Вечір терпіти не міг світла, будь-якого. І тому дуже сердився, коли його змушували вмикати ліхтарі на вулицях, або ще гірше — сидіти на кухні під абажуром і пити чай з білої кружки (абажурів і чаю він просто не любив, а біла кружка нагадувала про зиму, коли йому доводиться працювати вдвічі більше).
Ніч вигадала собі нову забавку: складати вітражі зі шматочків кольорових снів.
"3.ЛЮБЛЮЗИ"
***
Темно.
Не тицяй пальцем на Полярну зірку,
Йди собі на небо
Смішити двох білих ведмедів.
Привези кавунів і динь отим Чумацьким Шляхом —
І стане солодко.
Можеш накрутити хвоста кометі
Й розставити зорі так, щоб усі астрологи сказали:
"Буде щастя..."
***
Хочу бути для тебе.
Розчинила у ванні
два кілограми морської солі
й півпляшки піни.
З усього того я до тебе вийду...
Не вистачає дрібки піску з узбережжя Кіпру.
***
Жодного слова,
І я ледве тримаю себе в твоїх руках.
ПІСКОВИЙ ГОДИННИК
І
Ми тікали. Кудись або звідкись. Сонце не заходило третю добу, і коли мій годинник учетверте показав опів на дев'яту ранку, ми вже були на березі океану. Або на океані берега.
Може, небо — лише ковток блакитної кави з вершками і без цукру. Вода має в собі частинку неба, а небо має безліч частинок води.
У моїх карих очах завжди є щось від твоїх блакитних. Моя жіночність має щось від твоєї мужності.
Вода приймає всіх.
Не було ані пароплавів, ані вітрильників, взагалі будь-яких суден. Океан без напряму. Або напрям без океану.
Не було вітру. Був він, але він не був вітром. Або вітер не був ним.
Чайка пильно дивилася на нас риб'ячими очима і шкрябала лівою лапкою камінь, на якому сиділа.
Може, сонце — то лише сонце.
ІІ
Вершки повільно розчинилися у каві... Вона від того зблідла.
Від сонця ми ставали теплі й темніші, і ти вже здогадувався, що як тільки ми станемо настільки темні, що не будемо вирізнятися з-поміж людей з-за океану, на горизонті з'явиться корабель.
Поки був час, ми вчилися дивитися у воду. Через дві години вода навчилась дивитися на нас.
ІІІ
Вітрила були зелені у білу скісну смужку, як труси сусіда з третього поверху, коли він робить на балконі ранкову гімнастику з сигаретою в зубах; або як ватяний матрац на ліжку біля вікна у палаті номер 11 на шостому поверсі лікарні, у яку ми ніколи не потрапимо, бо там лікують виключно від синдрому нелюбові.
ІV
Вітрила ближчали; люди на палубі робилися все більші й більші, і от вони стали настільки великі, що вода вже не могла їх витримати, і вони зійшли до нас на берег. Чайка злякалася й полетіла геть, я підняла камінець, який вона так довго шкрябала, на ньому був напис: "Чайка+Риба=Чайка", і з цим не погодитись було важко.
V
Ми втекли. Кудись. Звідкись. Дізналися, що дерево нашої світобудови — кокосова пальма; і те, що як би довго ми не ходили водою, все одно не залишиться жодного сліду. Тому зараз ми тримаємо біля своїх ніг землю.
А ліків від синдрому нелюбові досі не знайдено.
***
Небо висить на хмарах,
Вітер дощі колише,
У саморобних храмах
Натовп шукає тиші.
Янголи з мокрими крилами
Важко літають над містом.
Ти у небес вимолив
Щастя (для двох, звісно).
Я відчуваю силу,
Все, що без нас — маліє.
Я народжу тобі сина —
Ти полюбив Марію.
***
Ти і я.
Мовчки дивимось на темну стелю,
Без зірок, місяця
і навіть увімкненої лампочки.
Ми лежимо й чуємо,
Як на даху танцюють янголи.
Небесний степ не дає нам заснути...
Ми
вслухаємось у ритм і,
Довірившись Морзе, розрізняємо слова:
"От-че... наш... є-жи... є-си... на... нє-бє-сєх..."
***
Він ворожив їй по лініях долонь.
Коли мережива жіночої долі плутались —
Вдивлявся у мармурові жилки підлоги й стін
Або ж у зникаючу в темряві колію метро.
У глибині тонелю блимав червоний вогник.
— Ну, що там?
— Не знаю... темно.
***
Повітря між нами туге і простріляне поглядами...
Повітря між нами — модель "чорної дірки".
Повітря між нами наповне фальшивим золотим пилом,
Змахами дрібних пташиних крилець,
Запахами живої гарячої землі,
Які ледь-ледь пробиваються крізь шкаралупу асфальту...
Тобі ще є, чим дихати?
ЕПІСТОЛЯРНА ПРАКТИКА
(за настроєм Емми Андієвської)
...ніколи не писала листів з адресами — це був найвірніший спосіб відправити їх саме тій людині, якій вони призначалися. Писала листи собі. На кожен отриманий лист не барилася писати відповідь і згодом відсилала за тією ж ненаписаною адресою.
Листи доходили не завжди, тому іноді доводилося писати відповіді по пам'яті, за клаптиками чернеток або ж узагалі починати зі слів: "Любий друже, давно не отримувала від тебе звісток. Чи не забув бува про мене? Чи то знову завдячую твоїм довгим мовчанням роботі поштових голубів?"
