Може вона завагітніє i щось, ну хоч щось народить? Навряд, безпліддя у нас обох. І ліків від цього немає. Гвалтуєш її ще i ще. Вона вже не опирається, хай, — думає. А лиш з"явиться маленький зародок — аборт, друкарським машинкам це дозволяється, дітовбивство. Не дам я тобі писати про похорон неіснуючого друга, якщо нема друга, то i жодного похорону бути не може. Я заперечую, намагаюся щось пояснити, зриваюся на крик... Може, треба би спробувати з нею по-доброму? Не опирається, але її фригідність дратує мене сильніше, ніж колись спротив. Дай хоч закінчити! — переходжу від погроз до благань. Але вона вдає глухоніму. Дарую їй квіти, приділяю увагу 24 години на добу. Повзаю, плазую перед нею, вимолюючи прощення, вона ж безжально відштовхує мене. Беру до рук чорнильну ручку, але із здивуванням помічаю, що забув, як нею користуватися. Останній раз прошу! — серйозно заявляю . Дай мені хоч один шанс, для чого мучиш себе й мене. Мовчить, витлумачую її мовчанку за знак згоди (ми звикли бачити в сумнівах саме те, що нам хочеться), хапаю якийсь шмат паперу... Ти б на себе подивився; — перериває вона таки свій бойкот, — на що перетворився, блукаючи поміж творів своїх героїв? Дивися: не заблукай. Намагатимуся, — відповідаю, вже не відаю кому, нічого крім білої плями перед собою не помічаючи. Її ж слід зліквідувати.

      " Труна закривається, тебе запихають до автобуса, Йдемо на цвинтар. Все це вже було... Чому тебе не кремують? Адже це і швидше, i дешевше, i екологічніше. Думаю, ти б не образився, якби тебе кремували. Нас одурили, друже, сильно одурили. Heвiдомо лиш, кого з нас сильніше: тебе? чи мене?

     Холодна тверда земля, труну з твоїм тілом поволі, обережно опускають на дно ями, закидають грудками-камінцями. Все, кінець. Можна про це забути...???"

     Повертаюся до реальності після якогось тяжкого сну, поряд мирно посопує дружина (чия?). Схоплююся і одразу ж падаю, через щось перечепившись. Боляче забився, аж хочеться зaвити. Машин­ка. Ревнує, не тямиться з люті, що я про неї став забувати, що не приділяю їй багато часу. Мстива. Син мирно спить у своїй кімнаті (чий син?)... Кинь їх, повернися! Ач тепер якої заспівала, собака на сіні. Ненавиджу! Зрозуміла?! НЕНАВИДЖУ!!! Хапаю тяжучу обома руками, в коридор, ліфт. Куди? нагору, на 113-ий! Уб"ю, суко! Не треба, кажеш? А нащо мені життя труїла? Для мого ж до­бра? Не треба мені нi твого добра, ні тебе. Вбивця! Кращого дру­га!.. Я? Сам хотів?! Брешеш, суко! Молись тeпep кому хочеш, в кого віриш чи не віриш, я ж чекати не буду. Уб'ю. Відібрала в мене сім'ю, друга, тепер хочеш нових жертв? Пручається, але підтягую її до краю даху. Ну все, прощай! не тримаю на тебе зла, але дозволити тобі й надалі мене тероризувати не можу. Замахуюся, щоб жбурнути її чимдалі, вже уявляю coбi затрісканий її мізками асфальт, вже уявляю прихід міліціїї, як мене забирають. Але ніяк не можу замахнутися, нарешті підіймаю її над проваллям, та раптом відчуваю, що пальці не розтискаються, жах холодним потом затраскує шкіpy, відчуття непоправності наче висмикує з грудей все, що там повинно бути. Опираюся гравітації щосили, але викривлення просторово-часового континууму невмолиме, м"язи востаннє напружуються і ... приходить відчуття невагомості. Падаю, перевертаючись, збільшуючи швидкість. Ніяк не можу випустити з рук друкарську машинку, а земля тим часом невблаганно наближається, намагаюся підрахувати, з якою ж швидкістю в неї вріжуся, уявляю, що від мене залишиться. Шукаю очима аркуш паперу: тільки б встигнути це зафіксувати... Зусиллям волі відганяю ману, згинь! Пальці таки розтискаються, але машинка й надалі падає поряд. "Невже ти ще не зрозумів? Ми з тобою разом назавжди! Навіть у пеклі ти від мене не сховаєшся, та ти й не хочеш цього, тобі це не потрібно, я - єдине, що тобі судилося..." Починаю сумніватися: може й справді? може про це написано он у тих очах, що перелякано стежать за нашим падінням, які стануть ще ширшими від жаху, коли я зшкребу свої рештки з тротуару. Свої всуміш з її. І піду далі. Підемо, бо це падіння перетворить нас на єдиний організм. І нас вже й справді ніхто та ніщо не розлучить..."

