Їх десятеро, кашкети насунуті на очі, тому обличчя майже відсутні і цих людей відрізняє один від одного лише зріст та конституція тіла. Марко злякано штовхає Тому вбік.
— Не штовхай мене. Я не боюся цих йолопів. Хай лише спробують мене не пропустити! Я їх не боюся! — шипить вона, але все це тихо, так, щоб крім Марка ніхто не чув.
Старший із міліціянтів підозріло зиркає на них — Марко відчуває цей злий погляд з-під кашкета просто фізично: його аж проймає дрож.
— Мудрий в гору не піде!.. — сильніше штовхає він вперту Тому на узбіччя і вона хоча й неохоче, але кориться. Вдавання бунту, причому п'яне, — думає собі Марко, проте йому соромно, що він таки злякався.
Одразу за шерегою суворих польських будинків —— якісь безнадійні похмурі "хрущовки", ціле поле низьких сіро-коричневих п'ятиповерхівок однаково нещасних, неповноцінних... Квартали бідоти, злиднів і розсадники майбутніх злочинців.
На межі цього району — будинок, де мешкає Марко.
— Заходимо...
Темрява, різкий запах сечовиння і калу: останній схожий на запах попсутої квашеної капусти. Сирість, від якої Тому знову кидає у дрож. Коли очі призвичаюються до темряви, вони бачать біля тумби з поштовими скриньками якогось дивного з вигляду чоловіка, що щось там наче шукає, уважно придивляючись до кожного ящичка. Марко не особливо добре знає сусідів, але чомусь упевнений, що цей чоловік — зайда, що він тут уперше, і по цифрах на поштових скриньках намагається розшукти якусь квартиру, бодай дізнатися, чи вона у цьому під'їзді.
— Ви когось шукаєте? — грізно запитує він у чоловіка, підійшовши з-за спини.
Той злякано озирається, мружиться...
— Я-я... — починає заїкатись він... — так. Мені потрібен ... Марко Миронович.
— Це я... — настає черга оторопіти від здивування Маркові.
— А-а-а... — не менш здивований чоловік не знає з чого розпочати.
Певно, як і багато схожих на нього нерішучих людей він уже склав собі план дій: як знайде квартиру потрібного йому чоловіка, зайде, привітається, представиться, підготує плацдарм, і нарешті пояснить у чому річ і що йому потрібно від Марка. Але несподіванка збила його з пантелику. Він розгубився. Помітивши це і зрозумівши причину такого замішання, Марко запропонував йому зайти до квартири.
Він підіймався сходами попереду, вказуючи дорогу, а позаду нього пленталася дивна кавалькада — ледве переставляючи ноги, Тома і якийсь аж наїжачений, спохмурнілий чоловічок.
— Прошу, заходьте...
Тома без запрошення, не роззуваючись, пройшла у кімнату, де гепнулась у фотель.
Марко між тим придивлявся до чоловіка, який нерішуче завмер біля вхідних дверей.
— Ну ж бо! Заходьте! — поквапив його Марко.
Той обережно переступив через поріг. Це був невисокий лисий чолов'яга в окулярах років 70 — 75, замість вбрання на ньому висіло якесь потворне лахміття. Від чоловіка трохи тхнуло, але попри те все він намагався триматися гідно...
— Мене звати Пантелеймон, — почав він, — Пантелеймон Франкович...
— Марко, дуже приємно, — не без сумніву потис простягнену йому руку хлопець...
— Мені також... Річ у тім, що ваш батько... Ваш батько помер...
І все, і нічого більше. Нічого не змінилося. Цього можна було б і не сказати, це вже все одно сталося. В нього підкосилися ноги, але він не впав, це було б театрально впасти зараз, а він вже віддавна поводився так, буцімто за ним слідкує камера. Це був фільм для одного глядача, яким звісно був він же, Марко. Грати тільки перед самим собою. Грати в життя, грати по-справжньому, без позерства і кічухи... В голові гуло... Для одного дня все ж забагато. У пам'яті прокрутилося кілька незначних епізодів, пов'язаних із батьком — як вони разом вудили рибу, ще у дитинстві, як грали в м'яча...
— Як це сталося? — його голосом хтось задав банальне і обов'язкове, але несуттєве зараз запитання.
Він не потребував цієї відповіді, але запитав інстинктивно, щоб не здатися негречним чи непоштивим сином, і це тепер, після всього, що між ними було!
— Кажуть, що його застрелили. Вбили. Сьогодні вночі... Я не знаю, — старий шамкав, йому бракувало зубів у роті, — я там живу, у санаторії, де у них був штаб. Мене просто попросили, я з ним раз говорив, він мені поміг з внучкою увидеться...
І нічого більше, все інше тане, тоне...
Треба би їхати туди, до тіла, але навіщо? Що цим уже зміниш?..
Не було ні розпачу, ні жалю, ні каяття. Він спробував відшукати хоч щось із цього в собі, але не виходило – лише порожнеча, лише байдужість. Звідкись здаля підходили сльози, але до рівня очей їм не вистачало тиску і вони стрягли у горлі. Він скривився і напружився, намагаючись заплакати, щоб бодай щось зробиити. Подумалося: оце і є визначальним у всьому, що з ним діється: порожнеча і намагання її бодай чимось заповнити, бодай якось... Звідси всі помилки, звідси все інше. Але це —— приреченість, цього не подолати...
В грудях набрякала куля болю, що заважала дихати.
— Ви проходьте, — нарешті зрозумівши, що сліз із себе не витисне, озвався Марко до дідугана.
Той продовжував стояти при вході і Маркові довелося його злегка підштовхнути у спину. Зайшли до кімнати. Тома вбраною спала у фотелі, якось дивно скоцюрбившись. Уві сні вона здригалася і щось бурмотіла.
