Мені здається, що хвороба від нього відступила і він одужує.
– Ти права, я думаю, що магічна куля висмоктувала у нього життя, а зараз йому набагато краще – задумливо проговорив Вольмир. – Тільки одне непокоїть, що ти все-таки наполягла на тому, щоб Ізана поїхала до Кийграда, все ж я не до кінця їй довіряю.
– Ізана вилила отруту, яку Маркус повинен був дати мені. Рахуй, вона врятувала мені життя, тому я хочу чимось віддячити їй. Розумієш, вона кохає Прокла, дай їй шанс спробувати налагодити їх стосунки.
– Так він же їй замість батька, майже вдвічі старший, – не розуміючи похитав головою Вольмир.
– Ну і що? Кохання немає віку.
– Добре, облишимо цю тему, головне щоб старий граф Мефодій зумів пояснити все про нас князю Святославу, не хочу якихось ускладнень.
– Він справив на мене враження врівноваженого і мудрого чоловіка, тільки йому вже так багато років. Як він витримає цю подорож?
– Якби ти побачила, як граф Мефодій зрадів, коли я попрохав його очолити посольство, то так би не казала.
– Може послати гінця наздогнати посольство? Він би заспокоїв магістра Романа, передав, що його дяді вже набагато краще, – раптом згадала Анна. – А то Роман так не охоче поїхав і був такий засмучений.
– Я вже послав.
– Який ти молодець, – зраділа дівчина і знову цмокнула герцога в щоку.
– Давай провідаємо Константана і підемо вечеряти, – запропонував Вольмир.
– Гаразд, пішли, – погодилась принцеса.
Вони вийшли із кабінету герцога і, спустившись сходами, зайшли до зали, там побачили Полину з Токаною, котрі сиділи на дивані і тихо розмовляли. Жінки замовкли, встали і вклонились їм.
Герцог не відмінив свого наказу пильно охороняти принцесу. Вбивць Феодосії і Редо, а так же служанки принцеси, до сих пір не знайшли і барон Шрауб був у повному розпачі. Управитель Маркус, який після признання Ізани все розповів і плакав, що його примусили, бо він мав великі борги перед Ісмаїлом, був явно не причому. Маркуса заточили до темниці, але Вольмир поки ще не вирішив, як бути з ним. Прокл, який дуже тяжко переживав вбивство свого сина, теж нічим не міг допомогти. Він від'їхав до Кийграда повністю зосередженим в собі і дуже похмурим. Йому запропонували залишитись у Венедії, та він відмовився, сказавши, що він і так здогадується хто замовив це вбивство, а трішки пізніше поквитається з ними.
***
Барон Шрауб та лейтенант Николик сиділи у таверні "Золота Рибка" і потрохи накачувалися вином. Настрій у барона був препаскудний і він лише іноді вставляв репліки до балаканини Николика. Ці загадкові вбивства не йшли в нього з голови. Він вже багато разів допитав всіх свідків, але це нічого не дало.
– Так ось ця дівчина крутила шури-мури зі мною і ще з одним хлопцем, а ми навіть не здогадувались, доки я одного разу не піймав їх на гарячому, – продовжував розказувати свої любовні походеньки Николик. – Спочатку я мало не вбив їх, та потім махнув рукою, сплюнув і вийшов з кімнати. А через деякий час ми з цим хлопцем стали кращими друзями.
– Мабуть гарна була дівчина, – поцікавився барон, наливаючи вино.
– Ще і як, трохи схожа на баронесу Феодосію.
– Що ти сказав!? – несподівано хриплим голосом запитав Шрауб.
– Ну, що вона схожа на Феодосію, яку вбили, – здивовано повторив лейтенант.
– Ні, до цього, що ти сказав?
– Сказав, що застукав її з другим хлопцем. А що таке?
Барон зморщив лоб і постукав пальцем по келиху, який відізвався легеньким дзвоном. Кінчик його довгого носу злегка заворушився і він повільно промовив.
– Я оце подумав, якщо Феодосія була з рицарем Редо, тоді її теж міг хтось застукати.
– Ти хочеш сказати, що вбивця хотів вбити баронесу із її коханцем, а не принцесу?
– А чому б і ні? Чого це ми вперлись на одному? А все могло бути зовсім по-іншому, – відказав Шрауб. – Вбивця хтось із своїх, приревнував Феодосію і повбивав всіх.
– Ні, – п'яно заперечив Николик. – Це не наш. Він із ескорту Великого магістра, можливо, навіть рицар ордена.
– Точно, – підняв вказівний палець барон. – І що нам робити?
– Що робити? – повторив за ним лейтенант.
– Треба знайти ще одного коханця Феодосії.
– Чудово, барон. Давай за це вип'ємо.
– Давай.
