Як не дивно, дорогу він все ще пам"ятав - міг би здолати її навіть із заплющеними очима , навіть рачки, навіть стікаючи кров"ю - не в туалет - до нього далеко — у комірчину за рогом…
Бризнуло водночас і з рота, і з носа - тож він ледь не захлинувся, пригадуючи схожість рис когось давнього у ньому з розкладеним тілом на солі. Щось зависло над плечем - тяжке та моторошне - і озирнутися не вистачало духу.
З горла виринали все нові та нові , з кожним наступним разом потужніші, схлипи зникомої душі… Тінь з-понад плеча збільшувалася, переповзаючи з підлоги у повітря, затраскуючи очі, поглинаючи сам страх…
Розітнута рука на столі стислася в кулак…
Лікар, стоячи на колінах, похитнувся і, немов вколошканий смертник, гепнувся обличчям до забльованої підлоги…
P.S.: Але чи змінилося би хоч щось, якби кільканадцять років тому він не припустився єдиної хірургічної помилки, оперуючи партійного боса?..
5
К О Р О Т К О
ЯКОСЬ ВІН ПОМЕР УВІ СНІ
(міжпанамнезійний проміжок)
Якось він помер уві сні, але невідомо, чи то трапилося із ним насправді, коли він спав, чи смерть зачаїлася посеред одного зі сновидінь, яке так і не закінчилося. Він зрозумів, що помирає, завдяки тому, що бачене ним марення раптом сповільнилося і запульсувало, ніби вражене стенокардією серце: гучно, різко боляче; згодом воно на мить зблякло, розмазавшись акварельними плямами, схожими на ті, які колись бачив на виставці абстракціоністського візіомистецтва; раптом фарби набрякли, перетворившись на сферу або кулю, що почала швидко віддалятися і зменшуватися; він злякався і здивувався, простягнувши навздогін тому, що відлинало, руку, як немовля, що у нього прибрали з-перед очей цяцьку; і куля, наче вловивши його бажання, повернулася, втиснувшись болісним видінням у очі, які шалено металися під розпеченими повіками, намагаючись впізнати котрусь із контрастних фігур, що видавалися йому знайомими. Куля збільшувалася, стаючи нестерпною, а обличчя перед очима, які телескопічно видовжилися і звузилися, годі було зідентифікувати. Нараз набряк луснув, як бульбашка, але за крихітними сегментами, що розліталися кудись поза межі видимості, не було нічого, опріч швидкої чорної сили, що увіп'ялася в зіниці і, протнувши їх, розірвала мозок. Біль заполонив його єство, застрягаючи в горлі, але він не зміг навіть закричати, бо та ж бридка чорнота, що увірвалася невідь звідки, судомно стисла йому легені, перетявши зашморгом горлянку. Його метало задухою, і це було ще нестерпніше, ніж біль, бо дозволяло боятися ...
Потім не стало нічого: ні страху, ні болю, ні звуків, кудись зникла навіть чорнота. На мить йому пригадалися розповіді про темний тунель і яскраве світло наприкінці, але одразу ж і забулися, бо не було ні мороку, ні світла .
Поступово його наповнювало страждання, власне, тепер він і був самим лише стражданням, що назавжди опинилося ніде. Йому кортіло плакати, але сліз, які постійно вимивали порох і бруд з поверхні очей раніше, вже не існувало, як не існувало й очей. І тоді він вперше відчув жаль за тим тілом, яке могло відчувати світ, торкатися до нього, і яке не шанував. Думки не обтяжували його, бо майже все тільки-но подумане він одразу ж забував, забуваючи водночас і тьмяні примарні згадки про життя: вже не пам'ятав ні імен, ні будь-чого з того, що фіксується чуттями; окрім страждання, яке, здавалося, живе в ньому не одну вічність.
Йому не вистачало голосу, бо інколи страшенно хотілося вити від незбагненного болю. Йому не вистачало очей, бо не бачити навіть ніщо видавалося нестерпним і неможливим. Йому не вистачало слуху, бо німота вакууму страшніша найпсихотропнішої тиші. Йому не вистачало тіла, бодай враженого паралічем, бодай неживого, будь-якого тіла, що дозволить відчувати рух всесвіту. Він почувався, як тяжкохворий, прикутий до ліжка, що у сутінках свідомості мріє про інший стан і хай невеличку прогулянку. Але він знав, що небуття його, як і страждання, буде вічним, бо немає вже ні годин, ні сторіч, ні часу, як плинності, існує саме лише безмежжя нематеріального болю ...
