Оточене кігтистою вартою передвесняних кленів , ув'язнене в так званий "кам'яний мішок" інших, вищих і худіших, але все ж схожих будівель, з багатьма чорними лігво-тунелями під'їздів, це чомусь завжди навіювало на мене миттєве відчуття глибокого занепаду та цілковитої провальної безвиході. Я щиро дивувався тій легкості і – я б навіть сказав – нерозважливості, з якою сюди переїхав один мій приятель, надавши при покращенні житлових умов перевагу цьому будинку перед іншими через зайвий квадратний метр площі; він облаштовував подробиці свого з дружиною переселення так швидко і впевнено , що мені навіть на гадку не спало відраджувати його , до того ж , саме на той час я мав по зав'язку власного клопоту; і лише побачивши нарешті споруду, яку так необачно обрав собі за домівку товариш, відчувши вперше той розпачливий і гіркий сплеск безнадійного чуття, я зрозумів, що в цьому будинку є щось сутнісно зле, бо ні бруд, ні колір стін не повинні були б так вражати, адже вони мало чим різнилися від сотень схожих, у склепаних нашвидкоруч, мов карткові хатки (аж кортить вгледіти десь пікову даму чи хрестового туза), за одним і тим самим типовим проектом.
Відтоді, як товариш тут оселився ми стали бачитися з ним значно рідкіше, здебільшого на нейтральній території або у мене – в самітницькому барлозі, хоча Славка (так звали мого приятеля) з часом дедалі дужче почало тягти (іншого слова й не добереш, настільки ньютонівсько-гравітаційним це видавалося) додому одразу по роботі: він намагався чкурнути в своє похмуре "гніздо" якнайшвидше, не гаючись; втім, раптово набутої звички домосида Славко не приховував, грубо, навіть дещо брутально вриваючи всі спроби товаришів не те, що поглузувати, а й просто, по-доброму поіронізувати з цього приводу. Я ж навідувався до нового приятелевого житла вкрай рідко, хіба того вимагали термінові справи (може саме славковий переїзд і наступні товаришеві зміни – він став замкненішим і злішим – допомогли мені зрозуміти банальну в принципі річ, що дружба наша, по суті, народилася з роботи і, за великим рахунком, роботою й обмежувалася; так вже воно мабуть ведеться у людському товаристві: знайомлячись з новими людьми, ми спочатку вишукуємо хай дещицю спільного, продетерміновані соціальним інстинктом, вже значно згодом помічаючи відмінності; а що, до того ж, ми ліниві та інертні, то не дивно, що коло друзів – чи, краще буде сказати, так званих, приятелів, — обмежується роботою, закладом навчання, ще, може, сусідами або випадковими знайомими з однаковими захопленнями); тож і цього разу мене змусила з'явитися тут справа хай і не складна, та все ж така, що вимагає нагального вирішення, Славко ж, участь якого вимагалася, саме 2 тижні відпочивав, і, оскільки телефону в нього не було, іншого способу зв'язатися з ним, як навідатися, не існувало.
Я з хвильку постояв перед порепаними, здутими дверями, переконуючи себе у тому, що все гаразд, і проклятого та моторошного у цьому будинку не більше, як у інших, водночас відчуваючи штучно викликані докори сумління, мовляв, через таку дрібницю віддалився від чи не останнього друга, уподібнившись забобонному простолюду, над марновірством якого неодноразово глузував; адже Славко ще й досі часто запрошує до себе, а ти лише знаєш, що вигадувати відмовок. Але, вхопившись за клямку дверей , я й цього разу мимоволі здригнувся, немов прочуваючи, що попереду на мене чигає не морочна невідомість, а тупикове небуття. Воно дмухнуло мені в обличчя одразу , водночас відтявши шлях до відступу: стислася пружина, і гучно ляснуло за спиною (вочевидь сподіваючись збити мене з пантелику); із темряви, яка після рожевощокості свіжого духм'яного передвечір'я вп'ялася в очі засліпливим спалахом, потягло не лише очікуваною й вже добре знаною гнилизною, а й неймовірним смородом, який, здавалося, просмалював ніздрі, випікав тельбухи, прокислотнював миттєвозактивізовані до паніки мізки ... Концентрація апетону в повітрі (якщо те, що я необачно вдихнув, можна назвати повітрям) перетинала всі, в тому числі й неприпустимі, межі, отруюючи віру в істинність ретельно зітканого та підібганого до відсутності недоладностей світобачення, з якою оце щойно, перед входом, попрощався. Поволі проступали якісь абриси, наче на відбитку з неякісного негативу: "перепалені", майже чорні; на маршах стовбичили постаті (по одній на кожному), яких, навіть почувши їх голоси – цілком реальні та десь навіть живі – я не міг зідентифікувати, як людей, настільки все довкола просочилося моторошністю мороку.
- ... / Я думав то фарба.../ — один, — / де там, мабуть знову "наріки" ширку " варили .../ – другий після деякої паузи і рипіння дверей, згори третій – старечно-жіночий: — / ну що? Робити нічого? Чого поставали? Он, людині дорогу дайте!/
Постать на першому марші перебазувалася, вочевидь, озирнувшись і таки змістившись вбік, даючи можливість оминути її.
Жіночий голос, який щойно звучав роздратовано і агресивно, цього разу спокійніше та наче лагідніше, тихо, ледь чутно додав:
— Там один із них помер...
