та тебе ж здурили ще paнішe, як мене; у тебе вкрали мене. Щоправда ти одержав заміну, сказати рівноцінну — значить переоцінити себе. Ти одержав ycпіx, щастя, гpoшi, комфорт, красуню-дружину, сина. А в мене — ілюзії. І тисячі сторінок сміття. Постійне відчуття голоду, чужа музика... Друг — це останнє, що в мене залишалося. Його ж поцупили, i ніяка красуня не зможе тебе замінити...
Ти кличеш мене, друзяко? Щось хочеш сказати? Говори, я уважно слухаю... Хоча вже здогадуюся, що ти зараз прохрипиш таким тоном, наче у всьому винен я:
— Мене обдурили...
Це були твої останні слова, за годину тебе не стало... Я знаю, треба було допомогти з організацією поховання, але мeнi захотілося пива. Отже, ти вмер. Це вже кінцево та безповоротньо. Та ні, це таки було, і навіть у цьому житті. Таке ж отупіння, така ж шиза.
— Пиво, будь-ласка.
Та сама буфетниця. З"являється поганоприховане бажання її виграти, просто тут, просто зараз, брутально штовхнути на ось цей засмальцьований стіл, задерти брудну спідницю, вона ж хоче цього: он як заклично виблискують очі: давай, зроби це! Але я лише дізнаюся її адресу i обіцяю якось навідатися, обдмухуючи опивненою парою...
Тебе вже привезли додому; перед цим добряче розпанахали, сподіваючись мабуть щось там знайти, якийсь скарб, може вирізали органи для трансплантації? розрита могила, що вони там... Та ні, це вже не ти, друже. Це — якась іграшка, манекен. Звичайно, чимось на тебе схожий, але ж це не ТИ !!!
Ти лежиш на ліжку, на тобі — твій найкращий костюм; друже! невже я ніколи більше не почую твого голосу? повернися... Відчуваю як кривиться обличчя, збоку воно мабуть виглядає потворно, але вдіяти з собою не можу нічого... Присмак сліз на губах, солоний, мов морська вода, облизую... Спокійно.
Сиджу довго, надуважно вдивляючись у те, що колись було тобою, що рухалось, дихало, розмовляло зі мною... Намагаюся збагнути: що ж трапилося? що змінилося? Нарешті підходжу до твоїх батьків, слова співчуття: банальні і зайві, кому вони потрібні ті слова, які ти продукуєш сотнями, тисячами, все своє життя перетворив на продукування слів, їх cepійне виробництво... Твоя мати щось бурмоче (крізь сльози) про нашу з тобою дружбу; для чого? Heвжe вона хоче переконати мене, що ми були друзями? стинаю плечима, твоя сестра, симпатичне дівчисько; колись я думав, що як вона підросте, то мені саме час буде одружуватися. Hi, усе ж таки це вже було... Кліпнуло твоє око. Hi, здалося. Дружина... Вдова, яка вона приваблива у цій обтислій чорній сукні. Цілую її в щоку, а мрію про інші поцілунки, притискаюся своїм змарнілим тілом до її. А їй, схоже, хоч би що. Вона в жалобі, вона сумна. Я йду."
Ніч, глобальна пітьма, абсолютний морок. Марно намагається влучити в замкову щілину ключем один молодий майжелітератор, словотворець, що сп"янів аж ніяк не від слів, навіть не від близькості з жінкою, з тілом буфетниці, з ароматами пива, які оточували її, мов аура... Сиро, холодно і брудно, але п"яний чується задоволеним, наpeштi вгамував-таки cвoї тваринні потреби. Двері прочиняються, сліпуче світло i розпливчаті тіні батьків, які одразу ж припускаються з докорами. Та він п"янющий! Шпортаюся в коридорі i ледь не падаю. Сідаю на підлогу i починаю несподівано для самого себе реготати. Батьки лютують, розпинаються. Письменник блідне, стискає зуби так, що вони аж кришаться i горланить щодуху, щоб чули всі: у мене помер друг! І сам цьому не вірю. Холодно, машинка в кімнаті співчутливо-осудливо зиркає: і для чого то було пити? га? чого цим добиваєшся? хочеш, щоб тебе пожаліли? "Ах,який я страждалець!"... Заткнися, психоаналітична сучко! Вестибулярний апарат не дозволяє стулити повік, бо варто тільки заплющити очі, як вce починає кудись зникати, рухатися в безлічі можливих та неможливих напрямів... Сплю.
