Нахилився, попив води і змочив рідкі рижуваті волоси на голові. Сонце все-таки добряче припікало. Погано, що вже два місяця не було дощів. В минулому він був хліборобом на новоградській землі, та посварився із княжім тіуном і випадково вбив його. Тому і довелось утекти до моквинських князьків. Казали, там воля. Але така воля гірше неволі. Ось чому він і пристав до загону татарви, захотілось трохи грошенят. Кривий зітхнув і поклигав назад до Сапрона. Та тільки він дійшов до нього, як почувся тупіт копит і на галявину виїхав князь Ярій з Кулаком і десятком воїнів.
Через деякий час на галявині запалало багаття, над яким повісили котли для гречаної каші. Люди вмивались, чистили одежу і зброю, приміряли кольчуги вбитих дружинників. Князь дав на відпочинок не більше години.
А сам Ярій зі своїм наставником знову розпитували Сапрона про купця Лисюка. Той старався відповідати на запитання як можна точніше і докладніше. Нарешті всі питання вичерпались, все було більш-менш зрозуміло. Кулак розчесав п'ятірною свою довгу чорну бороду і задумливо сказав.
– Так, ми можемо це зробити, якщо діятимемо чітко і зважено. Зараз із княжною троє, воєводу не рахуємо, він тяжко поранений. В Лисюка ще з десяток охоронців і троє собак. Можна сказати, сили майже рівні.
– Якщо гості заночують у Лисюка, то він собак не випускатиме на подвір'я, – затряс борідкою Сапрон.
– Вирішуй, князь, – Кулак подивився в очі Ярію.
– Я скажу так, вертатись до дому зганьбленим не хочу. Та якщо ми привеземо із собою доньку Святослава, зможемо ходити з високо піднятою головою, – сказав рішуче молодий князь. – Збираємось і їдемо в Боброве.
Наставник з гордістю спостерігав за своїм учнем, доброго воїна він виховав. Так, ризик є, але треба бути зовсім дурним, щоб не спробувати скористатися такою можливістю і не захопити княжну. А він вже нагляне за сином свого побратима.
Через годину, трохи відпочивши і поївши, загін татарви вирушив до Боброва.
26
Тисяцький Туровець в супроводі кількох своїх дружинників заїхав до свого подвір'я. Сліз з коня, кинув повіддя, прибігшому молодому хлопчику і пішов до свого терему. Незважаючи на спеку, він був одягнутий в щільний зелений камзол підбитий білячим хутром та лисячу шапку. Його високі ковані чоботи гулко застукали по дерев'яним сходинкам і Туровець зайшов до світлиці. Назустріч йому вибігла наймолодша дочка і обійняла батька. Старий тисяцький розплився в посмішці, навіть здавалось його русі вуса розпрямились.
– Здраствуй, Златко.
– Що ж ви татусю так рано піднялись? – ніжним голоском запитала донька, заглядаючи в очі батькові.
– Та все справи... До речі, Тобіас часом не збирався зазирнути до нас?
– Збирався.
– Якщо прийде, нехай зайде до мене, хотів би з ним перемовитись.
– Щось сталося? – насторожилась Златка і її маленький ніс смішно зморщився.
– Та ні, все в гаразд, – Туровець погладив золотисті коси дочки. – Просто у зв'язку з хворобою нашого князя багато справ. Та й ти, доню, не ходи поки що гуляти до міста, посидь вдома.
– Добре, тату.
Воєвода посміхнувся до Златки і дав маленького щигля по її носику.
– Тату!? Я вже не маленька, – насупилась дівчина, але не втрималась і розсміялась, а потім крутнулась і побігла по своїм дівочим справам.
Тисяцький піднявся до себе, змахом руки відпустив слугу Роську, котрий заніс за ним глечик із квасом. Підійшов до венедійського дзеркала на стіні і поглянув на себе. Вуси обвисли, під очами набрякло, а зелені очі повні тривоги. "Треба сходити в баньку", – подумав, кидаючи лисячу шапку на комод. Потім зняв камзол, під яким була надіта тоненька кольчуга, роботи цезарійських ремісників, і присів на дубове крісло. "Це ж треба в таку спеку ходити в кольчузі, хоча хто знає, як би все могло повернутись", – невтішно роздумував Туровець. Сьогодні зранку у воєводи Щербаня зібрались найбільш поважні воїни Святославової дружини, було багато галасу і суперечок, ледь не дійшло до бійки. Та все ж послухались Щербаня і вирішили не втручатись у сварку синів Святослава. В дійсності, це була підтримка Ізяслава. Балакають, що його дружинники вже на підході до Кийграда. А найгірше те, що волхви із братства Ведмедя на чолі із волхвом Горюном, що підтримують Ізяслава, можуть вчинити різню, як вони кажуть, всім чужинцям. Може перепасти і віруючим в Єдиного бога. Тому Туровець вирішив приставити до Златки кількох надійних воїнів, хай наглянуть за нею. Він підвівся і налив собі кухоль холодного квасу. Неспішно випив, витер рукавом вуси і покликав слугу, щоб той допоміг зняти кольчугу.