Не тямлячись, мов то відбувалося не зі мною, а з ким іншим, чи, в гіршому випадку, якщо таки зі мною, то уві сні, я прожогом чкурнув нагору намагаючись не торкатися тьмяних потойбічних тіл; пальцями, що тремтіли від напападу нев-мотивованого жаху, щосили втиснув клавішу знайомого дзвоника, щомиті стрясаючись від підступного враження, що міг помилитися, сплутавши квартири, і ось зараз втраплю просто в лабета монстрів . Одночасно залунали кроки: з-поза дверей — обнадійливі, рятівні, наче круг, що його жбурляють, як милостиню, з корми відплилого пароплава : їх подумки підганяв, стискаючись від нетерплячки, але вони, мов навмисне, наближалися поволі, аж завмираючи; і знизу — ці змушували зацьковано озиратися, страхаючись погоні. Маршем нижче вигулькнула в блідому промені засапана від швидкого руху почвара, проте тієї ж миті клацнув замок, і я миттєво шмигнув за двері, одразу ж рвучко причинивши їх сам, не зважаючи на присутність Олени — приятелевої жінки, яка чомусь затято вимагала від усіх знайомих називати її Альоною і ображалася на мене, коли я чи то з переконань, чи з впертості, щоб подратуватися з нею, вимовляв її ім'я так, як це подобалося мені. Я спробував привітатися, але голос не слухався мене: замість слів з горлянки вихопилося якесь тремтливе клекотіння. Мені перехопило подих і я вмовк, намагаючись вгамувати шалене серцебиття та відсапатися, відчуваючи, що поводився щойно мов божевільний. Поміж тим я зауважив, що кроки того, кого я прийняв за трансцендентного монстра, і хто насправді мабуть був звичайнісіньким мешканцем цього звичайнісінького будинку, віддалилися. Олена, як завжди, була повільна, наче сонна чи перев'ялена; але сьогодні я помітив, що щось у ній негаразд: якась моторошна яловість і апатія просвічувалися крізь порожні, розширені до презирства зіниці, щось сомнанбулійне вгадувалося у відчуженості та німій всеохопній байдужості.
Назустріч йшов Славко — занедбаний, наче пацієнт божевільні одразу після електросудомних процедур: масне, розпатлане волосся, мішки під очима, в які наче хто впорснув ін'єкцію гною, різкий і кислий запах алкоголю з роту. Все ще перебуваючи під враженнями від сцени з під'їзді, я інстинктивно сахнувся, але Славко цього, здається, навіть не зауважив, настільки був поглинутий чимось своїм.
— Привіт, старий... — звично зашепотів він, проте цього разу мені видалося, буцімто чую шипіння рептилії; — Ці алкаші вже... (сновидно майнула кудись повз нас Олена)... задовбали. — продовжував вдмухувати в мене продукти реакції алкоголю з шлунковими кислотами господар, а я напружував слух, щоб вловити у вібраціях повітря чи насправді зміни його голосу настільки разючі, — Та ти заходь... Там наркоман один помер, внизу, у алкоголічки.
Ми перемістилися у — також занедбану, опановану хаосом речей, кожна з яких, наче втративши орієнтацію, позаймала найнеймовірніші місця, — кімнату, простір якої наповнювало густе і застояне, ніби мляве світло.
...
Я знав ту алкоголічку, тобто, одного разу бачв її і навіть розмовляв з нею. Десь так місяців зо 2 тому, коли востаннє потрапив сюди; щойно опинившись у темряві під'їзду (того дня я був, як і сьогодні, якось особливо пригнічений та надзвичайно напружений), я наштовхнувся на чиєсь огидне, немов з клоаки чи сміттєзвалища, дихання.
— Вичте... доринь... — пробелькотів згусток смороду і, раптом шаркнувши, викресав сірниковий промінчик, що на якусь мить вихопив з темряви слуху і нюху наші обличчя та очі: моє — зблідле, спотворене неввічливою гримасою огидо-переляку, і її — зелено-коричнево-сіре, наче складене з найдрібніших сегментів, кожен з яких нерівномірно, безладно та врізнобіч набрякає, стискаючи очі до азійських прорізів-щілинок.
— Сьодні рік, — озвалося страховисько, викликавши у мене черговим подихом напад нудоти, яка межувала з блюванням.
— Прошу?.. — пошепки озвався я, нездатний поворухнутися відчуваючи всю зрадливість голосу, який тремтів і затинався.
— Рік, як я сама, як помер... — її різкі чорні вусики раптом наїжилися, потім сірник згас. — Вичте, я вжен пізнай льдей.
Вона зникла, а я подумав тоді: наскільки порожнім і безсвідомо-безсуттєвим стало життя цих людей, наповнене єдиною турботою —пошуками дурману, байдуже якого: чи алкогольного нейродепресанту, що притлумлюватиме страх та біль, чи опіуматного героїну, який переінакшуватиме розфарбовану нереальність. Якими чужими почуваються – якщо вони ще здатні почувати чи бодай почуватися, — ці люди поміж інших, так званих —нормальних...
...
Славко витягнув з бару розпочату пляшку і 2 келішки.
— Альона! — голосно засичав він.
З-поза кімнати щось роздратовано забурмотіло, і Славко, той самий Славко, що, яким я його знав, і мухи не зобидить, раптом налився кров'ю і вже не засичав, а гаркнув в пройму чорних, як ніч дверей:
— Альона!!!
Я почувався вкрай незатишно, зіщулившись від неприємних думок: це вперше я був присутнім на сімейному румовищі, а тому не знав, що й гадати, хотілося лише якнайшвидше вшитися звідси або прокинутися.
— Сука! — ненависно шикнув Славко, щоки якого палали, а над безтямним лівим оком хижо пульсувала жила.