Колись край багатий, розкішний,
Квітучий, гарний, просторий,
Вигляд мав, вельми, невтішний,
Немов хворий, був кволий.
Тут лиш множилися звірі,
Була усяка риба в ріках,
І часом люди дуже смілі,
На промисли сюди ішли.
Козаками, згодом, вони звались,
Їх багато-багато ставало,
Все далі, в степи просувались,
Татарів це надто лякало.
Королю грозилися весь час вони,
Що на польську державу походом підуть,
Що не обійдеться тут без війни,
Коли козаків не спинять, не припнуть.
Щоб не сміли самовільно на турків нападати,
Трохи козаків король хотів на службу взяти,
Настановити старшину і плату дати,
І думав так цю проблему розв'язати.
Але не ті часи були, не ті,
По всій країні козаків було чимало,
Найняв король їх тисячу чи дві,
А десять або й двадцять ще козакувало.
Поки українські землі пусткою лежали,
Панів там й близько не було.
Коли татарські набіли рідшими стали,
Сила люду збігалась і панство повзло.
Ставило панські шинки та млини,
Неможливо було обійтись без війни,
Бо люди дуже гнівались, страждали.
Між козаками і панами війни почались.
Маєтки польські та двори руйнувались.
Нищили козаків, але не всі здались,
Ішли на Низ Січі вони і там гуртувались.
Коли нова війна розпочалась,
Поляки знову козаків скликали,
Права козацькі, вольності відновлялись;
Козаки, їх військо, дуже процвітали.
Тим пасом пани розгулялись,
Православну віру нещадно душили,
Безладдя було. Брацтва з'являлись,
Що убогим допомогу надавали, порядок наводили.
Король до хитрощів вдавався,
Переманить православних старався,
Силу своєї церкви зміцнити намагався,
Проголошення унії домагався.
І її проголосили. Православні й українці
За межами держави допомоги шукали.
Чужі лише грошима могли помогти. Українців,
Україну, нашу віру козаки рятували.
Країна піднялась, народ почув свою силу,
Відкривались школи, друкувались книжки.
Не згадать не можна і Петра Могилу,
Який прокладав перші, найважчі стежки.
В цей час військо могутнє козацьке,
Українське славне військо козацьке
З ворогами надзвичайно вміло воювало.
Та все добре поляки стали забувати,
На козаків постійно нарікали.
Не переставали все довкола пильнувати,
Люд наш грабували, зневажали.
Україна в неволі довго прожила.
Під тяжким угиналась ярмом.
Щастя-долі у Бога просила,
Панів годувала власним горбом.
Та Хмельницький подався на Низ,
Силу-силенну козаків став збирати,
Мов у велику купочку хмиз.
Татарів почав, на допомогу, прихиляти.
І сталось, сталось диво-дивне,
Ще такого не бувало у країні.
Лишалось все корисне та поживне,
Духу польського не стало на Вкраїні.
Хотів Хмельницький відновити,
Вольності козацькі і порядки,
Вільну державу думав створити,
На умі не мав іншої гадки.
Не раз він війни затявав,
До боротьби татарів залучав,
Однак, ніяк мети не досягав,
Бо король чужинців на свій бік перетягав.
Ходила чутка, що московський цар
Україні поможе себе відстояти,
Натомість, нависло море хмар,
Цар москву й Україну хотів об'єднати.
У Переяславі злука названа сталась,
До москви Україна пристала.
Нещасна у пастку попалась
Й розуміти скоро дуже це стала.
Надумала старшина все розірвати. Не склалось.
Гетьмана в могилу Україна провела,
Як було все в державі, так і зосталось,
Країна як в ножицях тепер була.
З одного боку поляки, з другого – москва.
Протягали руки, смоктали всі соки,
Вирватись, вирватись хотіла старшина,
Хотілось позбутись нестерпної мороки.
Та намагання марними були.
Внутрішні чвари постійно панували.
Люди й старшини до згоди не дійшли.
За гріш свою свободу продавали, втрачали.
Метались українці без пуття,
Втрачали силу, руйнували Україну,
Спустошували землю без кінця;
Перетворилася країна у руїну.
Мазепа щиро прагнув все змінити.
Хотів, із шведами разом, царя Петра побити.
Та камінь видався важким, що й не підняти.
Народу залишилось тільки голову схилити.
Порядки російські заводились на Україні,
Зневажали гетьманів, їх устрій руйнували.
Розвелось панів, мов у подушці пір'їн,
Жалілись люди, ласки московської запобігали.
Катерина Січ розбила, козацькії полки скасувала,
Завела рекрутчину, губернії, мов у росії.
Бунтівників, що до повстання закликали, присікала,
Безхребетними людей робила, перетворювала їх у повії.
Це діялось на частині України, що під росією була.
На ополяченій землі відшуміло повстання,
Стихло все й по-давньому пішло. З'являлась
Не одна ватага гайдамацька, що воювала без вагання.