Марко зняв з ліжка плед, накинув його на жінку, майже силоміць всадив діда на інше крісло, а сам вийшов на кухню. Визирнув у вікно. Справді: нічого не змінилося. Ті ж діти на вулиці, що й 10 хвилин тому. Але батька вже нема. З'явилося відчуття провини. Ніколи не розумів старого, ніколи навіть не намагався зрозуміти. Знову сплила у пам'яті риболовля з дитинства: якісь хащі поза містом, безперервне скреготіння жаб, цілі хори жаб, комарі і зелене плесо.
— Тат, можна скупатися?
— Тс, не можна, всю рибу перелякаєш.
— Я тихенько.
— Я кому сказав — ні!
Маркові не вистачало терпцю довго сидіти біля вудилища і слідкувати за поплавком. Він раз-по-раз витягував жилку, щоб перевірити, чи є на гачку наживка. Злостився, коли батько витягував рибину, бо в самого нічого не виходило.
— Дай мені свою вудку!
— Бери. Але справа не у вудці — в тобі...
Все, ніколи більше вони не рибалитимуть разом. Розум відмовлявся це приймати і розуміти. Пам'ять, щоб не розбурхувати жаль, відганяла спогади про батька... Але сльози нарешті з'явилися, він несподівано відчув на устах цей знайомий солоний присмак і... почав їх пити... Він злизував вологу зі щік і губ і жадібно ковтав, як спраглий у пустелі останні краплі рідини...
74
Хтось прийшов: Марко отямився від надривного дзеленчання дзвоника. Прилад аж почервонів від натуги...
— Хто? – боязко прохрипів він з-під дверей.
— Свої, відчиняй! — гукнув я.
Його злякані почервонілі очі, розгубленість в рухах рук, майже розпач. Він благально позирає на Аню, котра стоїть у мене за спиною, сподіваючись почути хоч щось, що мало би слугувати поясненням, виправданням... Але нема нічого. Констатація. З цим неможливо змиритися, в такій ситуації немає природної поведінки. Все, що б не відбувалося, це лише гра, це лише страх і розпач...
— Мені шкода, — бурмочу я... – він якось згадував про тебе...
Марко підводить погляд, у якому стоїть якесь невимовлене запитання. Очевидно, він досі сподівався, що йдеться про якийсь розіграш, що все це неправда, сон, що він щось переплутав, або переплутав усе той дідуган з притулку... Але тепер до цієї серії помилок додаються ще й мої слова, і він вже не має сил опиратися правді, він пускає її у свій мозок, до нього нарешті приходить усвідомлення втрати... Він щось згадує – очі наповнюються муттю минулого – і раптом звідти бризкає рідина: щось схоже на сльози, але чомусь жовтуваті, а може, то мені лише здається...
Аня похнюплено підходить до нього, і він обіймає її, стрясаючись в риданнях... В коридор вбігає заспана Тома, яка щойно прокинулася і ще нічого не розуміє, в дверях стоїть не менш знічений дід. Перш ніж пізнати мене, він довго і пристально дивиться мені в очі, потім оглядає мешти, куртку, яку мені люб'язно позичила Аня, штани. Підходить ближче…
— Щось сталося? – запитує Тома, кліпаючи то у Марка, то у мене, то в Аню.
Всі мовчать, похнюпивши голови… Марко прочиняє рот:
— У мене…вбили... – він вмовкає, бо все ще не вірить, все ще сумнівається...
— Кого вбили?.. – пошепки запитує Тома, ми швидше здогадуємося, що саме вона проказала за порухами її уст, ніж чуємо...
75
Приїздить великим бусиком Васько. Загальмований Марко відчиняє йому двері, вітається за руку, пропускає за спину, немов давнього знайомого, і уважно, якось аж надакуратно причиняє дверцята. Окуляри Васька зблискують напроти вікна, він бере мене під руку, відводить набік, щось шепоче про те, що міг би відвезти з собою мене, Марка і ще кількох чоловік, але в бусику тільки 8 місць, наголошує він. Я обводжу поглядом кімнату і чомусь перераховую всіх: я – один, Марко – два, Тома – три, Аня – чотири, дід – п'ять, Васько – шість. Мені й на гадку не спадає, що хтось може мати інші плани, що смерть Маркового тата для жінок – чужа і байдужа, що навіть мені вже все одно, і я міг би спокійно зостатися, бо тілові Мирона моя шана не потрібна, так я гадав тоді, так я гадаю і зараз, але чомусь, навіть не спитавшись нічиєї згоди, я майже силоміць загнав їх у бусик, і вони не сміли пручатися, замкнені, знічені, збуджені і водночас притуплені, загальмовані, вони мовчки корилися, згинаючи голову і горблячись, один по одному лізли в бусик, Тома сіла біля вікна і одразу ж втупилася у його проріз, поруч із нею гепнувся напівпритомний Марко, який, схоже, вперто міркував про те, як йому слід зараз повестися, яку модель поведінки обрати... Дідові довелося подати руку, щоб підсадити немічне тіло, його підборіддя тремтіло, судини, які проступали крізь надтонку шкіру обличчя, набрякли... Нарешті Аня, вона озирається на мене, потім зиркає на Марка, але одразу ображено відвертається від нього, бо він весь поглинутий власними думками і нікого не помічає...
Бути стає важче, ніж не бути. Все тіло якесь аж зайве, воно муляє душу зовні, чи навпаки: опіки душі при терті до внутрішньої поверхні тіла ранять... Бусик харчить, заводиться за другою спробою, рушає. Васько відчиняє дверцята, висовує свої окуляра назовні, вихиляється, щоб побачити, що там позад нього, ще кілька маневрів, нарешті виїхали з двору.