Прищаві пацани вороже зиркають на нас з-під густих брів, ще густіших на фоні лисих черепів, і недбало спльовують після кожної затяжки дешевої сигарети. Ще кілька хвилин – і місто позаду. Якщо озирнутися, видно безконечні масивні стіни панельних кварталів, телевежу, що здіймається над усім цим фалічним символом майже до хмар...
Марко мріє про втечу від себе, про пожирання часу, він хоче, щоб швидше настало завтра, позавтра, щоб хтось ножицями монтажу вирізав із його життя сьогодні та все, що з цим сьогодні пов'язане. Нікому, це треба перетерпіти... Він уже не вірить у настання майбутнього, він хоче і не може уявити собі того, що станеться за кілька хвилин, коли вони прибудуть на місце... Щільно зачинені двері майбутнього, і жодної шпарки у них. Васько флегматично кермує, у його оклярах, як і на лобовому склі бусика, відбиваються перекинуті догори ногами голі дерева і небо в прогалинах гілля, і туман, що сидить у заглибинах рельєфу при дорозі в очікуванні вечора... Якісь люди з сапками на клаптиках городів, зігнуті навпіл, все якесь малокрівне, астматичне... Огортає жаль, коли дивишся на ці неоковирні будівлі, тонкі труби, бруд, потрісканість... Васько різко звертає, побачивши вибоїну; усіх підкидає, від несподіванки падаємо один на одного; на якусь мить затягнуті плівкою очі спалахують, звертають увагу на інших... Але...
Раптово починаються гори, земля стає дибки. Димка у верхівках ялиць та сосен при шпилях... Дорога тягнетья вгору, бусик затихає, майже спиняється, здається, він навіть починає відкочуватися назад, але Васько вправним рухом перемикає передачу на нижчу, і автобус натужно вгризається в полотно дороги, поволі повзучи догори... Довкола блідо-зелені високі сосни, крізь відчинене біля водія вікно в салон вривається різкий, але приємний запах хвої... Аж не віриться, що ми їдемо в гості до трупа... Я намагаюся згадати обличчя Мирона, але нічого не виходить. Образ блідий, розпливчатий, крізь короткі білі смуги на асфальті посередині дороги бачу хіба його очі, вони найяскравіші, сумні, карі очі, такі гарячі і водночас крижані, холодні, глибокі, як бездонне озеро в горах... І більше нічого. За кілька місяців ніхто вже не зможе згадати його без фотографії, навіть син, особливо син, бо він уже намагається забути батька... Тисне вказівними пальцями на скроні – стирає, хапається за пасма волосся – от-от висмикне з корінням, але ні – це лише марнотний театр перед собою. Йому не позбутися тіні батька, якого зрадив... Йому не позбутися себе, своєї безвинної вини...
Довкола – лиш ліс, час від часу повз нас прошмигує зустрічне або супутнє авто, Тома щось каже у вухо Маркові, він слабко усміхається, Аня ревниво пантрує за обидвома... Дорога різко завертає, у кущах над розламаною зупинкою бачимо напис "УРОРТ", приїхали...
76
Подаю руку дідові, потім Ані, слідом за нею зістрибує Марко і допомагає злізти Томі. На подвір'ї кільканадцять міліціонерів, пес з настовбурченими вухами, вислопивши язика, натягує повідок і гавкає на нас. Один із цих типів у блакитній уніформі наближається, собака метається на прив'язі, бризкаючи слиною...
З бусика виходить Васько і йде навперейми міліціянтові. Притримуючи офіцера за лікоть, відводить його набік і щось пояснює. Чоловік у формі недовірливо слухає, підозріло зиркаючи у наш бік. Хмари розступаються і стає сонячно-сонячно. Всі мружаться. У вікнах центрального корпусу – зморшкуваті беззубі обличчя. Їх усіх зачинили, на дверях – озброєна охорона. Якийсь хлопчина заціпеніло увіп'явся пальцями в автомат, інший чухає свіжострижений газон власного черепа...
— Ходімо, – каже нам Васько. – Але швидше.
Крокуємо алеєю: розбитими плитами, порослими травою. На плечах і спинах відчуваємо погляди – захованих у хащах міліціянтів і старців, що пантрують і за нами, і один за одним. У повітрі – відчуття напруги. Хочеться озирнутися, але знаємо, що не можна: потрібно притримуватися якогось неоголошеного правила: ми вдаємо, що не відчуваємо цих поглядів. Марко угнув голову в плечі, зігнувся, на нього аж шкода дивитися. Він йде наче під прицілом, здається, от-от має прогриміти постріл і він замертво впаде... Проте нічого не відбуваєтья і це гнітить його навіть дужче, ніж якби хтось справді поцілив у нього. При вході у штаб ще два озброєних автоматами солдатики внутрішніх військ. Камуфляжні форми завеликі на цих хлопчаків: смішно віддуваються рукави і штанки, настовбурчився живіт. Я дивлюся на їхні автомати і думаю, що варто комусь із них не витримати психологічного навантаження, зірватися – і він легко може прошити чергою нас усіх... Смерть зовсім поруч, за який крок, смерть така ж реальна, як і тіло у штабі, як і потріскані плити під ногами... Залізна смерть у масці блідого пуху над губами, блідо-червоних прищів на чолі і щоках... Марко дивиться на ці прищі, уявляє собі цих хлопчаків перед люстерком, як вони чавлять свою шкіру, тиснучи гній пальцями, і раптом згадує, як робив це колись сам, або як це робила Аня в його квартирі перед трюмом, коли він найдужче її ненавидів... Але все це не має жодного значення, все це зайве і недоречне, проте що може бути доречного за таких обставин, які дукми вважати правильними і гідними? – Марко розгублено озирається через Томине плече на мене, шукаючи якоїсь поради: в очах його біль і майже розпач. Зараз – ще кілька кроків сходами догори, повз щепки розтрощених дверей, лінолеумом, мимо увімкнених комп'ютерів, шаф із дбайливо поскладаними документами – і все вирішиться для нього само собою. Там, наприкінці, в останньому залі, у тупиковій кімнаті, на двох табуретках стоїть труна...
