АПОКАЛІПСИС. ТАКИЙ НЕ СХОЖИЙ
НА ПРАВДУ.
(послання з астероїда)
_____________________________
Астенічне покоління здійняло догори змарнілі та кволі рученята в намаганні захистити сонце, що зблідло від жаху, пропечене виразками кратерів, надгризене напівбожевільним вар'ятом. У цьому шляхетному жесті — весь егоїзм попередніх тисячоліть новітньої історії: у цьому благородному пориві – вся нікчемність приреченості.
Хмари спустилися надто низько, змочивши перламутром наше неперламутрове волосся, змивши попередньо нейтралізований попіл. Пара розділила наші очі всесвітом сновидінь та марень, волога повернулася на планету переможним падінням , щоб, торкнувшись наших волохатих п'ят рецепторами океану, оголосити мобілізацію п'явур. Хмари зручно розляглися в западинах рельєфу, і вже було неможливо зрозуміти: чи це впало втомлене старечістю небо, чи набрякла, збільшена гормонами росту Земля. Так чи інакше, а атмосфера сконденсувалася довкола нас, втікаючи змійкою іржі та згустками слизу в дріжджові драглі тельбухів планети. Сонце горлало щось в гучномовець, здається, закликаючи зберігати спокій і не піддаватися паніці, але від цього вереску лише скипіла волога і залишилася позаду газовим шлейфом...
Голкотерапія загартованого каміння замість користі оберталася апогеєм страждання і єдине, чого насправді хотілося – миттєвого кінця. Але він все не надходив, зсудомлюючи приречених тортурами очікування. Револьвер безгучно розряджався та незлостиво посміхався у відповідь на прокльони. Пошматований череп стікав щоками у інкарнації місива мозку та кісток, поглиблюючи вже і без того межовонеможливий біль. Окис азоту опікав нутрощі, повертаючись назовні схлипами реготу, колективним блюванням сміху, який миттєво приписувався несвідомим сарказмові над детермінізмом та померлим президентом, щоб самовиправдатись. Зріджені легені витікали через горло зрідженим холодцем після кожного вибуху кашлю. Брак кисню викручував тіло подертою старою ганчіркою, марно сподіваючись вгледіти хоч краплю повітря, бо очі вже давно залишили орбіти у між'ядерному вакуумі не прогнозовано-ймовірною траєкторією.
Тіло розламувалося від холоду. Пісок під ногами кришився од поза ймовірного жару, попеліючи та іонізуючись. Іонізація вражала мільйонами рентген, розкидаючи між поселень болісні онкологічні метастази. За мить суспільство перетворилося на байдужий конгломерат пухлин.
Останні крихти планети роздмухував слабкими подихами сплячий Бог.
Блякле півсонце мляво-байдуже поринало в надир, полишаючи за собою пітьму безмежжя та беззахисної апатії...
4 травня 1999 м. Івано-Франківськ
ЕПІЛОГ
Отже, кінець…
Світ зник, наче спалений рукопис чи розтрощена на черепці ваза…
Залишилося змести рештки, прибрати попіл і вчинити дезінфекцію.
Потім – чекати. Невідь на що, невідь навіщо. Проте нечекати не можна, бо альтернативи чеканню не залишилося. Лише воно – чекання, як своєрідна релігія, бо хочеться вірити у відродження та створення нового, кращого, але й чекання, як найвитонченіша тортура, яку не вистачає снаги перервати. Чекання на зустріч, термін якої давно минув, і залишається сподіватися хіба на помилку чи чудо…
Чекання на звільнення, на спокій, на ніщо, на нечекання. І все ж, завжди лиш воно – непричепурене кактусами чекання…