Він казав це ніби мені, немов щось пояснюючи, але погляд його насправді не торкався мене, це взагалі тяжко було назвати поглядом, бо зінниці славкові нічого не відображали, лиш якось мляво переливалися, мов нафтова пляма на поверхні океану.
— Може... — наважився я озватися, насилу видобуваючи з пересохлої горлянки якісь звуки, — може я невчасно?
— А ти помовч, — урвав мене приятель байдужим голосом, що нічого не виражав.
Потім він, не чекаючи доки дружина приготує закуску, вихилив чарку. В мене вихопилося, що він, мовляв, забагато п'є. Славко знову підвів на мене свій затуманений темний погляд, пильно подивився і сказав:
— А коли й так? То що?.. Тут усі п'ють, в цій дірі, в цьому... нещодавно якісь бомжі нас трохи не спалили: докурились у підвалі... І ця сука, алкоголічка з першого, організувала там якийсь притон. Сьогодні один здох. Може чув, як смерділо?.. — Він знову поглянув кудись крізь мене, і я зрозумів, що він вже вдрузки п'яний.
Мовчки, похитуючись, як зомбі, припленталася Олена, несучи на надщербнутій таці розкришені, грубо вкраяні шматки хліба; навіть, коли вони жили у гуртожитку в компанії тарганів, і фінансові справи їхні виглядали не найкращим чином, жодного разу мене не частували ось так: сірим, неохайно вкавалкованим хлібом на немитій тарілці. Я жахнувся, бо на мить мені здалося, що хліб ворушиться, і це взагалі ніякий не хліб, а сплетені, наче шматок дитячої одежини , хробаки.
— Чого кривишся? Гидуєш хлібом?.. А ти йди, йди! Забирайся зпере моїх очей!
Олена заскреготала зубами, але нічого не сказала і все так само безвільно зникла в темряві коридору.
— Бридотня! Господи, яка бридотня! — безглуздо шепотів мені на вухо Славко. — І звідси немає виходу, жодного виходу, це як пастка... Хіба, — очі його вперше зблиснули мрійливим жалібним поглядом вгору, але одразу ж знову згасли. — Тс-с... Тихо, Чуєш?..
Я відступив на крок, вже не здатний нічому дивуватися, лиш почуваючи невідступний неспростовний, як алібі збивці, жах. Може, у нього почалася "білка"? Але ж він... Я пригадав, що останнім часом часто бачив Славка напідпитку, але, на відміну від інших п'яниць, — алкоголь мало збуджував його, навпаки, щойно випивши, він одразу впадав у глибоку депресійну задуму, а обличчя йому зводило судомою чи то від нападу мізантропії, чи то від сплеску нестерпного душевного страждання... Але цього разу я помилився, бо одразу ж почув звідкись із глибини, наче клекотіння тельбухів, грубий надірваний рев. Спочатку це скидалося на шумовиння води, яка змиває фекалії в туалеті, згодом зметаморфозилося у щось, схоже на спотворений людський голос:
-Ски, бадь, ски!!! Су!.. уби!... били!!!
— Чуєш, — перейшов на ледь чутне шепотіння Славко, слинячи мені вухо, — алкоголічка...
Він грубо вхопив мене за руку, боляче увіп'яшись пальцями у м'язи над ліктем, але я, вже геть спантеличений, розбитий, понівечений, (бо щось таки померло в мені у ті хвилини, якась віра чи сподівання, може впевненість...), не стримався і рвучко смикнувши плечем, звільнився.
Не дбаючи за наслідки, не сприймаючи реальність адекватно, сумніваючись вже у її, реальності, реальності, геть чисто забувши, що колись по-своєму добив цих людей, я кинувся до виходу.
— Сподіваєшся звідси втекти? – якось тверезо і лунко прозвучали над вухом слова Славка. – Сподіваєшся, по очам бачу, що сподіваєшся... сам колись у це вірив. Але дарма. Дзуськи. Ти можеш прорватися крізь одні двері, крізь інші, ти можеш утекти від мене, і від неї, ти можеш утекти навіть з цього будинку... Але ти все одно не втечеш. Це як гравітація, це – неминучість... З нею навіть змиритися не можеш...
Я вже вбрався і попростував до дверей, за якими ще якихось кілька хвилин тому почувався безпечно, наче за фортечними мурами, а зараз вже ні у чому не можна мати певності. Зараз все зруйновано, все нараз перекинуто догори дригом, пошматовано і розкидано...
— Ти ж все одно не втечеш, дурню, це — тут, — я обернувся і помітив краєм ока, як Славко стоїть за кілька кроків, стискаючи голову долонями, ніби сподіваючись розчавити її і виблювати отруєний спиртом мозок на немиту підлогу, потім він випростався і, ставши на мить надреальним, контрастним до болісного відчуття, повернувся до мене спиною.
Я безжально, але все ж з пекучим слізним сумом штовхнув двері. Все зникло, наче мана або алкогольна галюцинація, і мені закортіло, щоб це виявилося поганим сном, який от-от закінчиться.
Сходова клітка була заллята блідим світлом, схожим на колір обличчя гепатитного хворого, і може, саме тому сам я почувався недужим, розчавленим, а від всіяних короткими спробами самовираження стін віяло чимось інфекційним, мертвотним...
Я боявся знову на когось наштовхнутися внизу, біля квартири з покійником, що, наче мед бджіл, притягувала усіляке стерво; але, на моє щастя, було до німоти порожньо, лиш десь далеко вив пес.
