Тимоха упав, захлинаючись в крові, але сокира гнома прошелестіла у повітрі і відправила його вбивцю до прадідів. Рухнув ще один воїн Добрині і троє ізяславських дружинників накинулись на гнома. Та тут вихором налетів розлючений Ярослав, розмахуючи своїм довгим мечем, як пушинкою. Із гномом вони швидко поклали всіх воїнів. Огляділись і побачили, що в живих лишилось тільки троє важко поранених дружинників Порія. Дартаз попрямував до них, а за ним поспішив і Ярослав.
– Стійте! Ярослав, не треба більше крові, – вигукнула Дарина і гукнула дружинникам. – Я княжна, дочка Святослава, і наказую вам кинути свою зброю.
Ті поспішили виконати наказ. Ярослав зупинився, потрохи спадала лють і він подивився на свій скривавлений меч. Боже мій! Він так швидко навчився вбивати людей!
***
Порій дивився услід вершникам, які поволі віддалялись і через деякий час сховались за поворотом. Княжна Дарина разом зі своїми супутниками і важко пораненим Добринею направились до Боброва. Сотник тяжко зітхнув, ось такі справи, а їм веліли їхати до Черніва. Він поморщився, боліла потилиця, добре хоч цей молодий хлопець голову йому не проломив, а то у Хруста здається череп тріснув від удару гнома обухом сокири та й інші не кращі. Залишилось їх п'ятеро і всі покалічені, а ще треба похоронити хлопців та зібратись в дорогу.
Через годину вони нарешті позносили своїх вбитих до купи і прикрили гілляками. Мертву татарву просто стягнули в одне місце і полишили звір'ю. Вбитого волхва, не змовляючись, віднесли трохи далі і там поховали в кущах. Пійманих коней в них було аж п'ятнадцять, на десяток вони нав'ючили більш-менш цінні речі, в основному зброю, а на інших збиралися їхати до Черніва.
– Ну що, хлопці, – витираючи піт і морщачись від головного болю, сказав Порій, – сідаймо потихеньку на коней та від'їдемо кілька верст, а там станемо на нічліг – дорога до Пролісків далека.
Але він не встиг сісти на коня, як стріла, випущена вмілою рукою із лука, влетіла йому прямісінько в ліве око. Пролунав військовий клич і на дорогу вибігли озброєні воїни.
25
Рятуючись від дружинників, татарва пробігла версти зо дві лісом, доки не зупинились на невеликій галявини. Всі важко дихали, дехто знесилено впав на зелену траву, розкинувши широко руки і ноги, жадібно хватаючи ротом повітря. Ярій, молодий моквинський князь, трохи віддихавшись, люто блиснув очима і з бранними словами накинувся на свого наставника Кулака.
– Будь ти проклятий! Чого ти витягнув мене із битви!? Краще я б загинув в бою, чим жити у зневазі! Боягуз! Як мені тепер жити!?
Той спокійно підійшов і взявши князя за плечі трусонув його.
– Заспокойся! Померти ще встигнеш! Та не так по-дурному! Ти що не бачиш, ми потрапили в пастку. Слава Перуну, нам вдалося вирватись! І перестань скиглити. Це не останній бій.
Ярій зло відіпхнув Кулака, пішов і сів біля покрученої берези, обхвативши голову руками. Його наставник тільки зітхнув. Як цьому несамовитому парубку пояснити, що в житті не лише одні перемоги, а трапляються і поразки. Через кілька хвилин він підняв людей і вистроїв їх. Порахував. Разом з ним і князем – дванадцять чоловік, ще двоє залишилось охороняти запасних коней і їм потрібно буде вернутись до них. Потім Кулак прокашлявся і сказав.
– Воїни, дякую за славну битву! Головне ми живі, а значить зможемо відомстити за наших загиблих товаришів. Ворог підступно напав на нас ззаду, та ми хоробро бились і не наша вина, що їх оказалось так багато. Ми помстимося і наша помста буде жорстокою.
Він скосив око на князя, який продовжував сидіти під деревом і додав.
– Хвала Перуну, з нами князь Ярій, молодий та відважний воїн! І хай ця гірка наука піде нам на користь.
Кулак не мастак був у промовах та все ж треба було якось підняти бойовий дух у цих молодих хлопців. Несподівано князь Ярій підвівся і швидко підійшов до них. Він пильно подивився на своїх воїнів і люто сказав, піднявши високо свій меч.
– Клянусь, я помщусь цим клятим русинам за наших полеглих воїнів!
Молоді безбороді юнці, які тільки недавно перелякано тікали від Святославових воїнів, потроху почали приходити в себе. Кулак вибрав трьох найбільш міцних хлопців і наказав їм пройтись трішки назад та подивитись чи немає погоні.
– Перепочинемо і підемо до наших коней, сподіваюсь, що вони на місці, – сказав він, підійшовши до молодого князя.
Ярій кивнув погоджуючись і холодно додав.
– Вертатись будемо через лощину, поглянемо, може хтось із наших ще врятувався.
– Це небезпечно.
– Нічого. Ми будемо обережними.