"Сидиш перед знаряддям праці, перед таким co6i засобом виробництва. Та ти сам - засіб виробництва. Чия ти власність? На чиє замовлення писатимеш? Хто тебе годуватиме? Батькам вже набридло, досить, досить нічогонеробіння. Toбi теж досить. Ти ситий усім цим по зав"язку, усім крім їжі... Але на революційні кроки не зважуєшся, продовжуєш на щось чекати, чогось сподіватися. Терпляче висиджуєш перед своїм єдиним майном, не звертаючи нi на що iншe уваги. Чистого паперу вже нема, що наводить на песимістичні міркування про те, що невдовзі закінчиться не лише папip; хоч, з іншого боку, є привід радіти: не доведеться більше позбавляти аркуші цноти: процес болючий i трохи неприємний своєю традиційністю i певною сентиментальністю: така coбi первісна дефлорація. Зворотній бік — чистий; дудлиш каву і в перервах між ковтками друкуєш. Забуваєш про схололий напій, лише друкуєш, до болі в попереку, до цілковитого морального виснаження. Забуваєш про номер сторінки, про всезажерливе наполеонівське его, амнезія затоплює все, залишаючи перед очима лиш незаповнений рядками шмат паперу. Забуваєш своє прізвище та ім"я, перестаєш існувати самостійно, окремо від твореного тобою тексту.
про СобакУ з бляшанкою нА хвості.
Аркуш випадає з машинки, описаний, здрукований, мов вичавлений кухонним комбайном цитрусовий; але щойно усвідомлюєш, що саме щойно зробив, як розумієш: все, більше з тебе не вилізе нічого. Забув: що думав, про що хотів писати далі. Падаєш на незастелене ліжко, береш до рук старого часописа, читаєш. Слова не дають тобі спокою, нуртують в тобі, прагнучи волі, вишукуючи потаємні ходи для несанкціонованої свідомістю втечі. Та й ти хочеш звільнитися від них. Рідкісне явище: ваші бажання співпадають. То за чим справа? І ти стрімголов кидаєшся до машинки, сидиш перед нею, мов чаклун, намагаєшся щось вигадати, наче на сеансі спіритизму викликаєш із розколотого біллю черепа якісь образи, хай бліді і непевні, бодай щось... Безрезультатно — чаклунства лише поглиблюють страждання. Ковтаєш каву, як снодійне. Спати. Уві сні таки згадуєш те, що треба написати, шалено шукаєш машинку, якої чомусь (через лише снам властиву ірраціональність) ніде нема, панічні пошуки нарешті приносять бажаний результат: он вона, дорогоцінна, омріяна! наче крізь в"язке болото, цілеспрямовано й впевнено долаєш віддаль до неї, здіймаєш над клавіатурою пальці i починаєш строчити, не боячись нікого збудити, крім, xiбa, якихось химер зi свого несвідомого...
"10.13.. Знову так пізно прокидаюся, магнітофон все ще увімкнений, вимикаю, схоплююся з ліжка, в туалет, потім митися. Кава, аквафреш: навряд, щоб твоїй дружині сподобалося це змарніле, астенійно-анемійне тіло. Все це вже було.
