Нічого нікому не сказав, просто через десяті руки дізналися: написав заяву і накивав п'ятами… Мені про це повідомила Слава, яка останнім часом отримала охоту до пліток. Під пильними поглядами інших працівників редакції відвела мене вбік і таємничо зашепотіла (вуха найближчих видовжилися і склалися в трубочку): "Ти знаєш?..."
Я не знав, але вже знаю. Тільки от – що від цього змінилося?
Газета чекає нового редактора, а між тим поволі опускаєтся на дно. Ні вона, ні ми, хто тут працює, нікому не потрібні... Суцільна брехня. Брехня – те, що ми пишемо, те, що робимо, те, що вдаємо, що робимо... Брехня зі страху, брехня з обов'язку...
...Зустрів якось на вулиці Тому...
— Добридень... – прошепотіла вона і вже хотіла оминути мене, але тротуар був надто вузький і їй не вдалося вивернутися.
— Привіт. – затримав я її за руку. – Давно не бачилися...
Я раптом помітив, що вона вбрана у все чорне і зашарівся своєї нав'язливості…
— У тебе… У Вас хтось… — я затнувся, щоб, випадково, не образити її необережним словом.
— Помер. – мляво відказала жінка і я помітив, що вона посивіла з часу нашої останньої зустрічі. – Помер Степан.
— Як?
— Як-як? Просто: обв'язав собі руки і шию мотузкою, натяг на голову поліетиленовий пакет – щоб краще бачити! – і стрибнув у озеро... А ще записку залишив, щоб ніхто не засумнівався у його надздібностях...
— Нічого не розумію...
— Я теж. – якось зло проказала вона і я знову відчувся винним.
— Тобто, ти маєш на увазі, що його...
— Тобто, я нічого і нікого не маю на увазі. Я втомилася, щось мати на увазі. Мені сказали, що це самогубство, сказали так, що я вже не можу нічого мати на увазі. Та й навіщо?
Оце найстрашніше запитання. Коли його задавати постійно, рано чи пізно не знайдешся, що відповісти. Хіба повторюватися, але це теж нудно... І навіщо?
Так от...
— А Марко? – раптом згадав я, коли вона вже обернулася до мене спиною. – Ти щось чула про нього?
Тома різко обернулася:
— Марко? Ну так, ми з ним інколи бачимося. Але я не думаю, що це... Одним словом, я не можу вам нічого нового про нього сказти, крім того, що він багато п'є, і що мені це не подобається, бо я вже маю досвід стосунків з людьми, які багато пили. Зараз всі вони мертві. І я би воліла, щоб, коли він помре, мені було до нього байдуже...
— Але ж всі ми помремо, рано чи пізно. І не відомо, хто швидше: ті, що п'ють чи інші...
— Дайте мені спокій. Я не хочу про це думати. Я хочу спокою...
І вона пішла. Худа, сутула, чорна з ніг до голови: хустка, плащ, спідниця, панчохи і жалобні мешти на зависоких підборах... Я дивився їй услід.