Кулак не захотів сперечатись і так князь на нього ще злиться. Та йому то що, а він обіцяв батькові Ярія привести його сина живим додому і він виконає свою обіцянку. Нічого, хлопець позлиться ще трохи, а потім зрозуміє, що в ту мить наставника цікавило лише життя молодого князя. Прийде час і князь Ярій, можливо, об'єднає моквинських князьків та збудує свою державу. Про це мріяли Кулак із батьком Ярія – князем Буревієм, своїм старим бойовим побратимом. Недаремно він стільки років займався вихованням цього запального юнака.
Через кілька годин маленький загін обережно вирушив в дорогу, намагаючись тихо пробиратися лісовими заростями. Попереду йшов Кулак, чутко прислуховуючись до всього, кілька раз він люто показував кулака комусь із воїнів, що шумів, незграбно наступаючи на сухі гілки. Коли залишилось зовсім небагато до лісової дороги, він покликав самого спритного хлопця з собою – Білана, а іншим велів залишитись чекати. Воїни тихо сиділи, відпочиваючи, тільки Ярій кілька раз нервово вставав і прислухався. Нарешті з'явився Білан і, підбігши до князя, збуджено зашепотів.
– Там всього лише п'ятеро дружинників. Вони поховали вбитих і тепер сідлають коней. Кулак каже, треба постаратись тихо підійти до дороги і як тільки він вистрілить із лука – відразу напасти.
– Добре. Скажи йому, ми крикнемо тричі зозулею, як будемо готові.
Хлопець кивнув і швидко зник у чагарнику. Ярій зібрав своїх воїнів і розповів, що їм робити. Вони розсіялись і почали спускатись в лощину на край дороги. Воїни татарви розмістились на узбіччі в чагарнику, обережно виглядаючи із-за кущів. Перед ними відкрилась дорога, де кілька русинських дружинників збирали коней, намірюючись сісти на них верхи. Ярій подав знак і воїн біля нього крикнув зозулею. Миттєво просвистіла стріла і один із русинів впав із стрілою в оці. Князь гучно закричав і разом зі своїм загоном вискочив на дорогу.
– Брати живими! – вигукнув Кулак, вибігши із кущів.
За хвилину все було скінчено. Двох Святославових дружинників, які спробували боронитись – зарубали, а двох поранених взяли в полон.
– Ось і наші коні, – сказав князь і обійняв свого коня.
– Зараз ми про все дізнаємося, – проговорив погрозливо Кулак і підступив до одного із полонених. – А ну, хлопці, відволочіть його до лісу.
Двоє із татарви підхопили дружинника і поволокли під розлогий дуб, за ними неспішно крокував Кулак, діставши свій знаменитий кривий ніж. За хвилину роздався вій полоненого, який відразу ж захлинувся. Другий полонений, ще зовсім молодий хлопець, із жахом спостерігав за татарвою. А ті вже сідлали коней і сідали на них. Князь, сидячи на своєму буланому, покваплював їх. Нарешті підійшов Кулак, йому відразу підвели коня, та він, махнувши рукою, підійшов до полоненого. Той перелякано дивився на нього.
– Якщо розкажеш все так же як і твій товариш, то помреш легко, збрешеш – будеш довго мучитись.
Хлопець захотів померти легко і розповів все що знав. Кулак замислився і так же задумливо швидко перерізав полоненому горло. Той захрипів, забився в конвульсіях і навіки затих. Ярій, почувши розповідь полоненого, збуджено затремтів. Дочка Святослава майже була в його руках!
– Може встигнемо догнати?
– Навряд чи, – похитав головою його наставник. – Вони вже далеко, та й все одно почують нас і втечуть.
Він заплигнув на коня і сказав.
– Їдьмо до нашого табору, а по дорозі і вирішимо, що робити.
– Я бачу, ти щось надумав, – посилаючи вперед коня, промовив Ярій.
– Дійсно, є в мене одна задумка...
– Дай вгадаю, – посміхнувся князь. – Захопити їх в Бобровому, вони точно ночуватимуть у цього купця – Лисюка.
– Так. Не даремно я тебе вчив. Правда ризик великий.
– За те і улов такий багатий, дочка Великого князя.
– Добра була б жінка князю Ярію, – раптом підморгнув Кулак і розсміявся, побачивши, що вгадав. – Ну, не тушуйся, я, правду кажучи, теж про це подумав.
А потім серйозно додав.
– Треба добре все обмізкувати. Нас лишилось мало, не можна помилятися.
– Згоден, діяти будемо тільки напевно.
Вони швидко поскакали по дорозі, а потім завернули до лісу, направляючись до їх табору. Там Сапрон з Кривим стерегли їх запасних коней.
***
Сапрон з Кривим, усівшись під деревом на невеликій галявини з маленьким джерельцем, грали в палички, час від часу поглядаючи за конями, які спокійно паслись на зеленій траві.
– Все. Я більш не граю, – роздратовано сказав Кривий і встав. – Здається мені, що ти махлюєш.
– Та як тут можна махлювати, – посміхаючись заперечив Сапрон. – Просто тобі поки що не щастить.
– Не знаю як, але точно махлюєш.
– Дивись у нас дюжина паличок, розкладені на три купи, за раз можна брати до двох паличок з однієї купи, хто забирає останню паличку той і програв. Все так просто, ні якого махлювання.
– Все одно набридло мені та й наших щось довго не видно.
Він махнув рукою і пішов, припадаючи на ліву ногу, до джерельця.