Ще колись, коли він був не ним, він знав, що люди не помирають просто так, що вони не стають тілами навіть від старості — до зупинки душі та серця завжди спричиняється якийсь гандж, який треба, як на тренуванні, виявити і у гумових трупів, хоча вони й перфектніші за інститутські манекени…
Потім він мусив зробити ще кілька ковтків, щоб не тремтіли руки і не кололи горлянку слова, які з непримітно для нього ж з"явленою посмішкою жбурляв у ненависні потворні зіниці колег, вдаючи товариськість і знаючи, що вони також вдають, і знаючи, що вони також знають…
Він пив свідомо, щоб позбутися зайвої свідомості, щоб розчинити у спирто-кислотності порожнинного шлунку безперервні рефрени душі, щоб досягти досконалості у вугільній незрячості зіниць…
Цього дня все мало бути інакше - навіть голова боліла менше, наче даючи зрозуміти, що найгірше попереду, наче даючи його - те , найгірше, - відчути сповна…
В обід вони пили розведений спирт, який щоденно постачав чийсь далекий родич. Канапки і крихти, краплі і спирт, скальпелі і гума, столи і фіалково-жовті манекени з запалими щоками. Холодильники з м'ясом…
Недбало штовхнули якусь тушу на стіл, коли він саме докурював десяту денну самокрутку. Війнуло карієсом дому і вовчо-місячною самотністю. Хтось увімкнув магнітофон, що захарчав, готуючись вочевидь всіх облаяти; хтось чихнув і, уздрівши зогнилий труп, недобре посміхнувся.
Хтось (той самий - недруг-колега) злорадісно прослинив лікарю вухо тупим жартом: цьому, мовляв, для трансплантації вже нічого не відітнеш - нерентабельно.
Лікар скипів - та це ж для паталогоанатомічки експонат! Хай вони ним і займаються!..
Швидко пересихала пляшка; заслинившись, мугикаючи російську попсу і пританцьовуючи довкола кам'яно-печерного стола, порпався у чиїхось грудях товариш… Попри всі зужиті заходи смерділо не гумою, і навіть не цигарковим димом, - лікар наче вдихав ним же видихнене повітря і кривився, і згадував, що вже бозна коли хтось інший, схожий на нього, блюванув десь неподалік, ледь встигнувши зникнути із поля уваги жорсткого, з цапиною борідкою професора.
Клубок підійнявся небезпечно високо, висотавши щось із серця та легень, аж ті стислися і обвисли, як лопнута святкова кулька чи відімкнений апарат штучного дихання.
- Позич сотку… — прохрипів лікар, в'їдаючись поглядом, як вапном, у земельного кольору (тут усе було таким) щоки колеги.
- Ти шо? - вперше зробив щось щиро той, вперше здивувавшись.
Але одразу ж зіниці напроти скам'яніли знову, спростивши ери еволюції до зруйнованості гальмівних структур:
- Своє треба мати!
- Слухай… ти ж мусиш зрозуміти… — всі приниження вартують того, щоб уникнути останнього, щоб не вивернутися перед цим йолопом споднім боком, щоб не показати йому вмісту своїх тельбухів (себто, своєї душі). — цей того потребує.
Мить неусвідомленого тріумфу в очах напроти - мить глядача колізею, який необережним порухом долоні може припинити чиїсь страждання - і… вказівний палець поблажливо здіймається догори.
- Хіба, як завтра повернеш із процентами.
Лікар оминає увагою нестерпність деяких слів, неслухняно киває головою, міцно стиснувши вуста і шлунок, пручаючись вибуховому фонтану прозорої та нікчемної гидоти зсередини, і простягає дрижачу руку… Коливається у пляшці хвиляста речовина із заспокійливим антитанатичним запахом. Мілішає світ, милішає зафарбоване століттям раніш вікно і мляво розтрощений промінчик понад фарбою. Набряк у грудях розсмоктується, зарубцьовуються десь там (хоч не важливо вже й де) рани. Відмирають, як релікти безмежності, запахи, що приносять змішання і сумбур, залишається лише манекен - майже такий, як завжди - лише не гумовий, а пластиліновий, та ще, може, трохи надміру м"який. Крізь глухе шумовиння долинають до лікаря обрубки лінивих і безсенсових фраз, які починають до нестерпності множитися і нав"язливо, мов вібрація свердла, яке трепанує череп, повторюватися.
