Я просто втомилася...
Вона сьорбнула чаю, і потяглася рукою до вже початої пляшки.
— Палена? — запиталася у Ані, кліпаючи в неї.
Аня тільки зітнула плечима, дивлячись у вікно. Марко делікатно відібрав з рук Томи пляшку, вона дозволила. Розлив. Тома струсонула головою, ніби відганяючи якусь думку чи то першу муху в сезоні... Відкинула волосся за вуха, і Марко прикипів поглядом до її великих потворних сережок...
Томина агресія зникла так само раптово, як і з'явилася. Вона задрижала усім тілом, стислася на кріслі...
— Щось холодно, — жалібно проказала.
— Увімкнути опалення? — холодно і неприсутньо запитала Аня.
Тома згідливо кивнула, проте без жодного наміру випровадити сестру. Коли та зникла за дверима, Тома уже якось розпачливо обернулася до Марка:
— Що ж мені робити?
Марко не знав. Він хотів би запропонувати якусь раду, але її чи то не було зовсім, чи він нічого не міг придумати.
— Може, кинеш чоловіка? — несміливо озвався.
Тома не відповіла, поринувши у себе. Вона тримала обидвома руками горня з чаєм, обертаючи його довкола осі, і задивлялася на дно. Поволі підносила до носа, робила великий гучний ковток, і злегка усміхалася.
— То що, вип'ємо? — відчув потребу якось нагадати про себе Марко, піднявши келішок.
Тома отямилася, зиркнула на Марка, далі на кришталь, взяла чарку до рук, понюхала її вміст.
— Палена. — констатувала швидше для себе.
— За тебе, — пробурмотів Марко.
— За мене, — в унісон йому вдізвалася Тома, — хай буде за мене, я цього потребую...
Вона знову здригнулася, ніби від раптового подуву вітру, і залпом вихилила горілку. Одразу ж запила чаєм.
— А що з нею, — заптала вона у Марка, скосивши погляд на кімнату.
— Здається, вагітна, — зітхнув він і запустив долоню у волосся.
— А-а-а, — якось байдуже протягла Тома, — ясно. Від тебе?
— Не знаю, напевно...
— Ну, так, — багатозначно сказала вона і знову сьорбнула...
Увійшла Аня:
— Зараз стане тепліше, —— пообіцяла вона.
— Дякую, — відповіла Тома, — дякую, — для чогось повторила раз, —— дякую, — ще раз, —— дуже-дуже дякую...
Марко сидів ні в сих, ні в тих. Хотілося піти, але щось стримувало, міцно притиснувши до стільця. З вулиці знову долинав гамір. Якесь чуже, неспівмірне з їхнім, життя розвивалося, тривало, як звично, зовсім поруч, за якийсь крок. Чужі діти бавилися, билися, верещали, гукали тата чи маму; двоє чоловіків у робах пили пиво за столиком і розмовляли; поруч ще якісь жіночки, одна з яких із килимком і тріпачкою; на вході у двір чомусь стояв міліціянт у неприродно яскравій, майже святковій уніформі: буденне життя старого дворика. Обмежений і закостенілий світ, куці проблеми, надто далекі для героїв цієї повісті...
— Я мабуть піду, — раптом заквапилася Тома, — мені здається, щось трапилося. Щось мусило трапитися. Щось щемить... Краще би це вже все було позаду, — зітхнула вона, підводячись.
Ніхто її не зупиняв.
— Я теж, — закашлявся раптом Марко, — я теж йду. Мені треба вийти...
Аня не проронила до нього і слова. Просто сіла і дивилася поперед себе. Їй було страшно самотності, що прийде за цим, порожнечі кімнати, звуків знадвору, чужих, безглуздих звуків, які створюють ілюзію життя, ілюзію того, що воно існує десь поза нею, десь поза цією кімнатою... І що тоді: притулятися до шибки кухні, відстежувати одноманітні рухи знайомих, сусідів, слідкувати за черговим етапом цих смішних драм, щоб переконати себе, що її випадок — не унікальний, а можливо, навіть ще смішніший і мізерніший, як їхні. Але вони не почувають цього розпачу, цієї порожнечі. Вони шукають собі якесь заняття, заливаються горілкою, йдуть один до одного і про щось триндять. А їй ні до кого йти, вона сама, геть сама...