     Яму вже закидали землею.

Поки не пізно бийся головою...

Поки не темно бийся головою...

Пізно? Темно?"

                                     ЗАТЕМНЕННЯ

       Перше враження: запахло карбідом, можна навіть сказати: засмерділо: різко,сильно; щось нашіптує радіо, з вулиці - звичний автомобільний гармидер, звуковий фон дизелів та карбюраторів, перегукування циліндрів, усі - врізнобій, какофонія світанку.

      Неосяжність відчуття руху і тотально-невивчена інтелектуальна проблема руху, буття, як сукупність цього плюс ще дещо,  ранок. Лякають ординськими набігами хмари-перевертні, гнані вітром зі сходу, якого породжує зміна тиску, що, в свою чергу, викликана не просто збігом обставин, а близькою незбагненністю, що розбурхує враженням доторку до забутого, все ще ранок.

      На картині -  гори, на карті - гори, вечір, буйнявіє хвоя та широколист, наче п"янопохитуючись від потай присутнього вітру . Ніби витрізьблена хатина, тикнути пальцем в коричневе,  де в одному сантиметрі два і  п"ять  кілометри. Відчуття доторку фіранки до пальців (чи навпаки: пальців до фіранки, але  в будь-якому випадку: відчуття доторку), зникнення сітчастої перешкоди для сітчатки. Групки людей в неприхованому очікуванні, їх нетерплячка телепатичною інфекцією поєднує очі та голови, випотрошені інформацією, заселені вірусами,  викрадені та окрадені хакерами-людоловами…

      Піднесення і сніданок, суміш  вуглеводнів та картини гір,  міні-вітчизна, що залишила по собі  лише  осад романтики та шрам , розвіяний ліками байдужості, найефективнішою панацеєю; нездійсненна мрія, окопана ранком.

     Далі: ранок, хоча й дещо пізніше (мабуть мав місце невеликий монтаж), в хащах на обличчі  розігруються мікродрами, а невидима картина  вабить зір за стіни фасадів. Надвір, швидше…

      Назустріч: чимось неприємний тип, з коробкою з-під взуття, кольорова цяцька, приваблива, люблю такі, перша думка:  вбити і поцупити; друга: що за божевілля? Невиправдана агресія, але чому?, нікчемне життя, чого воно варте?, а твоє ?, чим краще?, спогад про фразу кіногероя: буцімто в якійсь азійській (сумнівно) країні не каралися злочини здійснені в період активності якихось суховіїв.

     Активність сонця, збуджує, вихоплює з небуття руйнівні сили, спонукає до агресивності, затуманює, затьмарює, чудове виправдання для безвідповідальності. Гуртки спраглих до видовищ, поєднуються, не знаючи нащо це їм, але таки поєднуються, ненадовго, до спалаху агресії, до злочинів, до нападу,як способу самозахисту, обопільного, багатостороньього… а потім знову поєднуються, складаються у баланси, нетривкі і ненадійні, які погрожують перетворенням у дисбаланси, дія всезагальних і незбагненних законів, притягання та відштовхування, а як же з сонцем? досі ранок, але значно пізніше, тривалість.

    Ноги ж насправді не слухаються наказів свідомості , чи не так? куди це я?

Чому? Кажу собі : треба б зупинитися; і… продовжую йти, чому? Це не було моїм справжнім бажанням? Хай так, але ж яке бажання є справжнім?..

     Що таке зрада? .. Гм, почалося? Засвічена фотоплівка, наближення до ока: справді, таки почалося, щось чуже і темне вгризлося в світило, проковтнуло шмат рожевої плями, містичною тінню, погрожуючи забобонним різнобарвним лінзам, поспішайте, марновіри, виструнчуйтеся в черги за пивом і чебуреками в очікуванні початку кінця, в передчутті кінця, яке випорожнює нутрощі своєю духовною легкістю; але повернімося до головного питання: що таке зрада? Що таке зрада в умовах сьогодення, ліберального радикалізму та постмодерного іронізму  в найчорніших його проявах? Просто слово, солодко-кисле, трохи дзвінке, з ударною хвилею наприкінці, зніжене голосними, ними ж притишене, притуплене і препароване, перетворене у знеосіблену краплю звукового монотоння речення, з-р-а-д-а, 5 літер і все, жодного постскриптуму, жодного натяку на подію, ніяких точок доторку з реальністю. Це, якщо воно не стосується тебе.