Як пороблено! Підозрюю, що винуватцем тої моєї поразки був друг-гей, у якого тітка – відьма з Лосятина біля Василькова. Та і я довго прикидатися не можу. Ну, день, два, більше ніяк!
Тож Я НЕ СТАВ І МОСКВИЧЕМ.
Мені до вподоби були відносини з дівчатами у багатомільйонному Києві: коли щось не виходить, то просто ввічливо прощаєшся і, зазвичай, цю колишню кохану більше ніколи в житті вже не зустрічаєш. Тож коли опинився у маленькому містечку, то розгубився: тут такий фокус не проходить. У хитрому Зінькові всі обрали якісь ролі і грали ці ролі до самої смерті. Я не мав вибору і теж мав підігрувати всім — обрав собі роль, щоб не напружувати батьків. Але ця роль легко могла покалічити життя мені й зіпсувати настрій рідним, коли вирішу грати не за провінційними правилами. Тож всі мої романтичні пригоди мали відбуватися або на відстані 80 кілометрів у Полтаві, або за 150 кілометрів у багато мільйонному Харкові.
Звісно, Харків! Але для годиться спробував поїхати і познайомитися з кимось у Полтаві, бо ближче та й набагато зручніше. Та тільки вийшов з автобуса в Полтаві, як почав до всіх вітатися. І куди не піду – повсюди знайомі. Таке враження, що в робочий день весь Зіньків приїхав в обласний центр. Повний облом! Не варто й починати! Повертатися додому соромно. Це поразка.
Тож кинувся назад до автовокзалу і рвонув на Харків. Тільки вийшов з автобуса в очі впав Благовіщенський собор. Побіг поставив свічку і помолився та попросив у Бога собі кохану. Сів на перший ліпший трамвай – навіть не розумів куди їду. Втомлений. Усе, як в тумані. Запропонував дівчині допомогти піднести сумки, почав щось говорити і відтоді ми вже невдовзі 40 років разом — маємо двох дочок і трьох онуків.
Тож найбільше радий, що Я НЕ СТАВ ОДИНОКИМ, РОЗЛУЧЕНИМ, БЕЗ СІМ'Ї.
Найбільше серед усіх своїх друзів мій батько пишався спілкуванням з начальником районного управління таємної поліції, яка взагалі була не потрібна у Богом забутому містечку. Це як у Гоголя:
-Чи немає де зради?
В ті часи Радянський Союз почав стрімко деградувати: паразитів і нероб було нікуди дівати. Таємну поліцію знайомими, дітьми і рідними еліти роздули до неймовірних розмірів і служити там було неймовірною честю. Попередній начальник "сексотів" був звичайним п'яничкою і часто ночував на лавочці в парку, але його помічник — кар'єрист швиденько "з'їв" шефа і авторитет таємної служби в районі підняв до небачених висот. Допомогли йому й дурні кінофільми та книжки, які зображали таємну службу як неймовірно цікаву і ризикову роботу героїв. Багатьом придуркам закортіло стати шпигунами. Я теж повівся на цю дурню і спочатку погодився на пропозицію начальника перейти з редакції працювати в його контору. Добре, що дядько – пожежник з Севастополя вчасно просвітив мене, наївного, про те, про що тоді не писали в книгах і не знімали кіно: по секрету розповів чим раніше займалися кати й ідіоти з цього відомства і що на мене чекає, коли одягну їхні погони.
Отак Я НЕ СТАВ ОФІЦЕРОМ КДБ.
А мій вербувальник доліз до крісла великого начальника у розвідці, його приїзд в у генеральській формі до батька став історичною подія для мого милого і простого татуся. Нині за гроші олігарха генерал – пенсіонер розповідає на телеканалах і в Інтернеті як потрібно боротися з москвою, якій все життя служив вірою і правдою. Джеймс Бонд!
Коли кілька років працював у редакції й ще не було комп'ютерів, то колега — друкарка ненавиділа мене за необхідність цілими днями друкувати мої кореспонденції. Редакції таки довелося взяти на роботу ще одну друкарку, бо я строчив матеріали в газету, як з кулемета, за що заслужив прізвисько Графоман.
Іноді тижнями лише я один і писав всі матеріали до газети. У мене було пару десятків псевдонімів, яким підписував свої творіння, щоб у читачів складалося враження, що газета має багато співробітників і дописувачів. І досі у редакції згадують як на столі у редактора і у відповідального секретаря стояли величезні купи з моїх статей, заміток і кореспонденцій до газети.
За час роботи в редакції нажив собі чимало ворогів за критичні матеріали. Коли людина, яка мене захищала від помсти за критику, зібралася йти на пенсію, то я звільнився з редакції й повіявся навчатися до Києва на соціолога.
Отак Я НЕ СТАВ ЖУРНАЛІСТОМ.
Навчання в Києві на соціолога було мені потрібне лише для того, щоб знайти в столиці роботу з безплатним житлом та перевезти сюди сім'ю. Другий диплом таки отримав, але і дня не працював соціологом і більше ніколи не цікавився цією професією.
Отже, НЕ ВИЙШЛО З МЕНЕ Й СОЦІОЛОГА.
Рік шукав найкращий варіант з житлом і роботою в Києві: вибір був великий, але зупинився на Художній академії, де працювало багато знаменитих людей та й сам виш був осередком духовності. Та з часом керівництво академії, як і вся країна, з радістю занурилося в корупцію, крадіжки, махінації й з задоволенням деградувало разом з усіма.