Дешева убога труна жовтого дерева з багатьма сучками. Свіжолакована – у затхлому повітрі отруйні випари, від яких пече у носі. Марко нажахано спиняється на порозі. Він ще відмовляється впускати це в себе – цю голу кімнату без жодного вмеблювання, цю кров на стіні, ці роздовбані кулями цеглини, цю голу огидну правду. Тіло прикрите простирадлом – з головою. На ще одній табуретці поруч із труною сидить черговий солдатик і байдуже курить. Він тримає коротенький недокурок двома пальцями майже при губах і жадібно вдихає дим. У нього немає очей: просто дві цятки під бровами по обидва боки носа... Маркове лице кривиться, я відчуваю, як він з останніх сил опирається потокові сліз, як вони накопичуються перед цією греблею свідомості, нарешті долають її і ниспадають назовні водоспадом вологи... Він підходить до розстріляної стіни, тулиться до неї обличчям і стрясається в напівістеричному риданні. Тиша, крізь яку виразно чути схлипування. Солдатик жбурляє свого недопалка на підлогу, встає і поволі йде. Проходячи повз Марка, який продовжує схлипувати, недовірливо зиркає на нього, невдоволено хитає головою і зникає зовсім. Але присутність цих людей з автоматами відчувається і надалі, від неї, як і від потрощених кулями стін, уже нікуди подітися. Погляд прикипає до плями крові, його крові... Я підходжу (не можу й собі пояснити навіщо це роблю) до труни, різко відгортаю простирадло і гидливо відстрибую на крок... Всі стоять заціпенілі, зсутулені і дивляться на цей жах широко розплющеними очима: якесь наче здуте – як луснута кулька – тіло Мирона у подертому піджаку, сіре, без кровинки, обличчя, череп місцями обстрижений – довкола дірок від куль. І з одної із цих чорних зяючих проваль вилазять, звиваючись, хробаки. Маленькі білі черви. Їх багато. Рана просто кишить ними, цими потворними гидкими створіннями, вони мерзенно рухаються, якісь такі кругленькі і вгодовані...
Відчуваю, що мене верне. Томі теж стає зле і вона, відвернувшись, кілька разів зригує. Аня вирячається на черв'яків і незворушно стоїть на місці. Дід, який якогось дідька поперся за нами, погано бачить і тому не розуміє нічого. Марко, відчувши, що щось негаразд, перестає ридати, обертається... Робить крок, потім другий назустріч батьковому тілу... Наче намагаючись щось заперечити, хитає головою: раз, другий. Долоні стискаються в кулаки...
Вчасно з'являється Васько, який підбігає до труни і засмикує простирадло...
77
Тепер усе майже гаразд – можна навіть спробувати переконати себе у тому, що те, що ми щойно бачили – нормально, або, якщо й ненормально, то насправді його немає, від втоми ми перебільшили, то лише гра уяви, а не справжні черви...
Сморід лаку, яким гробар недбало змастив дошки труни, перекриває інший запах – запах смерті, запах гниття і розкладання. Запах жаху... Марко заламує руки, до нього підходить Тома і щось шепоче. Шукаю очима Аню – перекошені уста, лівий кутик губ опущений додолу, погляд мутний, нестямний... Вона – от хто справді не відчуває майже нічого – спокійна до смерті, перейнята собою... Вона озирається, і я не встигаю відвести погляд; вона перехоплює його і значуще киває головою: знає, що я знаю. Підходить:
— Слухай, а де ми будемо спати?
Я стинаю плечима, проте запитання справді доречне. В офісі можна помістити двох людей, а от ще трьом доведеться шукати прихистку. Я роззираюся в пошуках Васька: є люди, котрі мають чітке, конкретне мислення і він належить саме до них. Жодна метафізика їх не обходить, вони не переймаються світоглядними проблемами, не терзаються пошуками глибинного сенсу, спокійно ставляться до смерті, але в той же час вони логічні і вправні у вирішенні побутових проблем...
Навіть присутність смерті не може примусити нас забути про речі дріб'язкові чи щоденні, навпаки – схололе тіло якнайшвидше апелює до рутинних клопотів: необхідно домовитися про місце на цвинтарі, купити труну, замовити вінок тощо... Дивлячись на Васька, я раптом зрозумів, що голодний. Подумав, що це, певно, ознака остаточного цинізму, але подумав якось мляво, байдуже... Я не їв уже кільканадцять годин і у шлунку щось клекотіло та посмоктувало... Раптом згадав черв'яків із голови Мирона, чорну діру, якої просто не може бути в черпі, хіба що то кров, яка запеклася; контрастно чорне провалля на фоні легкої сивини. Його рідке коротке волосся, схоже на щетину, і ця дірка, а довкола неї біла-біла знекровлена шкіра (у цій сірятині всі стають такими безколірними, але у мертвотності таки є своя барва – радше зеленувата)...