Зуби жадібно увіп'ялися в харч, майонез стік з бутерброду і полився підборіддям. Він змахнув його долонею і одразу ж облизав замочені пальці. Хотів відригнути, але в останній момент вловив, що це буде читатися; крім того вийде надто награно і вульгарно. Залишатися естетом у цій кухні зі свідомістю, обтяженою такою новиною, все ж було надто важко. Він відчув, як йому підкошуються ноги, як він гине, стікаючи кров'ю, лімфою та лоєм. Відбувалося щось незрозуміле. В його життя прийшла випадковість, непотрібна, незапланована випадковість, яка його (те саме життя) геть спотворювала, нищила, спопеляла. Він радий був би щось вдіяти, але для цього слід було прийняти рішення. Відкрити дівчині обійми — понад його сили, відштовхнути її — ницьо. То що ж діяти, бо щось треба? Сумнівів у тому, що дитина його, у Марка майже не було. Тож вхопитися за це він не міг. Залишалося, дивлячись кудись убік, запропонувати їй зробити аборт. Проте він і цього не міг. Уста вже прочинилися, готові вивергнути з себе продуману фразу, але голос не підкорився і з горла вирвалося лише сипіння. Хліб застрягав у стравоході, десь поруч із серцем, і душив його. Чому вона сама не здогадається, чому сама не скаже те, що хоче він? — з раптовою зненавистю до жінки подумав Марко. Крізь сльози в очах випалив:
— Я не хочу. Я не можу! Не можу і все, і край!.. Цього взагалі не може бути!
— Може, любий, — тихо, але водночас якось лунко сказала Аня.
Він підхопився, однак майже одразу сів.
— Ні, я не можу так, ти зрозумій, не можу. Я гультяй, я фук, я перекотиполе. Я не можу.
Вона вперто мовчала, зціпивши зуби. Вона знала, але мовчала, і змушувала його говорити далі. Не хотіла спростити йому завдання.
— Ну зрозумій ти нарешті. Життя — це потворно, це мука, це жах, в який я не маю права нікого занурювати!!!
— Звідки ти знаєш, на що ти маєш право, а на що не маєш?! — вибухнула сплеском вже й вона.
Він відітхнув і подивився крізь високе вікно у старезний, порослий мохом дворик. Жити тут? Носити смугасті сімейки її зниклого батька, курити ночами на кухні в цілковитій темряві, вибігати у мороз на балкон, щоб відлити. А коли у туалеті хтось є? Сцяти просто крізь поручні у двір? А потім схоплюватися на крики дитинчати, бігти, спіткаючись за власне взуття, до газової плити, щоб розігріти молоко. Час від часу напиватися до чортиків і зливати свою зненависть на ній. Що далі — годі й уявляти. Не те, не те, не те...
— Я йду, — нарешті вичавив він з себе і подивився на неї.
Вона нічого не сказала, лише глипнула на нього блискучим від передсліззя поглядом, щоб потім сховати його, втупивши в стіл. Стіл був поміж ними. Щоб вийти, Маркові потрібно було обійти і стіл, і її. Потім залишити обидвох за спиною. Кілька кроків — і свобода. Але він знову не міг. Пересилював себе, проте щось куди вагоміше за земне тяжіння вперто притискало його дупу до стільця. Він чекав від неї якоїсь згоди, капітуляції. Може, навіть сліз, може, агресії, краще агресії, вона виправдовує. Але не було геть нічого, навіть рок-н-рольщик згори заткався і стало тихо-тихо. Німо. Світ вмер...
71
Тут у двері постукали: не порушуючи тиші, майже ніжно. Відтак ще раз, трохи гучніше: Марко зраділо підвівся — здавалося, це був його порятунок. Але схопилася і Аня; проворно випередивши хлопця, вона підскочила до дверей, прочинила їх — і зробила крок назад.
— Привіт, ти не са...?
Увірвалася в квартиру з застряглим у горлі запитанням Тома. На мить сцена та її учасники знову завмерли, чомусь почуваючись незручно. Потім Аня грюкнула дверима і все поволі зарухалося.
Марко підхопився, зробив крок назустріч, потім раптом спинився. Тома, налякана його поривом, теж завмерла посеред кухні. Вона уже готова була відступити перед цим почервонілим чоловічим поглядом, але за спиною стояла Аня, яка наступала їй на п'яти.
— Сідай, — вказала вона на порожній стілець, звертаючись, очевидно, до сестри.
Та розгублено подивилася на Аню, потім на Марка, який стояв ні в сих, ні в тих. Тепер його вже ігнорували, викреслювали з свого замкненого світу, і коли він ще яку хвилину тому тільки й прагнув цього, то тепер чувся скривдженим. Піти просто так, не залишивши за собою права на останнє слово — це виглядало поразкою. Кров прилинула йому до голови, серце активно розпомповувало тілом лють.
Він озирнувся і сів, вирішивши, що нікуди не піде, доки не розставить всі крапки, не висловиться якнайзрозуміліше. Чого саме він хотів — цього Марко пояснити не міг.
Якщо ж би йому спало на думку досікатися справжніх причин свого залишання, то першою у списку безумовно мусила значитись присутність Томи з її блідими ненапомадженими устами і швидким поглядом, що як сполоханий заєць ні на чому не спинявся довше, ніж кілька миттєвостей. Це, певно, була якась хвороба очей — вона безперервно кліпала, нервово сіпаючи повіками, аж від цього болісно примружувався той, хто дивився на неї.
— Будеш чай? — монотонно озвалася Аня, яка була наразі єдиною, хто наважувався говорити, а отже, вдавати, що все гаразд.
Тома мовчки кивнула, потім ковтнула слину і нарешті спробувала озватися й собі:
— Міцншого в тебе нічого нема?
