього. Вода в животі. Тиск. Не знаю… Швидше би вмер, аби не мучився…
Тома нажахано дивилася на матір, механічно щось їй допомагаючи робити. Це не вкладалося у її голові – як можна бажати швидкої смерті близькій людині. Вона любила діда, який вибавив її, доки батьки працювали і розважалися. Вона любила діда за спокій і гумор, за добрі очі. Але той чоловік з велетенським роздутим черевом, що лежав на боці і стогнав, уже не був її дідом. То був якийсь монстр, що зберіг лише подобу діда. Тома подумала, що нізащо б не погодилася залишитися із ним в одній квартирі, а тим паче не переночувала б. А що як він помре тоді? Вона уявила собі, як це все врешті мусить розрішитися. Відчайдушний зойк? Чи тихе згасання. Швидше останнє. Агонія. Конвульсивні рухи. Втрата свідомості… Зупинка серця. Вона подумала про способи оживлення, про штучне дихання і адреналін в груди… Чому ці методи не застосовують щодо старців? Невже вони не хочуть жити? Невже їхні родичі не мають право на бодай кілька зайвих годин щастя спостерігати своїх кревних живими?.. Вона подумки обурювалася, але лише зітхала і чистила картоплю…
В неділю вона знову запихалася у переповнений автобус і майже годину тислася серед чужого поту, впершись носом у чиюсь подерту куфайку. На вокзалі її зустрічав чоловік, який вже віддавна не подавав Томі руки, щоб допомогти зіскочити з високої сходинки, проте забирав частину сумок із сільськими харчами.
— Як там? — запитував він навіть не задля пристойності, а просто за звичкою.
Розповідати не хотілося нічого, бо вона вже бачила його байдужість, розведений алкоголем погляд, порожнечу в думках. Проте, видавивши з себе кілька слів, раптом починала говорити. Розповідала все без винятку: про страшні пролежні, про свій страх, про дідусеві потріскані руки, його набряклий живіт і про татові пеньки-зуби. Вона бачила, що чоловік не розуміє її, вже майже не слухає слів, але не могла спинитися.
Якось до неї на роботу потелефонувала мама (дзвінки з поганими звістками якісь інакші – моторошні та зловісні), і Тома, підходячи до апарату (все відбувалося вкрай повілно, вона навіть фіксувала міміку своїх співробітниць), вирішила, що це нарешті сталася. Вона думала, як слід відреагувати і червоніла від сорому, знаючи, що не зможе заплакати.
Але мама мала повідомити їй, Томі, що діда забрали в лікарню. Тепер він у місті і саме Томі доведеться про нього піклуватися. Тома здригнулася, вона почувалася зрадженою, нагло підставленою під удар.
— Як… що… чому?.. – не розуміла вона, але пояснень не було.
Підхопила якісь папери, в сутінках свідомості зібралася і побігла. Довго не було автобуса, в обличчя дмухав той самий вітер з гір, який дошкуляв у селі, але тут він був, хоча й слабший, проте якийсь нервовіший – шарпав людей за шапки, зриваючи ненадійно закріплені, гойдав ринви, вгинав вікна. Посипав дрібний білий сніг, схожий на град. Крупинки криги сікли обличчя, наче Тому хто шмагав. Вона відвернулася і прогавила автобус – мужніші кинулися до нього першими, поштовхалися ліктями і зайняли місця на останній сходинці. Вона залишилакся перед зачиненими дверима з мокрим і до болю холодним обличчям. Нарешті під'їхала якась маршрутка, Тома рвонулася і собі, роздратовано трутила якусь бабцю, увірвалася в салон і полегшено зітхнула. Бабця позаду щось кричала, сипала прокльонами, але Тома не слухала її вересків. Вона дивилася, як до вікна ліпляться сніжинки, тануть і стікають донизу. Все туманилося, місто зовні тонуло і зникало у хаосі…
18
— Молись, доню, щоби Бог послав мені швидку смерть, — коли міг ще говорити, знову і знову хрипів дід наче закляття, дивлячись на онуку звідкись здалеку, з глибини очних западин.
Тома відводила погляд, тремтіла від страху, привідкривала рота, щоб промовити щось заспокійливе, але звідти вихоплювалося лише шипіння. Дідові ставало чимраз гірше і здавалося, що це вже межа, за якої не буде нічого, але його серце знову і знову витримувало кризи, продовжуючи ліниво обертати кров у цій суцільній рані. Через три тижні, спокійно і розважливо прийнявши кілька пакетів, наповнених якимось їдлом і грецьким коньяком, що їх справно і наполегливо приносила Томина мама, молодий лікар, попросивши одного вечора вкрай втомлену Тому з палати, промовив:
— Ви, я бачу, розсудлива жінка. І думаю, сприймете мої слова з… як би це делікатніше сказати… з розумінням… — попри професійну атрофацію таких шкідливих чуттів, як надмірне переймання станами пацієнтів і страх смерті, доктор хвилювався: його скронями стікали краплини поту, очі не затримувалися на жодному предметі, руки то поринали в кишені недбало защіпнутого халату, то перепліталися, немов він намагався помити їх (вмити?), — Ваш дідусь приречений. Я… і взагалі медицина безсила… Спробуємо звісно зібрати консиліум, але результат відомий заздалегідь. Тут же ж вік. Якби організм був молодий…
Тома майже співчутливо стежила за великими пористими долонями лікаря, з яких вибивалося рідке блідувате волоссячко. Йому, вочевидь, не вперше доводилося виконувати цю не зовсім приємну процедуру (Тома майже щодня, навідуючись ввечері до лікарні, натикалася у ліфіті на каталки з вкритими простирадлами тілом), але він ще не звик до неї, йому було незручно перед Томою за ті пакети, за випитий коньяк, зжерте м'ясо…
— …Летальне розрішення може настати будь-коли… За день, або й за годину… Я нічого не можу гарантувати. Але якщо це трапиться в лікарні, ми змушені будемо робити розтин. Я знаю, що родичам це зазвичай неприємно…
Тома уявила пошматоване дідусеве тіло із загноєними пролежнями і її трохи не знудило.
— Я би вам радив забрати дідуся… Може і йому… – лікар затнувся, хрясьнули пальці, очі зафіксували погляд на санітарці, що почала абияк мити коридор, руки знайшли прихисток в кишенях і вже не ворушилися.
Тома сковтнула, але говорити одразу все одно не могла.
Вона похапцем кивнула, подякувала. Когось треба було ще чекати, потім у світлі хворобливо-жовтушної настільної лампи, товста медсестра підписувала якісь папери. Вона довго м'ялася, розхитуючи своєю велетенською тушею благенький стілець, бурчала щось собі під ніс, дивлячись на незворушну Тому крізь скельця своїх квадратових окулярів. Вона чекала чогось (якоїсь віддяки) до останнього і проводжала Тому недобрим поглядом, все ще мнучи своєю масивною дупою стілець.
Ще необхідно було десь роздобути каталку – увечері це виявилось украй непростою справою, бо всі чергові лікарі десь саме запропастилися.