Це - якщо зрадили не тебе…

      Грузнути в оманливому спокої слів посеред приготувань до рішучих спостережень, серед гуртів та астрономічних команд…

      Її руде волосся сліпучіше ніж огризок сонця за вікном, її руде ластовиння… А що з її рудим ластовинням ? Воно волає до мене огидним спогадом про її зраду, воно викликає в мені протест та середньовічне бажання помсти, воно збурює інстинкт власника… Воно збуджує…    

     Здивування та страх в її живих, до болі немаріонеткових очах, незбагненна та непідкорювана рухливість її шкіри, пластичність тіла, якою не оволодієш, як не намагайся. Залишається саме тіло, без зайвих слів.

    Без слів, без вбрання.

    Здивування і власне обличчя, в якому - також здивування.

     І… страх.

     Сплетіння рук  та  ніг, погляд  на цю зв"язку доводить  до лячного запаморочення  відсутністю розуміння та відчуття власних меж, кордонів тіла, лиш коли заплющити очі, все стає на свої місця, звичні відчуття і смак чужої  слини, що викликає ідіосинкразію, відторгнення її в купі зі своєю, рухи плавця, що занурюється в теплу рідину, приємна ніжність, володіння та огидний спогад, варто помститися, я — в ролі Отелло, вона - Дездемона, стогін і затьмарення, напруження і виверженння, з кратера витікає лава… шалено калатає серце, задуха, тяжкий віддих, це недобре, карта і картина гір, на карті: коричневі плями, градація барв ; на картині: також барви, різні відтінки смарагдового, вечірнє небо також із присмаком смарагдовості, вирізьблена, але начебто зафонена і відділена від ока присмерком та охолодженим повітрям хатина, схил, кущі, полонина, тин…

      За вікном: полудень (без монтажу, відчувається), задерті голови, саморобне приладдя,  дивовижне освітлення, небо набуває відтінку коричневого… Але це також слова…

     Далі: душ, заплющені очі, потоки води приємно вдаряють повіки, засмага майже мавританська, п"ятистопний ямб, звернення перед карою: встати, суд іде, звинувачення у зраді, слово не надається нікому, вирок : винна, засуджується до страти…

    Вирок кінцевий, оскарженню не підлягає… 

     Я (мокрий, краплини води, наче піт від хвилювання): Отелло: чи прочитала ти на ніч молитву, Дездемоно?

     Вона: Дездемона: А-пс (спить)…

      Я: …

      Тьмяно,погрозливо, зловісно і похмуро виблискує лезо, затемнення сягає свого максимуму, затьмарюючи все довкола у протиприродній фон, в очах рябить, зблиски тіні, заграва, на картині: похмурий зловісний вечір, краплі стікають на підлогу, випаровуються, зникають, калатає серце (сильніше, ніж звично; швидше, ніж звично)…

     Ніж у руці, наші тіла поруч.

      Я: Отелло:…

      Заплющую очі, здіймаю руку; якщо не дивитися, то це не так і складно, гравітація перемагає сумніви. Але чому ж я не падаю на сонце, — це було б надзвичайно: згоріти там миттєво замість дотлівання на цій нікчемній планеті. Відчуваю нарешті якийсь опір, розплющую очі: ніж увійшов у груди по самісіньке руків"я; як в масло, за мить рана почервоніла, бризнула кров, її повіки розімкнулися і з-під них здивовано зиркнули руді оченята. За тим вона перевела погляд на груди, немаріонетковий страх, скрикнула; я затискаю їй рот лівою рукою, вона впивається в долоню зубами, жалить, а я знову заплющую очі, відчуваючи щось схоже на блаженство, висмикую ніж з її неповторного тіла, щоб замахнутися і опустити руку ще раз, знову легко і без опору, мабуть влучив між ребрами, дивлюся: так і є, біль у лівій руці приємний, але зуби рудої стиснені надто міцно, не вдається вивільнитися з цупких жіночих обіймів, рвучко смикаю рукою і залишаю шмат м"яса в її роті, який щойно цілував, кров стікає на чисте простирадло. Я похитуюся і позираю на тіло: чудове, з довершеними обрисами, шкода, що не вдалося оволодіти ним цілком, гнітюча тиша…