Нас надули, чорна сорочка, здурили, чорні штани, навіть смерть — одурювання, омана, найлегше отруїтися (хай i не навмисне) i померти, найпростіше — дати себе впіймати. А ти б спробував жити, як оце я, жити та боротися невідомо з ким проти чого, i, найважливіше : навіщо?.. А так, ти coбi, друже, масти голову, я ж краще помру... Безвідповідально... Твоя дружина перейде мені у спадок. Я матиму (ні, не право) обов"язок володіти нею, твій син також стане моїм, все своє ти залишив мені: книги, скриньку з шахами... Ти мене одурив. Втік, сховався, а мене залишив тут, віддуватися за обох. Тепер я вже не зможу бездумно просиджувати за друкарською машинкою цілими днями, не зможу весь час дудлити каву... Нас одурили, друзяко"...
Прокидаєшся, намагаючись пригадати щось вельми важливе: те, що бачив та відчував yвi снi. Адже був тоді щасливим... Щось друкував... Ніжно зиркаєш на друкарську машинку. Але першим ділом на кухню — трохи кави. Тепер можна підіймати свою кохану, вона позіхає, потягується; вдає, що не хоче прокидатися, що не хоче злитися зi мною в акті кохання. Даю їй ковток кави; щодо цього напою я досить скупий, тому вона повинна розуміти, як я її поціновую. Ну гаразд, здається вона, роби це. І я урочисто вставляю в неї... трохи зігнyтий ... аркушик паперу. Торкаюся її пальцями, пестячи неpiвнocтi її тіла та з деякими садистськими нахилами б"ючи. Вона стогне від задоволення: "Автобус з чорною смугою, у ньому є щось зловісне. В дитинстві смерть асоціювалася в мене з двома речами: лафетом і цим от автобусом, жовто-коричневим ПАЗиком з чорною смугою, інколи забрудненою, через що — трохи менш чорною, але ніяк не менш зловісною... Взагалі, тоді це була моя улюблена гра : похорон, і я з нездоровим задоволенням ховав генсеків, вождів, президентів, відтворюючи в мініатюрі захопливий цеpeмонiaл. Тепер можна погратися ще раз. Ховатимуть мого найкращого друга. Hi. Ховатимуть тіло мого колишнього друга. Священник щось бубонить. Всі хрестяться, перехрестився i я, що це? навіщо цей християнський обряд? адже ти не був віруючим. А втім правильно; якщо є Бог, i є рай, то це тобі, може бути, там знадобиться. Рідні цілують тебе в лоб, прощаються. Запізніле прощання, ти вже не відчуваєш цих поцілунків... Давно хотів тебе торкнутися, ледь стримував це дике шизофренічне бажання, щоб не вийти за межі пристойності. Торкаюся пальцямн твоєї голови. Востаннє. Hіби з плечей гора звалилася; почуваю гігантське полегшення, наче оце відчуття твердості та холоду принесло мені розуміння. Як воск... Тебе кладуть в труну, смішно дивитися, як хитається твоя голова, твоя рука. Зносимо труну на подвір"я, тяжко, зимно. Священник одягнений не дуже, але тримається, править як слід, бодай його!
Нарешті; твоя мати роздає валідол, їй здається, буцім усі так розхвилювалися, що от-от дружно втратять свідомість. Береш i кладеш під язик, в цю мить i справді віриш, що розпереживався... Труна закривається, тебе запихають в автобус, рушаємо..."
Все це вже було. Під час пожежі, коли палали десятки будівель, гинули люди. А ти жадібно ковтав кожну мить, вже створюючи опис цього... Машинка мовчить, не хоче відповідати взаємністю на твої почуття. Намагаєшся взяти її силою, гвалтуєш. Якісь рецептори на кінчиках пальців сприймають подразнення, і пальці стають твердими, збільшуються в розмірах; сперма заливає тобі очі, нарешті, на пальцях лускають якісь мозолі i вона витікає тудою, зволожуючи клавіші, які все ще слабо опираються; разом зі спермою витікє лімфа, кров, трохи поту, розмазую все це папером, не відчуваючи жодного полегшення, навпаки,— посилюється головний біль.