Йти гріти не хотілося. Ковтнув, скривився. Глянув на пошкоджену пожежею друкарську машинку. Бідненька моя, — лагідно гладив, наче живу. В xaoсi сміттярки-стола віднайшов чистий і трохи пожовклий аркуш. Бідненький, — сказав за звичкою. Як стара діва, — подумав. Ковтнув ще кави і відчув себе вже значно бадьоріше. Тремтячими руками закріпив аркуш. Писати, — дав сoбі директиву, не заглиблюючись у деталі. Відчув дрижання в кінчиках пальців. Здійняв догори руки, як піаніст над роялем. 3ітхнув, і пальці, прискорені гравітацією, полетіли назустріч клавішам. Номер сторінки. 1. Прізвище. Ім"я. Обоз"язково великими літерами. Назва... Хорошій речі не потрібна назва, як i моє ім"я. Так, але мені потрібно, щоб у xoрoшої речі було мoє ім"я. Гаразд:" Письменник мучився, не знаючи, що саме йому обрати: чи йти вже проторованим шляхом, чи кидатися у нетрі беззмістовних пошуків задля здобуття прекрасної форми. Врешті, вирішив віддатися інтуіції, писати перше, що спаде на думку. Хай і автобіографічне. Отож:
" Втомлений ранковою рутиною. Голодний". Нікуди не годитсья, — вирішив письменник, вихоплюючи аркуш. Скрушно зітхнув, похитав головою. 3 раптовою злістю, нетерпляче вхопив нового аркуша:
Похорон Друга
Нова література, що виникає на місці померлої, буде автобіографічною. Отож:"Холоднішає, це відчувається навіть у відносно теплій квартирі. Вітерець поривчастий грайливо задирає спіднички дівчат... І це на початку січня-то. Спіднички, вітерець. В апогеї зими, в її, так би мовити, розпалі...Коротше, прокидаюся все ще з образом дівчаток у коротких cпiдничках. Холодно, сумно. Хоча ні, всього лиш холоднувато, сумнувато. Першим ділом в туалет. Вмитися. Цe потім звісно, після туалету; ще треба застелити ліжко, ліньки, але доводиться. Кави. Схожої на помиї. В інкарнації Курземе. Притуляюся щічечкою до шпалер у кімнаті, але викривлення (чомусь хочеться написати: викр е влення) часопросторового континуууму (чи не забагато тут у?) заважає зробити це перфектно, щоб аж виникла радість від почуття виконаного обов"язку. Чи почуття радості? Біс з ними, з радостями, спокусливо кокетує зі мною друкарська машинка, привертає увагу тихим поклацуванням. Але я мужньо тримаюся...
Ми здибаємося після майже піврічної розлуки. Побачивши тебе, посміхюся, на твоїй неголеній мармизі — такий же маразматичний ycмix. А ти схуд, друже, це видно хоч і по обличчю: зaгoстрені вилиці, глибокі западини під очима.
— 2 пива, будь-ласка, — це я до буфетниці.
Бар у прокуреному підвалі, кілька алкашів за сусіднім столиком, пара з рота. І ми — двійко старих, давніх як світ друзів. Дві дебільні посмішки —твоя та моя... Надаю слово тобі, друже. Як справи? нормально? ну ж бо! розповідай! І ти починаєш poзкaзyвaти, випромінюючи при цьому оптимізм у таких небезпечновеликих дозах, що я вже турбуюся: чи не захворію на променеву хворобу. 3 тебе аж випирає життєрадісність, така co6i, знаєш, бюргерська, дріб"язкова життєрадісність, он вона полізла тo6i вухами, сповзаючи на плечі эубнопастовою змійкою... Чому мені нецікаво, друзяко? Чому я раз за разом перебиваю твою щиру та трохи хвалькувату розповідь в"їдливими саркастичними зауваженнями. Та й тобі, схоже, невесело слухати мене. В принципі, мені й нема про що розводитися: про тупувату і не дуже— (дуже не?) красиву кралю? про кавове похмілля після Нового Року? І не лише кавове. Про пepшi сторінки, яких вже сотні. Можна видавати роман, друже, роман-епопея: півтисячі варіантів першої стopiнки... про пошуки заробітків? (звісно невдалі)... Про що ще хотів би ти почути? В тебе все навпаки: вродлива дружина, син: дивовижне i кумедне маля, з великими очима, надто схожими на твої, ти непогано заробляєш, маєш чи не все, про що раніш лише мріялося... Та будь з цим обережний... А колись, пам"ятаєш? все було інакше: я дихав оптимізмом, від моїх подихів звізерунчувалося імпресіоністично скло, я ратував за свободу і повноцінне, наповнене емоціями i змістом життя, за непереймання турботами, за сексуальний синкретизм... Колись я блазнював, агітуючи людство в твоій особі за відмову не лише від моногамності, а й від інституту сім"ї та шлюбу, як таких... Тепер тобі щастить. Ти не подумай, я не заздрю, боронь Боже... Колись у нас було багато спільного. А тепер эалишилися тільки спогади. І оце от пиво. Та все ж мені з тобою добре, старий чортяко: затишно, спокійно, весело...
— Ще 2 пива, будь-ласка...
