Ухопившись за тему "Велесової книги", про яку він колись писав есе (але, охолонувши, так і не дописав), літератор висловив припущення, що біля Великого Бурлука в середні віки було язичеське капище, де волхви провадили обряди й ритуали, і там була знайдена кимсь ця прадавня "книга" волхвів у вигляді дощечок з текстами, що ті дощечки опинилися в маєтку князів Задонських, котрий біля Великого Бурлука ж. І, мовляв, от який збіг, що пташине яйце із цяточками, схожими на велесовицю, знайдене ним у тому ж районі. Мулатка зазначила, що десь чула або читала, начебто вивчення "Велесової книги" хочуть увести на Україні в шкільну програму, незважаючи на те, що професор Григорій Грабович та інші академіки вважають оную "книгу" не текстами прадавніх волхвів, а підробкою, фальшивкою кінця XIX-го або початку XX-го століття. Кий Арнольдович гмикнув, мовляв, професор Грабович певен, що й "Слово о полку Ігоревім" чиста фальшивка, містифікація, зготована наприкінці XVIII-го століття. Але багатьма шанований історик Дмитро Лихачов, мовляв, був упевнений, що цей літературний шедевр написаний сучасником князя Ігоря Святославича.
Супутниця, поклавши яйце назад у бардачок, повідомила, що в неї є вдома енциклопедія слов'янської міфології й що в цій енциклопедії поряд із Велесом, Сварогом, Даждьбогом, Стрибогом, Мокошей і т.д. слов'янськими божками названі й такі відомі всім з дитинства персонажі, як Кощій і Яга. Мовляв, споконвічно слов'яни поклонялися Кощієві і Язі як божествам. А після викорінювання язичества християнством ці двоє перейшли з релігії до казок. Кий Арнольдович сказав, що в ірландців у часи друїдів була язичеська богиня Бригіта, а коли на зміну язичеству прийшло християнство, ця богиня була оголошена християнською святою; і тепер свята Бригіта входить у трійку найшановніших ірландських християнських святих поряд зі святим Патриком і святим Колумбою, хрестителями Ірландії. От, бач, мовляв, яка різниця: у нас, слов'ян, колишні язичеські боги стали казковими лиходіями, а в них, кельтів, колишні язичеські боги перейшли в категорію християнських святих.
Потім Кий Сало вголос згадав, що давньогрецькі вчені, що жили ще в VI-IV століттях до нашої ери, – Гекатей із Мілета, Палефат, Гелланік із Мітілени й Евгемер – уважали, що прототипами язичеських богів були конкретні смертні люди, котрі реально колись існували, – видатні політичні й військові діячі й т.п.; а в основі міфів лежать події, котрі реально відбувалися; які від багаторазового переказування набули фантастичних форм. Наприклад, убив хтось величеньку змію; про це стали говорити та переказувати; хтось заявив, що змія була не просто величенька, а велетенська; інший додав, що в неї було дві голови; ще хтось уточнив, мовляв, не дві, а три… І у результаті вийшов міф про дев'ятиглаву гідру.
Мулатка сказала, що читала в харківському журналі "Багатогранний світ" гіпотезу, начебто язичеські капища були не просто місцями поклонінь божествам, а порталами, котрі з'єднують інформаційно-енергетичне поле нашого світу з інформаційно-енергетичними полями інших, паралельних світів в інших вимірах. Кий Арнольдович, якому цей журнал був добре знайомий, оскільки він і сам писав для цього видання статті, повідомив, що у найсвіжішому номері цього журналу, котрий ще не потрапив у продаж, є стаття якогось Фауста Рабіновиченка, "незалежного дослідника таємниць світобудови", як він себе називає, з гіпотезою, що прототипами язичеських богів були реальні люди, але не з нашого світу, як стверджували вищезгадані стародавні греки, а з паралельного; мовляв, із тамтешнього світу в наш просочилася інформація про якихось видатних діячів, і тут їх стали вважати богами. Цьому сприяло, мовляв, і те, що в паралельному світі трохи інакші закони природи, тому діяння, які там є нормою, у нашому світі сприймаються як чудеса…
***
Уколошкуючи час от таким інтелектуальним базіканням, Кий Сало і його пасажирка їхали на захід трасою Т-2104, а повз них за віконцями автомобіля повзли східноукраїнські лісостепові пейзажі й промайнули села Федорівка й Шестакове. Водієві було приємно, що йому подибалася така начитана, розумненька попутниця, з якою є про що погомоніти. Суб'єктивно час нагадує еластичну гуму або пружину: цікава розмова може його дуже стискати, а томливе очікування – навпаки, страшенно розтягувати.
Тим часом наш герой знову відчув підвищений тиск у сечовому міхурі й, як сказав поет, "пом'янув незлим тихим словом" соління тещі, котрі спровокували його на водохлебтання й наслідки, що із цього випливають. Саме що випливають… Терпіти ставало усе сутужніше й сутужніше. Робити нема чого, приведеться знову "відливати". Де тут у нас кущики? Ага, он, попереду. Отам і зупинимося.
Припаркувавши вишневу "Таврію" на узбіччі, Кий Арнольдович пояснив пасажирці: приспічило-от, так що ви отут, панночко посидьте, а я збігаю в насадження. Панночка кивнула, мовляв, почекаю, але додала, що не буде сидіти, а походить біля машини, розімне ніжки, а то сидіти набридло. Він відбіг у зарості, втім, відносно прозорі, бо листя ще не остаточно наросло, а вона залишилася потягуватися й тупцювати окрай дороги.