Він пам'ятав, що раніше, до цього страждання, там, в реальному, були люди, яких він, можливо, любив, і які, не виключено, також його любили, але, швидше за все, лише на відстані, роз'ятрюючи якісь виразки чварами при спілкуванні. Він хотів бачити цих людей і не міг, він хотів чути їх і не міг, він хотів хоч якось відчути їх, але навіть цього не міг. Йому кортіло зникнути, злившись із світловим духом, віддавши себе на розчин колективного сум'яття , але він продовжував самоіснувати у порожньому пекельному всесвіті не-існування. І тоді він зрозумів, що це карма, але у кожного вона своя, а біль, який він відчуває і який посилюється та розростається, безперервно множачись, гейби пухлина, в мільярди разів нестерпніший за той, який спізнав там,— єдина даність, від якої не позбутися і якій не буде краю; і, що навіть зникнути зовсім він не може, бо самогубство вже не в його владі
Але, коли страждання таки розірве його зовсім, спопеливши найостаннішого спогада, все розпочнеться знову, без будь-якої надії на краще ...
1 – 2 березня 2000 м. Івано-Франківськ
P.S.: І навіть без жодного сподівання
на гірше
КОРОТКО
( ВТОМА ДРАМИ)
Залишається невідкроковано 20% до відпульсованої тобі дефектами заводу-виготовлювача вічності.
Вливаєшся в шал чвертьдосконалої екзальтації брудного танку під п"яний, мов дощ наприкінці новорічної ночі , блюз. Вираховуєш втрачені намарно кіловат-секунди, вичавлюєш криптограми кислот із драглів мікросхем чергового втраченого без лапок покоління. Засоромлено затуляєш кістяком долонь свою оголеність, отямившись від електронного забуття алкогольної доби, оточений волохатістю жіночих тіл, різнобарвне волосся з-поміж ніг яких калейдоскопічними путами зсудомлює тобі руки та шию, чухає ніс огидним смородом ненароджених дітей, в"ється довкола зболених очей галюциногенним маревом трутизного павутиння тарантула. Їх криваві пазурі зблискують у нудотній темряві, немов багнети на ворожих карабінах, згодом впинаються в твоє тіло, потамовуючи екземно-гонорейну сверблячку кривавими мозолями та виразками. 3 з них наближають до тебе свої справжні обличчя, бризкають скрапленим двоязиким трунком вина в очі і наввипередки розповідають про обраних ними достойників, позбавляючи тебе титулу святості.
Звинувачують тебе, скривавленого, з роздертим на дрібні кавалки серцем у негречності та нечуйності, припадаючи мазохістичними, нецілованими тобою устами до покусаної пахвини; звиваються, наче джгут довкола сонної артерії, щоб спинити ними ж спровоковану кровотечу і продовжити твої страждання своєю награною небайдужістю. Цілують тебе механічно, ворушачи губами в ритмі зневодненої рибини, довгими пальцями в цей час намацують гаманець у твоїй кишені; немов рибалка із столітнім стажем , виловлюють з нього іржаву копійчину , вочевидь безплідну. Гидливо відштовхують тебе, помітивши, що ненароком пошматували іклами твої обличчя-шию. Тікаєш , облитий із п"ят до горла помиями їхнього реготу, згодом очищений дощем слини, що стражданням спотворило їх псевдоправильні обличчя.
Залишається невідкорковано 40% об"єму до неочищеної ейфорійної істини… Скрадаєшся попідстінними риданнями , щодня помираючи від нудоти на кладовищі власного блювотиння, Рвеш жмутки волосся з тімені, бачачи, як якась невідворотна недосконалість відчленованого етичною еволюцією "Я" з самогубчим реготом заштовхує десятки обраних в казан з киплячим спиртом…
Залишається невідкорковано ще кілька пляшок з джинами, яких хочеться звільнити у сподіванні на їх доброту та відданість, що проте раніше чи пізніше перетвориться у віроломство ореальненої втрати, яка у візерунку хитросплетінь неможливості подарує тобі незліченну за кількістю віру, що, як і вперше, видаватиметься останньою, але, як і вперше, роз"ятриться незбагненністю гравітації, щоб, як і вперше, розчинити тебе в суїцидному спалаху безглуздої повторюваності…
Залишається невідкроковано 19% до невідпульсованої тобі дефектами заводу-виготовлювача вічності…
9991.