— ??? — Аня спинилася біля рукомийника і здивовано обернулася, округливши очі.
— Можна навіть горілку.
— Щось трапилося? — нарешті подав голос Марко, якому, очевидно, якраз і йшлося про те, щоб почути себе, переконатися у тому, що він насправді існує тут, і помітити реакцію на це присутніх.
Тома закліпала просто у нього, частіше, і щоразу, як повіки розтулялися, очі наче прострілювали Марка. Прошитий такою чергою і не удостоєний відповіді, він геть втратив певність у собі і лише глибше втиснувся у стілець, майже втонувши у ньому.
— Він збожеволів, просто збожеволів... — нарешті проказала Тома, все ще дивлячись крізь Марка, але ні до кого конкретно не звертаючись, і незрозуміло кого маючи на увазі...
— Тобі з цукром чи без? Лимон давати? — проігнорувавши попередню фразу, поцікавилася Аня.
— Байдуже. Все байдуже... — не відповідаючи, а думаючи про щось своє, просто у відгомін запитання, промовила Тома. — Я вже не можу більше. Я надто втомилася жити...
Марко раптом відчув себе поруч із нею дитиною, хлопчаком, що закохався у старшу кобіту і якимось дивом опинився поруч із нею...
Аня поставила на стіл 3 горнятка, мовчки залила густу, майже чорну заварку, і знову кудись віддалилася від столу. Тома витягла з кишені плаща, з якого не розбиралася, пачку сигарет, Марко помітив, як у неї тремтять пальці, одразу ж кинулися у вічі зморшки на обличчі і тіні під очима (п'є, — чомусь одразу подумав він), закурила. Зробила кілька жадібних затяжок і після третьої, майже астматичної, несподівано продовжила наче для себе...
— Цілу ніч невідомо де тинявся, повернувся попід ранок... Я вже спала, якщо чесно, мені давно байдуже до його нічних походеньок, хоча ще трохи переймаюся, чомусь постійно у таких випадках уявляю, як мені потелефонують на роботу вранці, холодним голосом запитають, чи такий-то такий-то —— мій чоловік, потім скажуть, що їм шкода, але є всі підстави вважати, що він мертвий, його вбили п'яні хулігани за десять гривень, товкли штахетами з цвяхами по голові, але він був п'яний, тож, можливо, сам був зачинщиком конфлікту. Попросять прийти на опізнання... Або що... Після Бориса я майже впевнена, що так повинно закінчуватися все, взагалі все... Але він повертається, щоразу гидкіший і гидкіший... Сьогодні я чула виття якихось псів на дворі і погано спала. Він увірвався десь о 3-ій чи 4-ій, напівроздягнений, з брудними руками — певно десь падав. На мої запитання нічого не відповів, наче й не чув їх. Очі безтямно вирячив і наче щось згадував, потім почав метатися хатою, перекидаючи весь одяг в шафах. Я кричала, прохала, благала, але він не звертав на мене жодної уваги... Я кинулася до нього — він грубо відштовхнув. Вуса обвисли, щетина чотириденна, але занедбана, гидка, бомжівська. Останнім часом він так не опускався, дбав про себе, намагався бути презентабельним, особливо після того епізоду, коли його нажахали трохи... Щось шукав, але не міг знайти. Постійно бурмотів, повторюючи раз-у-раз якісь слова. ніби заклинання... Потім грубо виштовхав мене у двері, і зачинився. Я грюкала, кричала —— все намарне... Він збожеволів. Це на нього геть не схоже. Він навіть п'яний таким не буває, а це щось...
Аня підійшла до столу з білим, приіржавілим чайничком, тримаючи його в руці за руків'я, обгорнуте пропаленим у кутику вафельним рушничком.
— Дякую. Дай мені таки горілки. І собі налий, ти ж маєш, я знаю... — продовжила Тома. — Я стільки часу це все тримала в собі, мені ж ні з ким поговорити... Але я далі не можу. Колись треба наважитися на якийсь вчинок. Досить накопичувати помилки. Тільки я втомилася. Я страшенно втомилася...
Аня байдуже зітнула плечима і вийшла до кімнати, певно, за горілкою...
Марко розтулив було рота, щоб щось сказати, але ж що? Що він може їй запропонувати? Якусь банальщину, дурні співчуття, яких вона не потребує? Вона ж нічого не потребує. Вона куди сильніша за нього, стоїчніша і старша.
— Не переймайтеся так, воно вам ні до чого. Просто це паскудно — жити без ніг, без волі до пересування. Куди тебе закине черговим штормом, там і приростаєш, пускаєш коріння... Я вже нічого з цим не вдію...
— Як хочете, як хочеш... — Марко вже був готовий запропонувати їй переїхати до нього, але раптом урвав, засоромившись, згадавши Аню і її стан.
— Хочеш мене трахнути? —— раптом втупилася вона в нього почервонілими від недосипання очима.
Але запитала тихо, так, щоб не почула Аня в сусідній кімнаті. Недокурок кинула просто на підлогу.
Марко знітився, відвів погляд вбік, вниз, націливщи його якраз на тліючий згарок дорогого "Марльборо".
— Ну що ж ти? Га? Адже б хотів трахати, я це знаю. Жінки такі речі відчувають одразу...
Вона вмовкла, бо увійшла Аня з пляшкою і чарками.
— Ти що, не будеш? — здивувалася, майже обурилася Тома, помітивши, що чарки лише дві.
Аня заперечливо захитала головою. Відколи з'явилася Тома, дівчина промовила від сили три-чотири речення.
— Та що з тобою? Що з Вами всіма?! — раптом вигукнула Тома і сама злякалася цього вибуху емоцій. — перепрошую.