Повернувшись до природи передом, до траси задом, наш герой поливав моріг і відчував від цього велике полегшення. За ці заняттям він почув неголосний зойк дівчини, а коли закінчив вологовилив, застебнув ширінку й вибрався з кущів, то побачив коло свого автомобіля, пафосно висловлюючись, битву діви з невідомим супостатом. Що той супостат був мотоциклістом у чорному одязі, здається, тим же, що на автозаправці… Це був рукопашний бій двох професіоналів. Мулатка наносила удари кулачками й кросівочками в корпус супротивника, а він уміло удари відбивав або ухилявся. Мотоцикл, на якому він сидів, заважав йому бути більш поворотким, сковував рухи.
Зрозуміло, Кий Арнольдович кинувся на допомогу супутниці й першим ділом вихопив із "Таврії" монтировку, яку завжди тримав під рукою, тому що ніхто не гарантований від зустрічі на дорозі з лихими людьми. Чорний мотоцикліст, оцінивши, що супротивників уже двоє й один із них озброєний залізякою, зволів ретируватися, під ударами дівчини розвернувся й помчав на ревучому металевому "скакунові" трасою убік Харкова.
Розпаленіла боєм пасажирка пояснила:
– Ви відійшли, й отут примчався на мотоциклі цей відтіль. В машину влізти намагався, щоб обікрасть автомобіль. Ну, звісно, я стоять не можу байдуже, мов незрушний стовп, і тую витівку ворожу спинила, не відбулась щоб.
Наш герой сказав, що це вже друга спроба чорного байкера обкрасти його автомобіль, у якому, втім, немає нічого особливо коштовного (гаманець був у кишені жилета, а жилет на Києві Арнольдовичі).
– Ви бились амазонка наче! Злодюзі добре припекло! Хороброю дівчини вдачей був ошелешений ракло! Уміло б'єтесь, наче витязь: спритна нога, прудкий кулак! Звідкіль у вас ця бойовитість? Де ви навчились битись так?
Мулатка відповіла, що з дитинства займалася бойовими мистецтвами: у шкільні роки відвідувала секції карате й дзюдо; научаючись у міліцейській школі, яку закінчила торік, освоїла самбо; а тепер займається в секції бойового гопака – мистецтва рукопашного бою запорізьких козаків, яке здобуває в Україні все більшу популярність. Так, вона міліціонерка, тому не могла дозволити, щоб при ній відбувся злочин. Ех, шкода, не вдалося затримати злодюгу. Мотоцикл у нього дуже жвавий, на "Таврії" не наздогнати.
Тим часом на землю опускалися сутінки й серпанок.
Наш герой і попутниця зайняли свої місця в автомобілі. Прийшов час познайомитися, і шофер із пасажиркою назвали один одному свої імена. У мулатки ім'я виявилося не африканське, а наше, слов'янське: Милослава.
Вишнева "Таврія" рушила в подальшу путь трасою Т-2104 до Харкова, до якого залишалося всього нічого, як говориться, – кілометрів двадцять із гаком. Хвилин п'ятнадцять їзди…
***
І отут стало коїтися дивне.
Кий Сало й Милослава, обмінявшись репліками щодо злочинності взагалі й автомобільних крадіжок зокрема, замовчали.
Серпанок згущався, перетворюючись на туман. Попутниця начебто почала дрімати, а водій…
Чи то Кий Арнольдович поринув у себе й вів машину геть автоматично, чи то він і сам занурився у якусь дрімоту з відкритими очима, чи то втрапив під вплив якогось навіювання, але якийсь час він керував машиною, не помічаючи, куди їде.
І тільки коли супутниця промурмотала, мовляв, ой, я, здається, задрімала; а потім вигукнула, мовляв, а де це ми їдемо (?!), він начебто очунявся й зі здивуванням виявив, що вони рухаються не асфальтованою трасою, а ґрунтовою дорогою! Коли й де він збочив із траси на ґрунтовку, Кий Сало аж ніяк не пам'ятав, і навіщо це зробив, зовсім не розумів.
Загальмувавши, пробубонів:
– Тьху, що тут ще за чортовиння! Дурниця коїться якась! Куди заїхала машина? Звідкіль дорога ця взялась?
Кий Арнольдович, отетерілий від несподіванки, розвернув "Таврію" на сто вісімдесят градусів, і вони поїхали ґрунтовкою назад.
А серпанок уже згустився в справжній туман. А сутінки вже нагадували нічну темряву.
Довелося включити фари.
У матовій завісі туману дорога проглядалася вперед усього метрів на двадцять, тому, щоб не збити можливого перехожого, що зненацька з'являється з туману, або не урізатися в несподівану перешкоду, або не розтрясти до розвалювання машину на кострубатих вибоях цього далеко не рівного й не гладкого шляху, або не збочити з дороги в бездоріжжя, вони їхали повільно, дуже повільно.
Із туману проявилося самотнє дерево – сосна, покручена так, начебто якийсь велет намагався зав'язати її у вузол, – і незабаром розчинилося в тумані ж за кормою "Таврії".
Хвилин за п'ять обережного пересування автомобіль опинився перед розвилкою доріг. Кий Арнольдович поїхав навмання правою.
Ще за кілька хвилин в'їхали в ботанічну колонаду – схоже, лісочок – і незабаром дісталися галявинки, де дорога й закінчувалася. Судячи із маленької чорно-сивої арени, що залишилася від багаття, порожніх бляшанок, пластикових пляшок і висячого на гілці презервативу, цим шляхом якісь жлоби їздили в лісочок на пікніки. Довелося розвертатися й повзтися назад до розвилки...
Ліва дорога, не сприйміть за тавтологію, звертала все ліворуч й, перетнувшись із іншою ґрунтовкою, зрештою вткнулася у руїни хати-мазанки, давно занедбаної й оброслої непрохідними дикими кущами.