А насправді ж за ширмами стін, землі і неба – лише порожнеча нічогості!!! І актори теж несправжні, вони пробуксовують і з того я роблю висновок, що це лише зображення, відеофікції, чергова омана моєї свідомості...) я сприймав у притупленому стані напівсну. Фіксував події словами, але, коли вже було по всьому, я соромився обговорювати ті події з будь-ким, особливо з іншими свідками цього жахіття, бо не був певен, що будь-що із баченого не наснилося мені... І інші теж мовчали і мовчать, відводячи очі. Певно, відчувають той самий сором, що й я. І нехай...
Замилування тілом мертвого... Некрофільська естетика... "Дивись на нього, дивись щосили, бо завтра його вже не буде..." – шепоче хтось (Маркові? мені?). "Запам'ятайте його! Поки не пізно!.." – нав'язливо свистить той же голос (чий?). Це була жінка, але я не пам'ятаю її обличчя (Тома? Аня? чи котрась із старушенцій, що вони, щойно стемніло, окупували офіс і їхні м'яті обличчя то тут, то там шамотіли, йойкались і завивали?), натомість пам'ятаю своє роздратування: смикнув плечем Марко, навіщо пам'ятати труп? Живі прагнуть якнайшвидше забути про смерть, забутися...
Ніч, свічки, віск з яких падає на долоню, на мить приводячи до тями, фокусуючи думки і погляд: в узголів'ї тіла – священник, який щось також шепоче: уста усіх присутніх ворушаться...
Потім очі злипаються... Звідкілясь зринає Васько, ставить свою долоню на плече, щось запитує і, не дочекавшись відповіді, кудись веде... Кімната, сморід, троє дідуганів, що ріжуться в доміно, всі троє однаково коротко стрижені і єдине, що бачу кілька хвилин – це їхні лискучі сиві потилиці...
Потім ранок судного дня. Ритуали, зміст яких збагнути годі, якісь слова, розуміння чи нерозуміння, чужі обличчя, що тасуютсья перед моїм незгірш карт. Здається, що щось суттєве відбулося за моєї відсутності у стосунках усіх інших учасників цієї драми. Багатозначні погляди, торкання рук, Тома невідступно слідує за Марком, Аня стежить за ними звіддалік, але яке мені до того діло? – я вже ні до кого не маю жалю... Віко труни опускають, якісь люди, що проголошували пафосних промов, беруть цей паралелепіпед в руки і, похитуючись, несуть. Хтось невідомий намагається підсобити, але лише зміщує центр ваги і вся система хилиться, от-от впаде. Ні, встояли...
— Нічого... Нічого не можу згадати... – підходить до мене весь змарнілий від марних намагань Марко. – він ніби зник з мене, розумієш, все стерто. Не зосталося навіть голосу...
Я хитаю головою – так-так, зрозуміло, це буває, це просто від нервової перенапруги, а потім минеться, а не минеться, ну то й сіроман, з цим можна жити, я нічого не знаю і не хочу знати, втомився думати...
Виходимо надвір. Сонце. Яскраве, сліпуче весняне сонце. Запаморочливо-різке ранкове повітря б'є у ніздрі запахом пробудження, запахом народження, запахом життя... Він, цей запах долає трупний сморід, долає це розкладання довкола, цих покинутих партбосів і люмпенів і просто нещасних старих, Паркінсонів і Альцгеймерів... Навіть сечовиння починає пахнути інакше – природніше і с віжіше... Вони йдуть, найперший зліва, вусань у довгому чорному плащі, раз по раз хустинкою стирає піт з чола. Стає все тепліше, щебечуть пташки, а ми несемо труп. Марко обертається і з німим благанням дивиться на мене. Праворуч від нього Аня, ліворуч – Тома. Гарем. Про мене забули – і нехай. Так краще. Хтось наводить на мене об'єктив відеокамери – журналісти – оператор усміхається, але я затуляюся долонею – забирайтеся! Дайте мені спокій! Довкола повно людей, які чомусь супроводжують наш сумний кортеж – тут майже всі старці з притулку, довкола котрих солдатики з внутрішніх військ, а ще міліціянти з псом, і білий лімузин з затемненими вікнами поволі котить свої колеса багнистою трасою...
— Що це? – запитую у Васька. – Вони на похорон? Усі до нього? Їх хтось зігнав?
— Частково... – сумно всміхається Марко... – Зігнати то зігнали... Але от не на похорон. Їх женуть на дільницю. Вона на цвинтарі, в одному із підсобних приміщень...
— Голосуй за смерть! Номер один у наших виборчих бюлетенях! – чую чийсь насмішкуватий голос, але у нього немає носія.
На мить мені здалося, що то озвався з могили Мирон Павлович... І якби навіть так, я б не здивувався. Це не найбільше жахіття, з тих, що я спізнав тут...
Вулиця вузька і дуже брудна, багно просто квакає, чіпляється за ноги, наче збитий додолу супротивник у бійці. Вервичка людей поволі тягнеться догори. З одного боку вулиці – якісь хатки. Убогі, втиснуті в земою, дерев'яні хатки. З димарів тягнеться цівка диму, червоні присьби, землисті, непроникні від нужди обличчя... І раптом – крізь усю цю статику жаху – крик дитинчати, надривний і розпачливий! Дитя з якоїсь із цих хат аж заходиться, так реве, немов прочуваючи близьку смерть. І цей плач розриває тишу, аж нишкнуть пташки, а хмарка затуляє сонце, і спиняється лімузин, наштовхнувшись на чиїсь спини... Раптом починають гавкати пси – заливчасто, гучно і дитина вмовкає, її голос губиться у цьому гаморі... Труни вже не видно, вона подалася кудись вперед, не бачу ні Марка, ні Ані, ні Томи. Тільки жах, тільки вицвілі очі... Якась згорблена жінка вивішує на мотузках, що висять посеред двору білизну: сіру-сіру... Я, помітивши на стіні будинку якийсь трафарет, наближаюся до тину, щоб краще роздивитися ту табличку.