Грюкнули двері, вона на мить прийшла до тями, відчула як похололо всередині від усвідомлення того, що зроблено щось не так, що вона припустилася якоїсь помилки. Може, треба було втримати хоч когось із них — вже байдуже: його чи її, просто терпіти їхню присутність. Це менш нестерпно, ніж ненависний рок-н-рол згори, ніж тиша і цокотіння дзигарів... Вона не пам'ятала скільки минуло часу, доки отямилася: почула кроки поруч із дверима. Чужі кроки, хода людини, яка вперше у цій будівлі. Хтось наче шукав чиєсь помешкання. Анине серце прискорилося від непевного передчуття: чи не її квартиру намагається знайти незнайомець. Вся аж завмерла у болісному очікуванні, от він кашлянув, зробив крок вбік, і її стало зле, вона стислася, напружилася, подумки повертаючи людину зі сходів до своїх дверей.
І людина з-за дверей подалася на цей телекінез, повернулася, і навіть тихо постукала.
Аня секунду чекала, вагаючись, чи не здалося їй, потім кинулася до дверей. Кров прилинула їй до голови. Одна думка швидко змінювала іншу: повернувся Марко, Тома, хто то?
72
На порозі —— я, її бліда шкіра виказує хвилювання, легке розчарування, ще щось, чого мені не розібрати.
— Можна? — запитую я для годиться і, не чекаючи відповіді, рухаюся далі.
— Ми багато що робимо для годиться, може краще б від цього відмовитися? Га? — продовжую я свої думки вголос, щоб якось увійти в розмову, заповнити шок від своєї з'яви.
Вона дивиться на мене злегка перелякано, на мої подерті рукави, багно на штанях і плечах.
— Все гаразд, це така нова мода — ходити у дранті, вдавати бомжа... Навмисне. Усім у пику. Тим, хто тягнеться до комфорту і міряє людей за товщиною гамнаця чи якістю кредитної картки. У тебе є кредитна картка.
— Ні... — бурмоче Аня, спантеличина моїм спічем.
— А Марка в тебе, бачу, теж немає?
Вона стинає плечима.
— Я чомусь подумав, що він у тебе, коли не застав його вдома.
— Він був тут, але пішов, — спромогається вона на скупу констатацію, не вдаючись у подробиці.
— У нього помер батько. Загинув, — кажу я, тупо дивлячись під ноги і, думаючи, що не розумію цієї фрази і не вірю їй. Я ще не навчився вірити у смерть. Поки сам живий, цього не збагнеш, виходить, ніколи не збагнеш...
— Як? — мляво дивується вона і я розумію, що їй байдуже.
Втім, за хвильку вона, поміркувавши, втямлює, що це значить: смерть Маркового тата, і її очі спалахують. Зрозумівши, що я помітив цю зміну в ній, вона трохи злоститься:
— То що сталося? — майже грубо запитує вона у мене.
— Його вбили. Розстріляли. Дві черги у спину з автоматичної нарізної зброї. Крові було більше, ніж у американських фільмах... — від спогаду мені стало зле і я відчув, як на очі попри бажання накочуються сльози.
Вона навіть не вдає розпач чи жаль, втім це добре, це плюс їй, це значить, що вона принаймні буває щирою.
— Сядь, будь ласка. Я зараз зроблю тобі чаю...
Я падаю на стілець, ще теплий після Томиного тіла. Бачу недокурок на підлозі...
— Тут був ще хтось? — запитую у її спини.
— Моя сестра. Кузина. Тамара, жінка Терешкуна, ти мав би його знати. Він, здається, збожеволів...
Я вже нічому не дивуюся.
— Я вагітна, — все ще стоячи спиною до мене, випалює вона.