Узимку листи ставали білішими й довшими: слів у них було мало, то були снігові послання. Навесні у кожен конверт додавала по жмуточку трави чи квітів, а восени писала на ще не засохлих березових листочках, зшиваючи їх потім у такі маленькі жовті книжечки.
Одного разу поїхала з міста на кілька тижнів. То було нестерпно! Телеграфувала додому ледве не щогодини, турбувалася, чи не прийде у цей час якийсь лист... Приїхавши, побачила лише купу довгих, як макарони, телеграм, які поштар цілий місяць сумлінно підсовував під двері. Вони лежали на килимку й нагадували великий білий мурашник, у якому жили маленькі чорні літери. Хотіла їх перечитати, та тільки но взяла якусь із них у руки, літери всі до одної враз розбіглися. Досі часом знаходжу їх, уже дохлих, прибираючи у кімнаті раз на тиждень.
Здається, після того випадку з телеграмами листи й перестали надходити. У кімнаті тепер багато снігу, бо звичка купувати папір нікуди не поділася. А нещодавно почали турбувати духи ненаписаних листів: вночі вони шелестять своїми тонкими прозорими тілами, скриплять гусячими перами та кульковими ручками; одного разу навіть перекинули на килим пляшку чорнил.
От начебто і все. Певно, хотіла розповісти щось іще, але то вже наступного разу...
ЗВИЧКА ЖИТИ
(3/4, Am)
"Самотній натовп"
(назва культурологічної
праці Рісмена).
***
Самый звонкий крик — тишина,
самый яркий свет — ночь...
Едмунд Шклярський
За дверима тихо. Так і повинно бути. Тиша дозволяє відчути кожного з тих, хто зараз мовчить за цими дверима. Відчути напружено-безсилі погляди кількох тисяч людей, які зранку, як завжди, зібралися біля мого дому. Чекають... А це? що? Десь аж там, за рогом, до якого розтяглися люди, творить свій варіант тиші духовий оркестр. Осінній павучок плете у хрипкому горлі труби липке мереживо. На що він сподівається? Поснідати якою-небудь напівмертвою комашкою, що ледве відігрілася під ранковими променями вже майже зимового сонця? Чи відірватися від мідних стін з першими ж нотами крику, миттєво перетворивши своє не надто хитре плетиво у справжній міжсезонний павуколіт?
Десь за високими дахами, крізь тонкі чорні ієрогліфи телевізійних антен сходить сонце, поволі, наче навмисне розтягуючи кожну мить. Розчиняє свої червоно-золоті кольори у блідому блактиному, від чого він чомусь стає тільки яскравішим.
Немає нічого гучнішого за думки у власній голові — це моя тиша, ніким і нічим не порушена; вона розростається, займаючи вже майже всю кімнату, і поширюється далі на мій формально обмежений стінами життєвий простір. Коли він заповниться вщерть, тиша почне густішати й поступово набуде кольору.
Люди за дверима стають усе відчутніші. Майже дев'ята... Саме час збиратися. Такий звичний джинсовий ритуал з елементами самотнього лондонського чаювання.
Ще трохи почекати. Доки відчуття стане невідворотно-захоплюючим. Ще трохи. Доки неможливо буде відступити, зробити щось не так, як завжди, порушити заведений порядок хоча б у найменшій дрібниці: довжині або напрямі кроку, глибині або ритмічності вдиху й видиху... Один. Два. Три. Двері відчиняються рвучко, за чверть секунди до того, як я до них торкаюся, самі собою, ніби звільняючись від величезної напруги. Один. Два. Три. Останній проблиск думки про втечу. Виходжу на вулицю. Тисячі поглядів пробиваються крізь мене у відчинені двері до кімнат, нишпорять по кутках, наче сподіваються знайти десь там таємну причину свого щоденного кількагодинного очікування, наче у мене під ліжком заховано якийсь секретний вимикач, яким можна миттєво змінити цей незрозумілий навіть для мене ритуал.
Я спускаюся сходами й опиняюся за кілька метрів від цього дивного "самотнього натовпу". Охоронці тиші? Відчуваю, що ні.
Мовчазний акомпонемент... До-ля: виходити вранці з дому й бачити ті самі тисячі очей; не мати змоги дізнатися, що вони від мене хочуть, але цілком освідомлювати, що так повинно бути, що це якась закономірність, що усе відбувається за одвічною системою "причина-наслідок". Мовчання, напружено-сі-ре-дієз... Кода.
Чую, як за моєю спиною зачинилися двері. Ці люди знову нічого не знайшли, я не сумнівалася, що буде так. Я не підійду до них, я не віддам їм свою тишу. Хоча вони вже не лякають мене, як тоді, коли я вперше побачила їх за своїм вікном. Я майже звикла. Змирилася. Так людина спочатку бореться з пронизливим холодом, а потім заспокоюється й засинає, замерзаючи...
Йду від них... Знаю, що ніхто за мною не поженеться — вони будуть вичікувати, мовчки, скільки буде потрібно. Що ж їм, врешті, треба...
В небі висіло вилиняле сонце. На цій вулиці завжди тихо. Здавалося б — три кроки від центру міста, від нервового гуркоту швидкості й кількості... Людей біля мого дому вже немає — розійшлися, розчинилися у галасі прилеглих вулиць. Йду за ними...
Дивно, що я ніколи не зустрічала жодного з них десь-інде. Магазини, кав'ярні, базари, трамваї, тролейбуси, кіно, кабінети, приймальні і вбиральні... Ніде. Хоча іноді чиєсь обличчя видається мені знайомим, але, придивляючись, я знаходжу все більше незнайомих рис.