Вони випили, закусили. Гамір стояв у таверні величезний, тому Шрауб пальцем поманив Николика і той нахилився до нього.
– Знаєш хто це міг бути? – прошепотів барон.
– Ні, – похитав головою лейтенант.
– Граф Андре.
– Чому?
– А більше нікому.
Николик трохи напрягся, спробував піймати якусь свою думку і, впіймавши її, сказав.
– Треба запитати принцесу.
– Вірно. Вони подруги і ділились своїми таємницями одна із одною.
– Жінки багато теревенять, взяти хоча би мою жінку, – знову почав щось розказувати лейтенант, та барон його не слухав. В нього в голові билася лише одна думка – не забути обережно розпитати принцесу Анну про коханців її подруги Феодосії.
***
Герцог Вольмир разом із графом Федеріком розбирав в своєму кабінеті папери, яких за останні дні накопичилось величезна кількість. Федерік одягнутий, як завжди дещо франтувате, в синім камзолі з модним комірцем із білого китайського шовку, читав в голос папери і коротко коментуючи, давав на підпис герцогу.
В двері легенько постукали і вони відразу прочинились та з'явилась голова Боровика. Він відкашлявся і хрипло сказав.
– Ваша величність, до вас барон Шрауб.
– Проси, – зрадів можливості відволіктись Вольмир і відклав перо. Граф же не задоволено поморщився, але промовчав.
– Доброго ранку, – привітався Шрауб і плюхнувся на крісло напроти Федеріка.
– Судячи із твого вигляду, ніч у тебе була творчою, – посміхнувся герцог, побачивши трішки припухле обличчя барона.
Граф фиркнув.
– Так ніч була творчою, – нітрохи не зніяковівши промовив Шрауб. – І в голові у мене визріли деякі думки, якими я хотів би поділитись з вами.
– І що це мудрі думки? – не витримав Федерік.
– Почну все по порядку, – сказав той.
– Можливо налити тобі вина чи пива, – запропонував герцог.
– Ні, ні. Дякую, – відмовився, ледь скривившись, барон. – Хіба що холодного квасу.
– На жаль немає, – знову посміхнувся герцог. – Наказати принести?
– Та ні, я і так видудлив майже відро.
– Ну, добре, що там у тебе нового? – посерйознішав Вольмир.
– Затримали двох вбивць цього арава Мустина. Вони із Цареграда, а наняв їх купець Ісмаїл. Він їх застеріг від Прокла, тобто графа Сент-Бруно, сказавши щоб вони пильнували за ним і діяли обережно. Ну, ось вони і визвали Мустина, кивнувши на Прокла, котрий стежив за ним, той відразу і вибіг за ними, а там його і порішили. Спіймали їх під час облав, трішки натиснули і вони все розповіли. Судячи із всього, до вбивства у замку вони не причетні, про Мустина вони дещо чули і знали, що він найманий вбивця, тому і не здивувались цьому замовленню, мало які є в нього вороги.
– Зрозуміло. Виходить знову глухий кут? – зітхнув герцог.
– Не зовсім. Є в мене одна думка.
– Яка ж? Поділись.
– Вчора вечері, ми з лейтенантом подумали, а що як принцесу ніхто і не збирався так жорстоко вбивати. Отрута – так, та не таке ж брутальне вбивство.
– До чого ти ведеш? – нахмурився Вольмир, а граф Федерік із цікавістю поглянув на барона.
– Розумієте, нам впало на гадку, що Феодосія дуже красива жінка і, як би це сказати, вільна у своїх почуттях. Можливо один із її колишніх коханців приревнував баронесу, а коли він застав Феодосію в обіймах Редо, розлютився і вбив їх, – сказав Шрауб і подивився на герцога. Той замислився і поглянув на Федеріка.
– А що, – граф хитро примружив свої зелені очі, – на своїй пам'яті, я знаю безліч таких випадків.
– Аякже, кому як не тобі знати, – пробурчав герцог. – А хто ж тоді по-вашому міг це зробити?
– Дозвольте, бароне, я спробую вгадати, – посміхнувся Федерік.
– Спробуйте, – розвів руками Шрауб, а герцог підозріло поглянув на графа.
– Із всього, що мені відомо, тільки одна людина могла непоміченою скоїти ці вбивства – граф Андре.
– Ого! – з повагою вимовив барон. – Ви попали в саме яблучко!
– І як ви дійшли таких висновків? – запитав трохи спантеличений герцог, не дуже йому хотілось вірити в це.
– Як розповідала принцеса, граф Андре її зустрів але начебто не впізнав, хоча по словам Анни, пильно подивився на неї. Потім він прийшов у прохідний зал і відправив вартувавших там рицарів по їх зміну, котра чомусь затримувалась.