Не бачу її обличчя при цьому — але здогадуюся, що воно змінилося в кольорі, що вона аж засапалася, промовивши це...
— Від кого? — холодно запитую я, дивлячись кудись поміж її лопаток, на складку у халаті...
З крана витікає струмінь води — і це єдина її відповідь.
— Від мене? Чи від Марка?
Вона не обертається. Спина здригається — схлипує. Їй не вистачає сил збрехати мені і сказати, що вона впевнена у тому, що дитина — моя. Вона, як і завжди, ні в чому не впевнена. Я підводжуся, надлижаюся до неї, простягаю руки, щоб обійняти, але відсмикую їх. Пробую ще раз, вже відчуваю тепло її шкіри, майже торкнувшись її халату, але щось не пускає, заважає...
— Мені потрібно у щось переодягтись, — кажу я.
Щось робити, знаходити якусь спільну прагматичну ціль — інколи найкраща рада в складних ситуаціях. Вона, розтираючи сльози руками (раптом згадую, що щойно мало сам не зарюмсав) по щоках, йде у кімнату, я — за нею. Вперто дивлюся поміж лопаток...
73
Марко наздоганяє Тому на вулиці:
— Куди ти?
— Не знаю, може додому, він певно уже переказився і заснув. Я теж хочу спати, дика втома... Але не знаю...
Вона нерішуче спиняється, однозначно очікуючи від нього якоїсь пропозиції...
— Я би тобі не радив. Ходімо до мене... — нарешті насмілюється він.
— Слухай... Те, що я там сказала, вибач... Ти мене неправильно зрозумів, я не така... І взагалі, мені зараз гидко навіть думати про такі речі...
Марко почервонів...
— Ні, справді вибач, але я просто дуже втомлена і знервована. Це стрес, навіть шок... Ти тут не допоможеш... Ми надто мало знайомі. Я так не можу... Ще раз вибач.
— Я ж не цей. Просто ходімо, ти ж мусиш десь перебути, перечекати... А щодо малознайомі — то це ще як сказати. Мені з тобою легко, таке враження, що знаю тебе давно...
Тома вагається. Видно, що повертатися додому їй не хочеться.
— Гаразд. В тебе кава є?
— Звичайно. Я просто посиджу у тебе, подрімаю в кріслі, не сперечайся, для мене цього достатньо, я звикла. Я просто маю алергію до ліжка, я не зможу туди лягти, надто багато поганого для мене з цим асоціюється. Не сьогодні, принаймні. Мусиш це зрозуміти...
Марко погоджується і вони йдуть. Поволі, бо треба підійматися вгору. Він інколи підтримує її за лікоть, коли вона похитується від перевтоми. Здебільшого мовчать.
— Ти вибач, я не маю сил говорити. Якщо хочеш, кажи щось сам. Про Аню, про себе, щл хочеш, мені однаково. Я слухатиму, але не обіцяю, що уважно і тим паче, не обіцяю, що запам'ятаю. Та й думаю, це не так важливо...
Марко зосереджено мовчить. Вони йдуть довгою вузькою вуличкою, над якою звисають високі старі будинки. У вікнах незвично порожньо, як на цей час. На вулиці майже немає людей.
— Що ж це? — дивується він, — чого така пустка?
— Вони бояться, — бурмоче вкрай знесилена Тома, — вони всі просто бояться. Їх застрахали. І тебе, і мене теж, нас, правда, трохи менше, ми не такі піддатливі... Ми ще опираємося. А вони, — вона показує пальцем на брудне обличчя хлопчака, що полохливо визирнуло з-за брами і одразу ж сховалося там, — вони ні, вони дозволяють себе страхати, навіть трохи люблять це. генетичний мазохізм...
— Я знаю, я все це знаю, — каже Марко, вже майже несучи її, бо жінка всією вагою свого тіла спирається на нього. — Ти справді помовч, ми вже майже прийшли, зараз поспиш і тобі стане краще...
Назустріч їм чітким маршовим кроком виходить патруль міліціянтів, вбраних по-святковому.