Я подивився на простирадло, з-під якого проступали контури тіла: ніс, рельєф чола... А довкола все неозначено, напнуто як вітрило... Хтось поволі ходить у сусідній кімнаті – натужно скриплять дошки підлоги; десь цокотить годинник; чиєсь шепотіння на фоні абсолютної тиші гучне, контрастне, аж до болю у вухах... секундна стрілка важко зсувається з місця, завмирає – пауза в часі, подих вічності... Навідуються – не лише до мене, до всіх, хто є тут: я бачу це в зіщулених зіницях – думки про безчасся, про те, що на табуретках поруч із нами – провалля нічогості, яке наблизилося до кожного на небезпечно близьку віддаль, увірвалося у свідомість, поскубало шкіру, увійшло в мозок... Це безглуздо, це незрозуміло для нас, непояснювано, і саме тому може статися з кожним, таки станеться з кожним, але може статися будь-коли, будь-якої миті, хай зараз, світ довкола – сама крихкість і непевність...
Підходжу до Васька і шепочу йому:
— Слухай, треба якось залагодити справу з нічлігом...
Він розуміюче хитає головою, дивлячись у бік тіла... Про дірки в голові і червів мовчимо, це, як і все межове – наразі табу...
— Щось придумаємо. В офісі можуть заночувати двоє, а решту впхаємо десь у притулку до старців... Перетерпиться, крім того, думаю, хтось міг би залишитися тут на ніч...
— Лише не я, я й так майже не спав... Потім, здалося би поїсти...
— Ну, тут теж тільки одна рада – знайома тобі їдальня...
— Ясно, – кажу я і зиркаю на Аню з Томою: як то це сподобається їм?
78
Аня заклялкає на порозі, і я змушений легко її підштовхнути долонею у спину. Торкаюся пальцями заглибини між лопатками, де хребет, вона по-котячи вигинається, благально озирається:
— Ми що, будемо їсти тут?
— А що вдієш? – кажу я.
Дзенькіт десятків ложок, що вдаряються до мисок, сьорбання, гуркіт стільців, які відсуваються, хрипкі потворні голоси, запах відмирання, передсмертні пейзажі. Не для вразливих.
— Мене зараз знудить! – скаржиться Аня. – Здається, це токсикоз.
Я стинаю плечима. Якби не втома, я може би співчував їй, переймався її станом, а так – повна атрофація відчуттів... У темному кутку, на стільці з обдертою обшивкою, сидить ще один солдат – та ж абсолютно безглузда тут маскувальна форма, автомат Калашникова на колінах, войовничий берет і штучні, ніби іграшкові зіниці, які я бачу крізь темряву на дуже великій віддалі. У цьому є щось протиприроднє, так не мало би бути... Але байдуже. Вільного столику немає, ми мусимо сидіти окремо один від одного, підсівши до дідів і бабусь... Аня дивиться уже благально. Я лише зводжу догори брови. Вона кривиться і відвертається.
І знову ця атмосфера задухи та помиїв, сечовини і блювотиння, Паркінсони і Альцгеймери, Альцгеймери і Паркінсони. Тремтячі: руки, пальці підборіддя, губи, брови... Тик... Лисі повіки, більма на очах... Вони вдивляються кудись, куди наші погляди зазирнути вже не в силах...
Жадібно жую хліб, ковтаю великі шматки, давлюся. Єдина мета: якнайшвидше набити шлунок і заснути, бодай трохи поспати. Очі злипаються, обертаюся до Ані: як вона? Ніби незле, освоїлася, намагається догукатися до якоїсь бабці-Паркінсонихи, та аж дужче розкрила рота, щоб почути, заклала вухо долонею, скрутивши її трубкою, ніби слуховиц апарат. Де там. Їх зраджує все, вони вже майже не вони у цій резервації минулого, в цьому пункті прийому зношених тіл... Бабця усміхається, показує Ані свою перуку, оголюючи яйцеподібний череп... Щось це мені нагадує: фотокартки у книгах про другу світову війну: Аушвіц. Все повторюється. Методи інші. Гуманніші. Людянізм із капіталістичним обличчям, – раптом озивається до мене Альцгеймер, який щойно сходив під себе: бачу як швидко збільшується калюжа біля його правої штанки: росте, видовжується, маленьке озерце, втім доволі смердюче... А мої щелепи у цей час мужньо жують гумові макарони: головне – напхатися по зав'язку, наступного разу годуватимуть не скоро...
