Сказав їм, що сам все проконтролює і перевірить віконта Редо, чатуючого за поворотом в кінці коридору, в закутку біля вікна, а це якраз напроти дверей принцеси, – спокійно сказав граф Федерік.
– До речі все, що там було, – втрутився барон, – ми знаємо тільки зі слів Андре, це він сказав, що розмовляв із Редо, а потім вернувся до прохідної зали, де і чекав на вартових. А вранці прийшов рицар Портер на заміну Редо, не знайшовши віконта, він заглянув до принцеси і побачив вбиту служанку Терену. Потім вже знайшли інших вбитих і випадково прийняли Феодосію за принцесу. Ну, а далі все більш-менш відомо.
– Ще треба сказати, що граф Андре перший почав звинувачувати імператрицю Зорину у спробі вбити Анну, – додав граф.
– І що ж мені робити? – запитав Вольмир, переварюючи цю інформацію.
Барон поглянув на Федеріка, той мовчав.
– Вам потрібно запитати у принцеси Анни, які були стосунки у Феодосії з графом Андре, можливо, вона щось помітила, але це пройшло мимо її уваги, а зараз вона зможе пригадати, – запропонував Шрауб. – А вже потім іти до Константана і розповісти про наші підозри, але робити це потрібно обережно, щоб не подумали начебто ми зводимо якісь рахунки.
– Так, – через хвилину роздумів, повільно промовив герцог, – ви праві, треба добре пересвідчитись, перед тим, як в чомусь звинувачувати рицаря ордена. Я спробую обережно розпитати Анну про взаємини Феодосії і Андре. Та поки що тримайте язики за зубами, скажіть це, барон, і лейтенанту Николику.
Граф Федерік і барон Шрауб, погоджуючись, кивнули головами.
29
Сонце тільки почало підійматись із-за порослих лісами гір, як із невеличкого містечка Кодрова, прикордонного форпосту Венедії, вийшла невелика колона. В ній були три карети і кілька десятків вершників, серед яких майоріли прапори із зображенням тура. Це було посольство герцога Венедійського до Великого князя Русинії – Святослава. Попереду їхали десяток озброєних рицарів на чолі із Болеславом, який гарцював на прекрасному жеребці чорної масті, по кличці Ворон. Одягнутий він був нарядно, можна навіть сказати дещо франтувато, сріблясті лати ярко сяяли під вранішнім сонцем, на синім плащі полум'янів вишитий золотий тур. Він то виривався трішки вперед, то зупинявся, чекаючи доки проїде все посольство і потім знову скакав вперед.
Болеслав, який підбурив герцога на пошуки Кинджала Пророків, сам вже давно охолов до цієї справи і не дуже охоче поїхав із посольством. Він спокійно віддав камінь, переданий йому дідом, магістру Роману і сам весь час тільки мріяв, щоб швидше закінчилась ця місія. Після того, як Болеслав став переможцем змагань на святі рицаря Іларіона, він став досить популярним і зміг нарешті познайомитись із красунею Вітою, дочкою барона Трієра. Вони зуміли зустрітись на одинці і чорнобрива красуня досить прихильно до нього поставилась. Болеслав навіть вже почав плекати якісь надії, коли раптом Вольмир призначив його в посольство. Зрозуміло, що це велика честь, особливо зважаючи на вік посла – графа Мефодія. Болеславу довелося керувати посольством одноосібно, так як граф більшу частину дороги просто дрімав. Та все ж подумки він був поруч із Вітою, обнімав її і цілував. Рицар зітхнув і похитав головою, відганяючи ці думки і пришпорив коня, поскакавши в голову колони.
В одній із карет сидів магістр Роман і крутив в руках піхви Кинджала Пророків, лише в одному напрямку спалахували два червоних камінця, піхви працювали як компас, точно вказуючи на місцезнаходження кинджала. Це було дуже цікаво, особливо знаючи, що ніякою магією тут і не пахне, тут було щось інше. Лише один камінець не спалахував, як говорив Феофан, він засяє в самісінькій близькості від кинджала. Незбагнені твої шляхи Єдиний! Роман сховав піхви у невеличку скриньку і дістав зеленкуватий кристал Болеслава. Він був і ще не зрозуміліший, ближче наближаючись до Кийграда, камінь, здається, починав сяяти більш яскравіше. Як зрозумів Роман із розповіді Болеслава, цей камінець був захований у рукоятці кинджала, доки його випадково не дістав Янек Зухвалий – дід Болеслава, а за для чого він там знаходився не зрозуміло, наскільки було відомо, магістр Феофан нічого не знав про цей кристал. Сам кристал був дивно огранений і просвердлений наскрізь, а через отвір був протягнутий тоненький шовковий шнурок. Роман, трохи повагавшись, одягнув його на шию і сховав під камзол. Настрій в нього дещо покращав після того, як їх догнав герцогів гонець і повідомив, що Великому магістру значно краще і він потрохи одужує. Тепер Роман вже не жалкував про розбиту їм кришталеву кулю. Єдине, що турбувало його так це приєднання до них графа Сент-Бруно – Проклятого крадія, чи Прокла. Так він і не зрозумів, чому Константан наполіг на цьому, який із цього був зиск. Хоча і ця аравська танцюристка теж не вселяла довіру, незважаючи на палку підтримку її принцесою. Добре, хоч Болеслав був чесний та прямодушний і на нього можна було завжди покластися.
