Троянда і ешафот Олега Криштопи

Олег Криштопа

Сторінка 36 з 39

Я спробував закричати , але не зміг...

 

 

 

 

 

       ПОСТ СКРИПТУМ :


КРАЇНА ВІЛЬНОГО ВИБОРУ

                                               -есей-

 

 

Герой одного добре знаного радянського фільму, що встиг, завдяки надчастим трансляціям набриднути навіть наймолодшим , у одній із тривіальних і вже зовсім не смішних сценок бере до рук гітару (тут камера повністю акцентує свою увагу на його обличчі, бо, вочевидь, виконавець ролі – гітарист нікудишній) і починає співати пісеньку про свободу вибору, яка починається словами (як зараз пам'ятаю, хоча вже кілька років уникаю телебачення, щоб бува, випадково не наштовхнутися на цей фільм):" Якщо у вас немає тітки, то вам її й не втратити..."

І дійсно, навіть у найтоталітарніших країнах, людина насправді мйже так само необмежена у виборі, як і її родовичі з теренів держав, що самоназивають себе вільними та демократичними. Навіть коли нас ув'язнено, ми ми можемо тішитися чи не тішитися з того приводу, протестувати чи не протестувати, а якщо протестувати, то знову ж таки вголос або подумки.

Ми можемо думати або не думати, робити щось чи не робити, пити чи не пити, вживати або не вживати наркотики. Ми ніколи не позбавлені вибору, його у нас більш ніж достатньо завжди, бо кожне "або" постійно породжує десяток інших. Якщо колотися, то чим : героїном, морфієм чи кокаїном? Якщо пити, то "смагу" чи коньяк? І якщо нарешті коньяк, то знову ж таки: який? Можливостей для вибору безліч, іноді він видається просто зайвим і навіть нав'язливим, бо переслідує нас в активній формі, постійно спонукаючи до якихось дій...

Ми можемо ледь не все, бо, коли чогось не можемо, то все одно таки можемо, байдуже, що щось інше.

Ми можемо ходити чи сидіти, можемо впадати у розпач чи тішитися, можемо байдикувати чи виснажувати себе працею, можемо відвідуватим сексопатолога чи літати на дельтаплані, можемо писати листи чи довіряти найпотаємніше щоденникам, можемо чухатися поза вухом чи підозріло на когось тупитися... Можемо навіть жити чи не жити, накладати чи не накладати на себе руки...

І лише в одному, проте найважливішому, нас позбавлено вибору: ми не можемо не померти ...

 

 

Лютий 2000                                        м. Івано-Франківськ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                       Р О З Т И Н

 

                                                 ( натюрморт №4)

 

 

 

 

 

    Лікар виринав зі сну раптово та стрімко, наче болід у зоряне небо, жодного разу не пам'ятаючи тих жахіть, які привиділися йому щойно; не намагаючись згадати. Він прокидався майже безболісно, як свіжопрооперований, якого ще тримає путами передригнутої безтілесності дурман наркозу, і, користаючись із цієї щасливої   та вигідної прикмети свого організму, він одразу схоплювався на ноги та мчав до ванни, аби встигнути встромити голову під струмину анестетичної холодної води. Але до того часу поки перша рятівна крапля своїм масажним спокоєм скраплювала його рідку, як у підводника-ядерника, чуприну, біль, мов розбурхана стихія, якій не перешкода сміховинні смуги захисту цивілізацій та полісів, долав дистанцію сигнальних систем і нокаутував свідомість нищівним  валом. Холодна рідина приборкувала його різкість, втихомирювала, як твереза дружина вдрузки п'яного чоловіка, що, хильнувши зайвого на гостині, починає поводитися агресивно; врешті, робила стерпнішим. Після п'ятихвилинної процедури лікар відчувався майже бадьорим, немов після похмільних 100 грамів, які, як він здогадувався, вже встигли встромити в себе непевною рукою інші його колеги, перебуваючи на цю катарсисну мить в оточенні тих алкоголіків, яких лікар звик називати бидлом - із злиденно-заздрісним блиском в очах, з гепатитно-церозними відтінками шкіри, з потворними гумовими ерзац-обличчями.

    Лікар віддавна не зазирав до люстерка…

    Свої перші 150 лікар вихиляв у суворо визначений час, коли цього вимагали нудота та бридкий розпач, які перетинали свої шляхи десь у стравоході, поміж легень, поруч із серцем. Не  даючи їм жодної змоги підступитися кам'яним клубком ближче до горла, він пив просто з пляшки, уважно слідкуючи, щоб не випити більше, ніж у попередні дні. Він, як ніхто інший, чудово розумів важливість тримання дози.

     Лікар важав себе міцним, тому що ніколи  й нікому не скаржився на неталан, навіть 0тим поодиноким шльондрам, що ненадовго затримувалися у його суто холостяцькому помешканні -  койка, шафа, стіл ( друзки рожевої молодості) та ще повно  усілякого мотлоху: синкретичні уривки чиїхось листів до когось, подерті (ще одна визначальна ознака його життя) сторінки з подертих книг (останні він, мов досвідчений археолог, навантажений лише сухим вантажем фактажу, приписував ще більш древньому пласту існування Всесвіту  -  рожевощокій юності), якийсь посуд, жіночі трусики (відгомін кількаденок у його житті якоїсь із тих самих повій), діряві шкарпетки (обов"язково непарна кількість ), інший подібний крам, який непомітно та невпинно, як глобальне потепління, окуповував простір гнилої, наче зуби у  його роті, кімнати.

     Лікар пив багато і знав, що п'є багато, але він також знав, що менше пити йому небезпечно  -  не важливо чому -  просто небезпечно та й годі. Якщо б він не пив стільки, то міг би почати  думати, почати сумніватися,  а це загрожувало такою безнадією, таким розпачем, що жодні нудота чи мігрень, навіть перемножені на безвихідь вихідних не могли з ними зрівнятися.

    Наступні 150 він  зуживав із бутербродом - дорогою  до анатомічки, яка, як їй і слід, містилася  поряд із церквою велетенських розмірів (у порівнянні щодо інших будівель цього корінно-провінційного містечка, яке й асоціювалося для лікаря з Всесвітом, бо межі його він залишав востаннє ще в ті пропащі часи, в які , здавалося, і його не було, а існував хтось інший - схожий зовнішньо та вже давно забутий), у середохресті багна, яке продукувалося споконвіку змінними рембригадами, що нишпорили в тельбухах дороги, безперестанку змінюючи те, що щойно було змінене їхніми попередниками.

     У скриньці з одягом на нього незмінно чекала закоркована пляшка, яку  він механічно замінював свіжою, так само, як і плащ - сіро-зеленим халатом із незмивними плямами. Але перш ніж агресивно шматувати манекени, він мусив зробити ще кілька затятих задушливих ковтків, з яких кожен був наче останнім  -   так пекло в очах і горлянці… Та за мить вже було по всьому - тепер жоден манекен не здаватиметься йому чимось іншим, і вже в жодному випадку  -  колись живим тілом; -  тож тельбушити набряклі фігури можна буде якнайбрутальніше, зло та заповзято, а порпатися - без думок про смерть і потреби чогось іншого у житті.

    І ще кілька  ковтків.

    Лікар знав, що йому не подають досконалих манекенів: такому як він піклуватися лише про дефектованих -  це правда, і що тут вдієш? Хай так.

33 34 35 36 37 38 39