Хтось прочинив вхідні двері, і те саме жовтаво-зелене світло місячним сяйвом торкалося запліснявілих, неживих від вічної темряви речей. Свіжість підвечір'я і близькість позамістя, мов мазь – начиння з гнійника, висмоктали крізь розчахнуті двері ацетоновий сморід, але навіть їм не під силу було вивітрити та роздмухати дух приреченості, безтяму та безглуздя, що невідь звідки з'явився тут, і ніхто не зна, як його позбутися...
На підлозі слизилася калабаня чийогось прозорого, з чорними зернятами блювотиння, а за крок погойдувалися напівпрочинені двері в потойбіччя, з розтрощеним замком і відбитками ступнів на просмаленому і також затрасканому блювотинням дерматині.
Я спинився, відчуваючи тремтіння в колінах, наче якась невидима потужна і зла сила, що з'являється здебільшого в снах, прикувала мене до місця, не даючи ступити й кроку. Очі мої прикипіли поглядом до прочинених дверей, як до якогось шляху, що веде в самісіньке пекло, справжнє, земне пекло... За крок чи два від мене лежало чиєсь тіло, рештки людини, якої я ніколи не знав й уже не знатиму. Ніхто не довідається з якої причини він помер: чи від банального передозування, чи від хронічних хвороб, що виразками проточували його тіло, яке зараз прискорено розкладається... Та ж сила, що хвилину тому спинила мене, скам'янілого від жаху, тепер штовхала в перед, до невеликої пройми в дверях, за якоюсь бачилися якісь контури, за якою вгадувався холод смерті. Це не була цікавість, це не було природно і це не було збагненно. В цьому відчувалась якась неминучість, як у снах, коли готуєшся до нападу, і, стиснувшись до над малих розмірів, раптом помічаєш, що не зачинив вхідних дверей. Поволі, щоб не сполохати нападника і не видати себе, наближаєшся, але чуєш по той бік кроки монстра, великого, ненажерливого... Кидаєшся до дверей стрімголов, та все чомусь відбувається, як в уповільненому повторі...
Я вже простягнув руку, щоб штовхнути двері вглиб і зазирнути досередини, відчуваючи заціпеніння і безнастанний головний біль, який перевершував, відтискаючи кудись вглиб, всі інші, відомі та невідомі мені чуття, навіть страх , і той кудись зник... Двері зарипіли і просто переді мною постало величезне, неймовірних розмірів обличчя алкоголічки – такеж зеленувато-жовте, як і все довкола, потовчене фіалковими і коричневими плямами, проточене гнилизною...
Я позадкував , ніяк не наважуючись відвести погляд від зеленої постаті в проймі дверей, і аж надворі, трохи ожившись свіжістю вологого і болючого повітря, я, мало не знепритомнівши від нового припливу страху, чкурнув чимдуж подалі від того будинку. Отямився я в центрі нашого невеличкого провінційного містечка, хоча все ще вбачав у кожному перехожому перевертня чи упиря. Але варто мені було звести погляд догори, на небо, що встигло за час мого нетривкого ув'язнення вкритися холодними бульбашками хмар, схожих на піну з уст божевільного, як я нараз заспокоївся, навіть відчув прибуття якоїсь м'якої ненав'язливої втіхи від побаченого. Великі пухирці хмар, які знизу ніби фосфоресціювали світлим сіро-зеленим зблиском, склеювалися у велетенське неміцне простирадло, що його вряди-годи розривав швидкий вітер. І саме в одну з таких щілин поволі потекло сяйво, торкаючись лагідним світлом щік та рук, повертаючи відтяту, але отже ще живу впевненість та бажання віри. Воно було сліпучим та заворожувало: дивне, майже кінематографічне, бо скидалося більше на дешеві декорації чи поганенький спец ефект, на які б зараз не купилися й діти. Але я намагався вбачати в цьому справжність, я хотів вірити у не випадковість цих променів, які видавалися простягненими звідти сюди руками; прозорими, але дійсними. Нараз щось змінилося, хмари заворушилися, наїжачилися, стали дибки,; пронизливе повітря штуркнуло мене, наче цілеспрямований пішохід замріяного гаволова, що перетяв йому дорогу. Промені зблякли, потоншали, ставши схожими на змертвілі палички, і раптом мене, вже готового сприйняти містику попередніх подій за ілюзію, знову стрясонуло корчами жаху від побаченого: сяйво, промені, хмари, — вся небесна баня — раптом зпурпуровіли, наче трапився крововилив у небо. Я затулив очі долонями, проте все одно почувався затасканим цібеніючою крізь розриви апокаліптичною загравою.
Раціо відмовилося хоч якось ставитися до подій та вражень, воно стислося до крихітного, ледь пульсуючого спостерігача, бажаючи лише одного: втекти, зникнути звідси і забитися в найкрихітнішу, найнепомітніше щілину, щоб за герметизуватися там, як у справжньому барлозі.
Я побіг, але, перебуваючи в стані дивовижної прострації, плутав місця, розпачливо віддалявся від необхідної мені дороги, чи то навпаки, вона залишила мене, ховаючись за стінами тих жахливих сірих будинків. Вони переслідували мене скрізь, і я вже не шукав свого, напевне знаючи, що він точнісінько такий самий, що всі будинки насправді перетворилися у той, приятелевий, він вигулькував то тут, то там, випереджаючи і підчатовуючи позаду, він виростав, як гриби після дощу: повсюдно, безперервно, він перетворювався то на заплямлену підтіками кам'янцю, то на високий блідо-сірий панельний блок. А загроза все густішала, перекидаючись на асфальт, просочуючись в землю і будівлі, що тремтіли від реготу ....