Ізана із Проклом тримались трохи позаду. Ізана більшу частину шляху перебувала в кареті з магістром Романом, але часто сідала верхи на спокійну кобилу, по кличці Білявка і приєднувалась до Прокла, який задумливо їхав на своєму високому аравійському скакуні. Вони майже не розмовляли, тільки іноді перемовлялись нічого не значущими словами. Ізана розуміла, що признавшись перед всіма у своєму коханні, вона поставила Прокла у незручне положення. Він завжди наголошував, що ставиться до неї по-батьківські і ніяких інших відношень у них не буде. Але що робити – серцю не накажеш, маленька дівчинка виросла і перетворилась у дуже привабливу жінку. А цей йолоп уперто стоїть на своєму – вона помиляється і це в неї просто дитяче захоплення.
Прокл іноді кидав швидкі погляди на Ізану. Яка гарна виросла дівчина, із струнким станом, жагучими очима і красивим ротиком, що так і просився на поцілунок. Та ні, відганяв ці думки Прокл, це не для нього і не треба мучити ні себе, ні дівчину. Пройде час і вона знайде собі молодого хлопця, з яким і буде щаслива. А її кохання до нього перегорить, тільки в нього серце так і буде кровоточити. Прокл нишком зітхнув. А може розповісти їй все? Ні. Краще нехай вона його зненавидить, чим буде жаліти. Жалість це так принизливо.
До них під'їхав Болеслав, його чорний жеребець тут же почав приставати до білої кобили, та він його приструнив.
– Болеслав, якщо ми так швидко будемо рухатись, то незабаром наздоженемо караван купця Нестора і це добре, в мене з ним торгові справи, – посміхнувся молодому рицарю Прокл, йому подобався цей юнак своєю прямотою і зухвалістю.
– Графе, ви вже тут бували, що очікує нас далі? – запитав Болеслав Прокла, він постійно називав його графом, хоча тому це не дуже подобалось.
– Під вечір ми прибудемо до Звенигори, там розташований митний пост Русинії. Переночуємо і зранку почнемо перетинати гори, на щастя, вони невисокі і доволі пологі, так що перетнемо їх швидко, – відповів Прокл.
– А на митному посту ми повинні платити? – поцікавився рицар.
– Не знаю, навряд чи, ми ж посольство, хоча купці платять десятину від свого товару.
– Я так і не можу зрозуміти, чому ви поїхали з нами, а не повернулись до Цареграда? – не відставав Болеслав.
– А що мені там робити, син мій загинув, а з Феофаном не хочу мати справу. Вбивць шукати не має потреби, я і так здогадуюсь хто їх прислав. Можливо колись і навідуюсь до Цареграду, але поки поживу у Русинії.
– Я сам славен, та мені здається, що я не зумів би жити у варварській країні. Кажуть, там переслідують наших єдиновірців.
– Не зовсім так, там навіть є храми Єдиному богу, але не всі до нас добре ставляться, особливо їхні жерці, їх там звуть волхвами. А в мене у Кийграді є торговий зиск, та і люди там прості, веселі. Так що може і залишусь там, а то переберусь до Новограда.
– Так вони ж зовсім не цивілізовані і жорстокі, – сказав рицар і похитав головою. – В них і рицарських турнірів, скоріше за все, немає.
– Ти помиляєшся. В них є і турніри, і свята, лише дещо інші. А що до цивілізованості, то іноді за цим словом ховають свою пиху і невігластво, завжди легше когось звинувачувати, особливо тих кого не розумієш або боїшся.
– Буває цивілізована людина гірше дикуна, – додала Ізана.
– Це ж чому?
– Дикун хоч і діє жорстоко але прямодушно, а цивілізований, може тобі доброзичливо посміхатися, а потім встромить тобі ніж у спину.
– Ні, я не згоден. Цивілізація це коли кожна людина поважає інтереси іншої людини, діє завжди по закону і громада печеться за убогими.
– Закон можна який хочеш написати, а поважати інтереси убивці чи якогось пройдисвіта не дуже хочеться, а про убогих і не згадуй, на одного убогого – десять шахраїв, – відповів крадій.
– Не буду з вами сперечатись, але цивілізований правитель краще чим дикунський тиран.
– Історія знає безліч випадків, коли цивілізований правитель лишив життя тисячі безвинних людей, – гірко посміхнувся Прокл.
– Болеслав, цивілізована людина це не обов'язково чесна і добра людина, яка прагне справедливості, – сказала Ізана. – Повір мені, я ж народилась у найцивілізованішому місті – Цареграді, виросла в його трущобах і багато чого бачила в своєму житті, зустрічала таких цивілізованих покидьків, що і не хочу їх згадувати.
– А як же віра у Єдиного бога?
– Ті хто вірять в бога, ті і живуть чесно, часто в бідності, а багато хто просто прикидається, шукаючи своєї вигоди.
– За це їм віддасться в іншому світі.
– Можливо, будемо на те сподіватись.
Вони замовчали на деякий час.