ВУЛИЦЯ ...В'ЯЗНІВ
— Палітічєскіх... – пояснює мені жовтуватий (і волосся, і борода, і лице, і навіть очі цього кольору) дідуган, вбраний у так само жовті кальсони. – Тут раньше била уліца 26-ті бакінскіх камісаров. А украінскіє националісти сразу же єйо пєрєімєновалі, ізвінітє... – і він, підштовхуваний у спину дулом Калашникова в руках солдатика, понуро бреде далі – на цвинтар.
Коли колона проходить на землі залишаються лежати тіла розтоптаних дідів і бабуль, з висолопленими язиками і виряченими очима. Їх не підбирають.
Я, обходячи цих бідолах, йду навздогін основному пелетону. Хоча треба би навпаки – тікати донизу.
Тепер по обидва боки дороги – сади, десятки дерев, що з їхніх тисячоруких гілок вибиваються перші пелюстки листя. Бліда непевна зелень. Сіда трава долом.
Нарешті цвинтар. Він наче у яру. Старі камінні хрести, і хащі, і дерева. Усі надгробки злегка похилені, наче від сумніву, наче від бажання зникнути зовсім... Церква, на сріблястих банях якої виграють сонячні промені... Кілька обідраних державних прапорців на подвір'ї лепечуть на вітрі, як немовлята.
Всі розгублено спиняються.
Солдатики внутрішніх військ не знають, що діяти, пес міліціянтів гарчить і скалить зуби. Труну кладуть просто на землю, за кілька метрів від входу до дерев'яної, зі зрубів церквиці. Люди в плащах мають намір влаштувати тут щось на кшталт мітингу чи маніфестації. Захопили з собою все необхідне: табуретки, з яких можна організувати щось, що замінюватиме трибуну, прапор, гучномовець. Але апарат не працює, він спотворює голоси і один із політиків нервово його жбурляє у натовп. Тут же, за кількадесят метрів, утворюється інша тусовка, що планує уже свою маніфестацію. Люди нічого не розуміють: де "свої", а де "чужі" і просто собі ходять довкола церковиці. Священнник віддано стоїть біля тіла, відганяючи від нього представників обидвох груп... "Геть! Геть, нечиста сило!" – пафосно згукує він, б'ючи свистким прутиком по руках, які тягнуться до труни...
Нарешті процесія рушає далі – поміж могил, поверх могил, кістками минулих поколінь... Торішнім опалим листям, під свіжим сонцем, що стрягне в гілках... Думка підганяє кроки, що в'язнуть у високій сухій ламкій траві, яка схожа на погано зачесане волосся: швидше! Швидше! Швидше!!!
Он воно: яма без дна. Сонячні промені провалюються у землю, і звідти долинає шкварчання... Напроти мене і Марка з'являється – я впізнаю його! – жирний, з набряклими щоками і велетенськими долонями, які складає у замок на животі, губернатор. Десь поруч, у натовпі – Шура, який чомусь зголив свої вусики, і замінив вставні золоті зуби на справжні.
Промова губернатора, рівно 5 хвилин – графік. Люди у плащах поволі відступають, ховаючись поміж хрестів, рятуються втечею... Але їх упіймають і там – я спиною відчуваю, як спітнілі засапані обличчя опозиціонерів наштовхуються на люфи автоматів Калашникова, шо їх міцно стискають безжальні пальці солдатиків внутрішніх військ... Але я не озираюся, бо серед упійманих і побитих – Васько, розбиті окуляри якого перекосилися на розбитому переніссі, з ніздрі стікає цівка чорної крові, а очі дивляться кудись крізь гілля, з дна яру вгору, на сонце, велика жовтава пляма якого – єдине, що він зараз може розрізняти...
Тупий біль у голові, стукіт крові у скронях, крячання ворон, вогкість яру, клекотіння чогось незвіданого на дні бездонної ями, похитування крон дерев, легкий прохолодний вітерець, що ще?...
Кудись нараз зникли всі Альцгеймери і Паркінсони, а разом із ними віддалилися солдати внутрішніх військ: задкуючи, немов на плівці, яку відмотують у зворотньому напрямку. Так само смішно – задом наперед – вшивається губернатор: роблена усмішка, лише на мить, щоб не "передати куті меду", адже ж похорон, сумно, стримано, хоча йому чого сумувати? – його плани збуваються, його кандидат (по праву руку, поруч із Шурою) приречений на перемогу, он на вицвілих від часу могилах – листочки бюлетенів, випадково випущені котримось із старців; всі папірці вже позначено і помічено – перемога гарантована...
P.S.:
Але й вони не вічні. Над найбільшим злочинцем рано чи пізно виникне меч його наступника – нового супермафіозі, що безжально і цинічно знесе голову власному вчителеві. Все визначено, все спрограмовано, а, якщо й ні, то все одно так – бо, вірячи у це, простіше жити. Простіше – бо безвідповідальніше...
Так от... Ми поховали Маркового тата, і дехто, найактивніші, ще встигли того дня взяти участь у вибрах... Нікого з опозиціонерів-соратників Мирона не вбили і навіть не ув'язнили… Деякі з тих хлопців у плащах навіть похизувалися своїми посинілими обличчями перед відеокамерами найзатятіших телекомпаній. Але і це тривало недовго…
Ажіотаж скінчився, грішми уже ніхто не смітить. Всі мовчки і натужно тягнуть свою лямку… Марко майже одразу потому пішов з газети.