Проти Польщі і панів за свою свободу.
Та москалі їх задавили, полякам віддали.
А ті, маючи таку нагоду,
По-звірячому борців карали.
Однак Польщі прийшов кінець.
Сусідні країни землі її розібрали.
Здавалось, прийшов всім бідам кінець
Та українців до рук своїх вороги до рук прибрали.
Гетьманщина зникла, Січ-мати пропала.
Розпорошена маса українська лишилась.
Знищено усе добуте, працею і потом. Україна підупала.
Москалі, поляки над народом безжально глумились.
З заходу Європейського повіяв свіжий вітер,
Згадали українці про мову, про своє коріння.
Чудові речі писали, групуючи літери до літер,
Талановиті та тямущі сіяли знання-насіння.
Що згодом, на голій ріллі проростало,
Молоді паростки, якого людей чарували,
Будили їх думки, до рідного увагу привертали.
Кирило-Мефодіївське брацтво з'явилось, існувало.
Братчиків лихо зненацька спіткало.
Один чоловік на них доніс,
Заарештували всіх, писання їх до ворогів попало.
Кожен учасник свій хрест мужньо поніс.
Минув час, заново братчики зібрались,
Знову боролись за свободу, долю народу;
До мети своєї дійти намагались,
Та цар душив, сам робив погоду.
Побачили українці, що виходу нема.
До Галичини подались, там працювали.
Писання, книги таємно присилали.
Життя людське різнобічно оживляли.
Українство не вмерло, йшло вперед.
Перша революція російська поштовх дала.
Виступав не один політик та поет,
Але Україна страждала, страждала...
Життєдайну відчуваючи сила народу,
Злились вороги, прагнули до дій.
Всміхнулась доля цьому зброду,
Налетіли, які осиний рій.
Революція наступна у росії прогриміла,
З лап ворожих Україна вирватись воліла.
Рада Центральна добитися свого зуміла,
Надія на щастя злегка зажевріла...
(21.04.1993)
* * *
Люди лишають Вкраїну,
Кидають її назавжди.
Забувають люди країну,
Де народились, росли.
Люди шукають щастя
В далеких-далеких світах.
І не знають, яке це нещастя –
Вічно блукати в нерідних краях.
(1.05.1993)
* * *
Співають, співають пташки,
Красуються трави буйні.
Рожеві і білі летять пелюстки,
Зникли лиш мрії ясні.
Розгубились, заблукали,
Розвіялись, мов дим,
Не залетять на чашку кави,
Іржаве вже не буде золотим.
(3.05.1993)
* * *
Хоч не солодко буде в житті,
Часу не вбивай у нитті.
Вчися, друже, терпіти,
Собою вмій володіти.
Хоч буде боліти,
Вчися терпіти,
Прощати, любити,
Нікому не мстити.
Це важко. Дуже важко,
Але спробуй, люба пташко,
Спробуй, зумій потерпіти,
Бо в житті будеш не раз ти потіти.
(04.05.1993)
* * *
Коли дерева брудно-сірі, графічні,
Розпускають ніжно-білі бруньки,
Коли оживають в них соки магічні,
Вкриваються листям гілки.
Божественні гімни треба співати,
Чарівницю-весну зустрічати!
Красу цю, красу цю вітати,
Все нове, розквітле, стрічати!
Бо в цьому високе і часте щось є,
П'янить, перехоплює дух,
Бо в цьому високе і часте щось є,
І вічний, неперервний рух.
Бо в цьому глибокий зміст,
І певно жодні люди, народи,
Не прокладуть до розуміння міст,
І не збагнуть цієї загадки природи.
(6.05.1993)
* * *
Часто власні думки
Маскуємо залюбки.
Боїмося буть самим собою,
Женемось за юрбою.
І так із покоління в покоління,
Й нікого не заїсть сумління.
Ніхто нічого не збагне,
Буде все спотворене земне.
(6.05.1993)
* * *
Гарно ловити зорі,
З вітром розмовляти,
Мандрувати в далі неозорі,
Вершини вдало штурмувати.
Хоч гарно, не завжди доступно,
Не завжди все під силу усім,
Як підкрадаються мрії підступно,
Все зваж, поміркуй над усім.
(15.05.1993)
* * *
Рано чи пізно,
Проходим усі крізь одне
Рано чи пізно,
Щось кожен збагне.
Збагне як уміє,
Як може, як знає,
Пояснить, що зуміє,
Що розум йому дозволяє.
(15.05.1993)
* * *
Людей вабить максі,
Відштовхує міні.
Хоч інколи вони у ваксі,
Мають від розуму тіні.
Та все ж вони хочуть,
Хочуть, хочуть і край.
Всім про це торочуть,
Все їм подавай.
(16.05.1993)
* * *
З долею граємось
В піжмурки.
Каємось...
Летять ошурки –
рештки нас.
Понівечені,
неподібні до нас
і обпечені.
Для дослідів
придатні,
До самостійних дій
нездатні.