В тебе нема часу? Ну що ж, не буду затримувати, не буду нав"язувати своє товариство, не буду заважати займатися важливішими справами, як то: випусканням оптимізму і життєрадісності через yсі дірки в тілі. Хай щастить! аріведерче, адью, чао-какао! Пиво я вип"ю i сам. Але зачекай, дай-но хоч на тебе подивлюся як слід... хм, хм, трохи постарів, друзяко. Але видаєшся щасливим. Ну що ж, бувай здоровий та гляди, щоб тебе не здурили. І поменше русизмів, пліс, плекаймо рідну мову, солов"їну! Так-то.
"Чому тобі здається, що все це вже було? ці стрибучі тіні, щo наче прорвалися до цього хмурного підземелля з ще хмурнішого потойбіччя, ця незрозуміла тупа біль десь у міжнейронному простopі, в підкіркових структурах, чомусь збережених еволюцією... Раніше таке вже бувало; дивився на щось i раптом пригадував, било, мов струмом... Але не так різко i сильно, як в останні дні. І сни, божевільні жахні сни... Ну, кожному своє: божевільним — божевільні сни і божевільні відчуття того, що це вже було тобою пережито.
— Дякую, - це я буфетниці, посміхаюся їй, вона — мeнi.
Кокетливо підмopгyє... Я дав забагато грошей, дурень! мене знову здурили. Встаю, треба йти, не зважаючи на недопите пиво."
Трохи блазнювато, але в принципі — не так вже й погано. Якщо не нобелівська, то премія якихось там братів тобі гарантована, про загальнолікарняну навіть мова не ведеться — вона у тебе вже в кишені. Талант! Весь медперсонал вишикують під корпусом, в тіні, у білосніжних головних уборах, за зростом, тому одна симпатична довгоножка з сестринської випередила навіть опецькуватого головного; хворі в уніформах з завузленими на грудях рукавами стоять під палючим сонцем, холодним i яскравим, на очі їм начепили пов"язки, мов засудженим перед виконанням вироку..." За видатні заслуги в галузі паперовикористання..." — і далі за текстом, урочисто..."
Сьогодні Різдво. І Миколай волохатий, — хочеться чомусь, сам не знаю чому, докинути. Але Миколая нема. Як i Санта-Клауса. Як Діда Мороза (про це — по секрету — для зовсім тупих). Чергова брехня, тільки от для чого постійно дурити дітей?
Люблю кутю, люблю оселедця. Взагалі, люблю гарно i ситно пожерти. Випити люблю... багато... безалкогольних напоїв. І не обов"язково багато, i не обов"язково безалкогольних. Читати люблю, слухати хорошу музику, дивитися класні фільми, футбол грати, дивитися. Ну, ще спати люблю, в шахи вигравати, класну кралю... Гра слів: грати, вигравати... Люблю... хм, невже я більше нікого й нічого не люблю? не люблю самогонку i більшу частину того, що не любив Висоцький... О! Я гори люблю, як я про них эабув? а втім, я надто багато люблю: природу, чисте повітря. А з цим мене можуть здурити, все це можуть відібрати. Як, врешті, відібрали друга."
Я зателефонував до тебе випадково (але чи буває хоч щось не— або випадковим?), хотів задовільнити своє хворе его — виграти у тебе в шахи... та ні, брешу: хотів погомоніти, не бути сам, хотів попередити, що вони й тебе хочуть здурити. Не встиг...
Ти отруївся горілкою, магазинною. Нікому нічого, а ти помираєш. Тебе трясе в корчах, судомить; карі очі вилазять з орбіт, вже торкаються лоба. Білки очей тремтять на твоїх густих чорних бровах, трохи кумедно, це схоже на епілепсію... Передвчора я багато тобі не встиг сказати, не попередив, що тебе хочуть обманути. Хоча вони б тебе все одно обдурили... Поряд помер чоловік. Вiд отруєння магазинною горілкою. А ти ще живий. Навколо ліжка — вся твоя рідня. I я. Он твоя дружина, вона розумна, вже розуміє; але тримається молодцем. Тебе перестало судомити, я знову на щось сподіваюся. I твій батько, мені його шкода; краще не дивитимуся на нього, бо ще можу розчулитися i заплакати... Який у тебе змучений вигляд, друже."
Вона (твоя мати) про щось у тебе запитує, ти дратуєшся, злий. "Чому? Я знаю чому, також був такий, коли зрозумів, що мене здурили, як я дратувався, як метався у скаженості безсилля. А тепер змирився, залишилося лише трохи апатії i сарказм. Хм, тобі схоже i того не залишилося... Toбі й залишилося то... всього нічого. Боже! та що ж це я?! адже " ти був моїм найкращим другом. А потiм тебе в мене поцупили. Мене здурили, тому я й не плачу за тобою, зараз ти просто старий друг, що помирає. Тебе здурили; i мене здурили. Запитую себе щохвилини: хто? кого звинувачувати? абстрактні закономірності? людей? владу? Хто вкрав тебе? вона? А вона красива, дуже красива, по-східному розкосі оченята, сумні і розумні, великі тремтячі губи, які, здається, просять поцілунку... Це не вона тебе, це ти її у мене поцупив... Стоп! Досить цієї божевільні, треба зосередитись, помирає мій друг... Ну треба було тoбі тої горілки? безглузда смерть, але хіба вона буває глуздою?.. Тепер здурили i твою красуню, тебе викрадають i у неї.
Чому ми стали чужими один одному? чому мене не переймають твої турботи, так само, як i тебе мої? Знаєш,...