Батьки чомусь соромилися того, що я заробляю на життя важкою фізичною працею, тож я казав усім, що займаюся бізнесом. І таки спробував, але нічого не вийшло. Зате вийшло у податкової. Мене підчепили на гачок і примусили безплатно влаштувати двох доньок начальника Зіньківської районної податкової до Київського університету на юридичний і соціології. Довелося походити за професором, який уже не працював в університеті, але ще мав вплив на виш. Грошей на хабар у мене не було. Тож добряче трудився на професорській дачі біля Дніпра. Навіть весілля старшої доньки податківця частково святкували прямо в моїй квартирі двірника. Ледве відкараскався від того бізнесу! А начальника податкової за те, що не ділився хабарями з вищим керівництвом, невдовзі вигнали з державної служби; та прикольний пройдисвіт не розгубився — обікрав на мільйон доларів американського бізнесмена; колишнього податківця оголосили в розшук, бідному довелося ховатися та імітувати власну смерть і похорон. Якщо ще не вбили, то десь живе під чужим ім'ям.
Отаке суцільне кіно, а не життя в українських податківців — корупціонерів!
Отже, НЕ ВИЙШЛО З МЕНЕ Й БІЗНЕСМЕНА.
Колега батька по роботі спочатку за безцінь скуповував хворе поголів'я по колективних підприємствах селян і м'ясо нездорових тварин продавав на ринках Полтави та Харкова. Колгоспи тоді доживали свої останні роки – їх розкрадали, як могли, і ніхто вже не звертався за допомогою до ветеринарів, коли хворіла худоба. Завдяки небезпечному м'ясу колега мого татуся став одним з найбагатших "бізнесменів" Зінькова. Усі знали про його бізнес. Та й сам "бізнесмен" особливо не приховував походження своїх статків. Занадто оригінальним був спосіб збагачення – не міг втриматися, щоб не похвастатися який він розумний і спритний та як труїть покупців на ринках!
Коли худоба в колгоспах зникла, то "бізнесмен" разом зі своїми двома синами – богатирями почали грабувати приватні господарства. Закінчився їх бізнес, коли селяни влаштували засідку та обстріляли сімейну банду. Члени банди дістали поранення та ледве втекли. "Бізнесмен" дуже обурювався, що селяни мають не зареєстровану бойову зброю, не звертаються до поліції, а самі готові розправитися зі злодіями.
"Бізнесмен" часто бував на пиятиках у батьків і хизувався своїм крадіжками. Тоді, зазвичай, на щотижневих нескінченних святкуваннях у батьків були керівник району, його заступник, працівники районної адміністрації. На ті пиятики батьки викликали і мене з Києва. Всі слухали веселі розповіді злодія і лише директор Бобрівницької сільської школи не втримався і вийшов з кімнати. Тоді у суспільстві було поблажливе відношення до злочинців. Мовляв, усі заробляють, як можуть! Оскільки я ніколи не висловлював ніякого осуду крадіжкам бізнесмена, то злодій запропонував мені продавати м'ясо хворих тварин на ринках Києва. Та у мене вже була готова відмовка, бо розумів, що рано чи пізно така пропозиція надійде.
Отак Я НЕ СТАВ ПЕРЕКУПНИКОМ КРАДЕНОГО.
Все життя намагався не висовуватися та жити лише сімейними інтересами. Як Лев, я не можу підлизуватися, брехати чи прикидатися перед потрібними людьми їх другом – приятелем. А без приниження перед владою ніякої кар'єри не збудуєш!
Кум батька став господарем району.
Йому були потрібні надійні люди, щоб розкрадати державні гроші. Знав мене ще змалку, дружили сім'ями, щотижня пиячив з батьком, не пропускали жодного свята чи найменшого приводу. Кум знав про моє спокійне відношення до грошей і весь час пропонував стати членом його команди та обкрадати народ. Я тоді ледве відкараскався. А кум добряче нахапав, без хабаря не допомагав жодній людині, хіба що тим, з ким пив; а як вигнали з роботи, то син – митник, тіньовий мільйонер, відмовився брати його до себе в Київ. Та й дочка почала "морозитися", розповідати якісь жалібні історії про тяжке життя багатіїв. Тож кум батька залишився в Зінькові, роками боявся виходити на вулицю, аби випадково не зустрітися з тими, кого обдирав, коли був найбільшим начальником у районі. А як радів, коли сина через генерала – земляка влаштував у митну службу, а потім гордився дитям, коли синок став ще більшим хабарником, ніж сам, — генералом митниці. Коли з кумом трапилося нещастя й виявилося, що за ним не хоче доглядати ні дружина, ні діти, то прикутий до лікарняного ліжка відключив від себе життєзабезпечення, а син на похороні сказав:
-Я повністю підтримую рішення батька.
То й добре, що Я НЕ СТАВ ЧИНОВНИКОМ.
На вихідні ми часто їздили сім'єю на батьківщину дружини на Тернопільщину. Її рідне село Золотники знаходиться за кілька кілометрів від Зарваниці – "Українського Єрусалиму", великої святині Української Греко – католицької церкви. Майже всі жителі села побували на заробітках за кордоном. Щоразу мене кликали їхати разом з ними в Європу, щоб заробити грошей. У декого з односельців — мішки з заробленою валютою. Сам бачив! У когось банкноти пошкодили шкідники, когось обікрали, багато не знають у що вкладати ті гроші. Я відмовлявся, бо аби гайнув на заробітки, то дружині довелося самій прибирати величезний парк площею майже 3 гектари.
Я НЕ СТАВ ЗАРОБІТЧАНИНОМ.
З українським народом все в порядку. Під час війни Росії проти України українці стали зразком для людства. Мінятися потрібно владі.