— Тиждень?.. тиждень пролежав у своїй смердючій квартирі - от і сам засмердівся…- звідтіля і без того постійно тхнуло… ніхто й не зауважив… сам… фе, бридотня.. сам… смерділо… тиждень… сам…
Лікар віддавна не заглядав у люстерко і намагався не думати, бо думки породжують сумніви і наштовхують на онтологічні рифи смерті. Він волів просто робити те, що треба робити, не зауважуючи зайвого і не переймаючись нічим, окрім виконання нехитрих і завчених рухів.
Лікаря ніколи ніхто не любив, і навзаєм - він ніколи нікого не любив, бо, якщо коли давно щось таке й траплялося, то аж ніяк не з ним, а хіба з тим, іншим, який давно зник, розтанувши у ковтках прозорої рідини, чиє життя лікар знав, наче своє власне… Він не любив і не знав, що воно може означати, бо коли помічав у собі щось патологічне, незнане - хай навіть звичку до присутності у безладі квартири чергової шльондри, - безжально труїв зародки емоції, наче ретельна домогосподарка першого таргана у відпуцованій до нежиттєвого блиску кухні….
Лікар робив розтин з професійним холодом і непрофесійною впевненістю — він чекав на подертий, мов старий футбольний м"яч , міокард або інший, суміжний із ним м"яз - все було надто просто, надто нецікаво і надто заспокійливо, як останнє пиво і п"ять самокруток на сон… Але розривів на серці не було, не виявилося взагалі нічого, що би могло бодай опосередковано спинити цей запліснявілий нецікавий камінець, який у інших випадках наводить на думку про бутерброд із дрібно пошматованою ковбасою і покришеними кубиками моркви. Лікар починав нервувати, він шалено порпався у здрібнілих до дротяності тельбухах, він дратувався, все ще сподіваючись відшукати підтвердження черговому ілюзорному поясненню. Ним опановувала безнадія - він уже був певен, що у цій майже розкладеній небуттям мумії, повз яку байдуже походили і продовжують проходити несправжні манекени, що маскують свої справжні запахи отруйністю проспиртованих аерозолів, він не знайде нічого, що би змогло її примусити опинитися тут. Він уже бачив це і знав це, хоча ще відмовлявся вірити - адже таке пропікало його до бажання вити на місяць, до бажання товкти, немов у дитинстві, подушкою до стін, метаючись у істериці та вимагаючи від присутніх дорослих зволити його ультимативним вимогам, до бажання битися чолом у двері… Ще кілька розривів - тупик, двері позаду якого зачиняються,и а стіни довкола, мов у дурнуватому бойовику, стискаються. Волання зсудомлювалося у горлі, а бажання подивитися на себе в дзеркало роздирало пазурями груди… З очей лікаря вислизнули, як крізь випадково незачинені двері, дві прісні й тверезі, наче дошкільне дитинство і аскетика подружнього життя, сльози.
Скальпель глухо гепнувся додолу, а лікар намагався оминути страшний набряклий труп, що перегороджував йому дорогу до виходу. Лікар хотів кричати і побачити свої зіниці, що шалено металися напівтемною залою землистого кольору. Він побіг, безглуздо цокотячи підборами до брудних облицювальних плит долі, відчуваючи неухильність від хвилі жаху, що почала здійматися глибоко у давнині того, хто був не ним, і загрозливою тінню майнула над головою з рідкою, як у підводника-ядерника, чуприною…
Він розчахнув двері ліктем і чолом, яке струсонуло його кудись глибше - у щілину нескаламученого алкоголем "Я", і прорвало греблю сліз.