***
Тобіас надвечір зайшов до тисяцького. Той сидів у просторій домотканій сорочці, чисто вибритий і розпарений після бані, попиваючи холодного медовару.
– Добре, що зайшов, – після привітання сказав Туровець. – Випий трохи медовару, ключниця добре його робить.
– Дякую, охоче вип'ю з вами, – сказав Тобіас і присів до столу, на якому крім глечика з напоєм стояли холодні закуски.
Вони випили. Медовар, дійсно, був дуже хорошим і запашним. Чорнявий латинянин із задоволенням приклався до холодної риби, він забігався по місту та не встиг пообідати і добряче зголоднів. Заскочивши на хвилину до нареченої, дізнався, що її батько хотів його бачити. Незважаючи на войовничий норов, русини жили просто, із вільними звичаями і його приймали в домі тисяцького, як рідного.
Трохи приглушивши голод, Тобіас запитально поглянув на Туровця.
– Зараз у Кийграді настали неспокійні часи, – почав статечно тисяцький, попиваючи медовару. – Наш світлий князь важко хворий і багато хто хоче скористатись цим.
– Звісно. Але всім відомо, що Святославова дружина нагляне за всім.
При цих словах Тобіаса, тисяцький злегка поморщився і сказав.
– Ну, зовнішнього ворога ми не допустимо, та втручатись у справу синів Святослава нам негоже.
– Це означає, що ви за князя Ізяслава? – прямо запитав Тобіас.
– Це значить, що тобі, хлопче, краще деякий час не висовувати носа, – роздратовано відповів Туровець. – Особливо коли за справу береться Горюн, а він не любить віруючих в Єдиного та й інших прийшлих теж.
– Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?
– Все. Ви краще дивіться за Златкою.
– Сам знаю, обійдусь без слинявих радників, – почав злитись тисяцький.
Тобіас налив ще собі медовару і примирливо сказав.
– Не ятріть собі душу, ви непричетні до цього, я знаю вас, як чесну людину і хороброго воїна.
– Я тебе застеріг. Якщо хочеш дам тобі пару дружинників, на всяк випадок, – зітхнувши сказав Туровець.
– Невже так серйозно?
– Далі нікуди... Волхви настроєні дуже рішуче, навіть братство Ведмедя призвали, а ті достеменно – хижаки. Святослав, свого часу, добряче їх провчив та вони знову вилізли із лісів.
– Я їх розумію, це в них шанс затримати просування віри в Єдиного у Русинії.
– Мене ці балачки не цікавлять, я тримаюсь батьківської віри, вірю в Рода, Перуна, Хорса... А ось дочка – непослух, задурив ти їй голову. Я її дуже люблю, бо вона так схожа на свою покійну матір, тому все для неї роблю. Так що ти, Тобіас, постарайся не вскочити в халепу, якщо кохаєш Златку.
– Добре, – пообіцяв Тобіас.
– То як, приставити дружинників?
– Не треба. Рябу кобилу, яку ви мені подарували, усяк у місті знає, ніхто не чіпатиме.
– Ти на кобилу надійся, та сам гав не лови, – посміхнувся у вуси Туровець.
***
Вийшовши від тисяцького Тобіас зустрів Златку, яка чекала його в світлиці.
– Що батько казав? – запитала вона.
– Та нічого особливого, – ніжно посміхнувся коханій Тобіас.
– Щось про наше весілля? – не відставала дівчина.
– Та ні. Весілля, як і думали, буде наприкінці літа або на початку осені.
Златка тріпонула своїми золотистими косами і радісно посміхнулась. А потім стурбовано сказала.
– Батько останнім часом сам не свій, весь час якісь справи, сьогодні вранці їздив до Щербаня. Не подобається мені воєвода, злий він, так і зиркає на мене своїми булькатими очима.
– Не турбуйся, – пригорнув до себе Златку хлопець і вона охоче прилинула до нього. – Ми з твоїм батьком не дамо тебе зобидити.
– Та і в мене є ще три брата, чого тільки Муровець стоїть, бика голими руками валить, правда трішки лінькуватий, цілими днями з дітворою бавиться чи на печі сидить.
Потім, подивившись по сторонам, дівчина підставила свої рожеві губки для поцілунку. Тобіас припав до них своїми вустами і вони злились у довгому поцілунку. Дівчина злегка відсторонилась і хитро мружачи свої зелені очі спитала.
– І скільки нам залишилось до весілля?
– Близько трьох місяців, – замріяно відповів хлопець.
– О тож бо, ще так довго, – засміялась Златка і поцікавилась. – А ти куди зараз? Поїдеш до свого мага?
– Так, він же мені замість батька.
– І він не хоче дочекатись нашого весілля?
– Ні.