79
Поки ми їли, хтось прибрав з небіжчика простирадло... Тепер можна спокійно зазирати в обличчя смерті. Гачкуватий ніс, запалі очі... Через освітлення вони здаються якимись інакшими – довшими, ширшими, повіки наче не щільно причинені і, здається, що крізь їхнє забрало небіжчик все ще може спостерігати за нашими смішними сновиганнями довкола нього; раптом пригадую, що ще жодного разу не бачив його із заплющеними очима; та й як це могло статися? Наші стосунки ніколи не відзначалися особливою довірливістю, найінтимніший момент – в його автомобілі, коли він говорив про Марка, а все інше – якісь незначні делікатні зауваження. Інколи він цікавився моїми особистими справами, але з настільки неприсутнім виразом обличчя, що нічого іншого, як банальне кількаслів'я у відповідь говорити не випадало. Втім він пам'ятав про тебе все, яке б мале місце у його житті ти не займав – вроджена шляхетність і витренувана до безпомильності пам'ять, що працювала за своїми, незрозумілими звичайній людині, законами. У цьому, здається і полягала його геніальність – у структурі мозку, у звертанні уваги на кожну дрібницю, яка його оточує. Певно, це жахливо – жити, нічого не забуваючи. Кожна недоречність, кожна помилка займають у тобі стільки ж місця, як і все приємне, що траплялося з тобою чи іншими, і все це водночас, і скрізь, і вовіки віків. Амінь. Збожеволіти можна. А він не божеволів. Просто ніс це з собою. Тому, певно, й виглядав дедалі втомленішим. Жодних записників – а знав напам'ять усі наші дні народження, про які чув лиш раз, улюблені напої і страви (замовляв їх сам), імена дружин, колір їхнього волосся і діагнози дітей; а ще в його голові знаходилося місце для безлічі телефонних номерів, найнезначніших фраз, що він їх міг відтворити за рік чи два, коли їх уже не пам'ятав навіть той, хто промовив; не міг забути жодної своєї обіцянки і тому змушений був їх виконувати, але і про виконане він пам'ятав надто добре... А ще він, напевно, пам'ятав усі нічні кошмари, кожного персонажа прочитаних книжок, шкільних вчителів і вчительок, колір своїх перших штанців, колег по групі в дитсадку... Він зберігав у міжнейронному просторі імена усіх працівників заводу, що їх особисто приймав на роботу, паспортні дані, телефони, адреси, факти біографії, освіта, несть інформації... Жах!!! Яким важким видавався цей пласт, якою нестерпною ноша. І як байдуже йому було до кожного із них, із нас, наші обличчя, викарбувані в його мізках, були для нього ніби й різними, але рівноцінними; ніхто його не приваблював, ні до кого він не відчував бодай чогось схожого на любов. Дружини? Їх він очевидно просто теж приймав на роботу, попередньо відібравши, провівши певне тестування... Але ні, не може все бути настільки раціоналізованим, комп'ютеризованим і тому – парадокс – абсурдним. Щось у цих файлах пам'яті мусило давати збої, якась незбагненна туга гризла його, робила понурим. Невловиме і непояснюване відчуття самотности примушувало вдаватися до нелогічних кроків...
Раптом я згадав про хробаків і миттєво перевів погляд на дірку в черепі: чорна пляма на вилисілій кругом шкірі і... нічого. Мороз по крижах...