       Виходжу на вулицю, притримуючи рану іншою рукою, щоб стишити кровотечу, в думках безлад, щось негаразд, озираюся: всі захоплені спогляданням катаклізму, вона: Дездемона: мертва, серед крові, на чистому простирадлі.Думаю: в детективах читач сприймає вбмвство, як щось самособоюзрозуміле тому, що автор пише про нього тими ж словами, якими описує сніданок чи процес викидання сміття; вбитий там – просто паперова жертва, а не людина з немаріонетковим поглядом, вся справа у спроможності інших тіл неконтрольовано рухатися, у очах, які живі, навіть коли вони стали скляними…Але аж ніяк не в словах. Нарешті розумію, що мене турбує: не встиг вбратися, забув, деякі краплі ще не випарувалися, холодно, темно, моторошно…

     Все перекидається догори дригом – враження, наче хтось намагався висмикнути з мене душу. Її тіло по-зміїному обвилося довкола мене, кожен її подих плавним порухом перекочується шкірою, неприємно, але хай так…

      Встаю, заходжу в душ, струмина приємно масажує тіло, змиваючи кров та гормони, розтираюся рушником, за вікном — гуртки аматорів –астрономів-одноденок; затемнення сягнуло апогею, темно і моторошно, здригаюся, божевілля якесь, божевілля…

      Вона лежить навзнак, її лоно залите плямами… Дихає, думаю про ніж у кухні, здригаюся, нудить і ще щось, турбує незрозумілий біль; роблю невеликий огляд: он воно: на лівій руці відбиток зубів, невелике порожевіння, витріщаюся на неї, — крізь рани в грудях сочиться брудна руда кров…

     Цілую її в шию, стискаю губами, задушити?, вона лоскоче мене під вухом, ледь помітний проштрик, одразу відкидаюся назад, розглядаю її щелепи – а вона була би непоганим упирем: ікласта.

     Цілую її горло стискаю уста, відчуваючи конвульсії рудого тіла, остання судома, все… Чи прочитала ти на ніч Шекспіра, Дездемоно?..

     Гори прохолодні і далекі, омріяні і несправжні, коли опиняєшся там, здається, що дивишся на картину, тикаю пальцем у карту, вона посміхається, її ластовиння концентрується на зморщених щічках, біліють ікла, руде волосся тимчасово замінює сонце … моторошно…

     Затемнення вщухає, тінь відступає, світлішає, жодних кінців, чебуреки з пивом виявилися даремною витратою, хтось все ж розчарований, повертається гамір, і лише найтерплячіші продовжують на щось очікувати, затулившись плівками, їх розштовхують ожилі статуї, що прокладають собі дорогу буденності, теплішає але ненадовго (монтаж), знову теплішає, і цього разу природньо (хоча, що ж буває неприроднім у природі?) …

      Що таке зрада? Неприємні підозри, несправжні ревнощі і краще розуміння власної сутності. Але все однаково закінчується лишень втомою та байдужістю, руде ластовиння забувається, слід ікол на шиї зникає, а руде сонце зраджує когось іншого. Вже зі мною.

 Серпень 1999, 13-го             Івано-Франківськ     

                                СЬОГОДНІ

                          ( натюрморт №2)

        Сьогодні (а втім, яке це має значення: сьогодні, вчора, передучора, чи, скажімо, завтра? Тим паче, що запис не щоденниковий і не йдеться про події, що впливатимуть на долю всенького людства); так от, сьогодні мені трапилося побувати в одному збляклому приміщенні, похмурість зовнішності якого разюче контрастувала з погожістю на диво прозоро-барвистого пообіддя; довжелезне, до того ж невисоке, воно відтак скидалося на "палку" зопсутої "собачої радості" зі столу алкоголіка, яку якийсь манірний мізантроп-обожнювачтваринок помилково пожбурив аж сюди – на самісінький окраєць міста, попід річку, що відмежовувала від ширини і свободи простору.