— І ніяких черв'яків... Здалося... – пробурмотів я вголос.
— Колективна галюцинація... – так само пошепки проказав Марко, що стояв спиною до мене у іншій частині кімнати, зовсім поруч із труною, але я почув його, і він почув мене, бо інакше би він не сказав того, що сказав, і аж прошепотівши свої слова, він обернувся, щоб подивитися, який ефект вони матимуть, якщо взагалі матимуть...
— Тут був судмедексперт, мене попросили вийти, а коли я зайшов, не було вже нікого... Ось... – немов вибачаючись, прошепотів потрісканими устами Марко.
Смерть близьких (як і їхня хвороба) завжди приносить відчуття провини – ми ж бо живі (здорові). Ми ще є, а це якась фікція, обман, помилка... А ще вина перед собою і спогадом про мертвого про недоказане, недороблене, недовідчуте, не до, недо...
— Мені якось казали, що не можна залишати мертвих самих, поряд із тілом мусить бути бодай одна людина... – вкусив він себе за губу, очевидно не вперше, бо вона уже мала чорнуватий колір... – Постійно мусить бути. А мене повели їсти, туди, в ту гидку їдальню, підійшов цей чоловік в окулярах... Я думав, що експерт буде довго, мені так сказав той чоловік, а я не опирався, він був такий наполегливий, а я лінивий... Потім, там, коли їв, коли не міг їсти, бо гидко, раптом захвилювався, не міг навіть задля пристойності залишатися, і пішов сюди, ледь не заблукав, бо не запам'ятав усіх цих переходів, а мене уже ніхто не вів назад, і я спочатку швидко йшов, а потім біг, ніби це дуже важливо, я відчував так, ніби дуже-дуже важливо, хоча тепер не знаю... Просто мені постійно згадувалися ці слова, що мер..., тобто тіл..., не можу так про нього, про тата... Але ці слова, вони гули в голові, а я не пам'ятаю навіть, хто їх сказав. Мабуть вона, Сандра, Саша... Хтось би її повідомив, я не знаю, де вона... Бідна Саша... От... А коли я прийшов – нікого не було. Порожнеча і він, але уже без простирадла. Мені інколи стає так байдуже, ти собі навіть не уявляєш. А інколи так шкода, що сльози... – він, наче намагаючись продемонструвати, шморгнув, очі зволожились. – Сльози. Ну так. Шкода себе, але ж думаю про нього, згадую його... Нічого ж не пам'ятаю. Зовсім нічого, одні й ті ж епізоди. Навіть пам'ять зраджує... І це тіло, це ж не він, воно чуже, розумієш, воно не його. Його підмінили, його взагалі, певно, ніколи не існувало. Були лише якісь люди, що грали його, а це один із тих акторів, актор-невдаха... Ніби лялька. Так хочеться взяти до рук його руку і щось із нею робити, якось переставляти, кидати...
Марко раптом вмовк: у коридорі почулося чиєсь шаркання, і у дверях з'явився солдатик внутрішніх військ, цього разу інший, але не менш жалюгідний і безособовий: розчавлені прищики довкола рота і на скронях, злякані очі, темний пушок над губами, безглезда коротка стрижка з прогалинами... Він, шаркаючи своїми завеликими черевиками до лінолеуму, поволі бреде до "своєї" табуретки – поруч із труною, і розмови припиняються, і все, і по всьому...
80
Все, що трапилося далі (а чи трапилося? чи не відбувалася протягом усього цього – і не лише цього – часу якась карколомна містифікація або вистава, коли задля того, щоб одурити мене, витрачено мільярдні суми на повсякчасну зміну декорацій, платню акторам, сценаристам і режисерам; і все це – навіщо ж? – лише з однією метою: переконати мене у тому, що світ існує, що він дійсний, і що він – це те, що я бачу...