Викурена сигарета

а що з цим хлопцем?

Зоя здивовано глянула, так і питаючи що на мене найшло. А й дійсно, щоб мене – відлюдькуватого хлопця, який поступово згорав цікавив хтось? Пф, тільки не в цьому житті.

— Я не знаю, можливо самогубство, — під ці сухі слова вона поставила і не поспішаючи пішла до себе, медсестринську.

Але якщо й самогубця, невже він став себе безжалісно бити по грудях, ногах, плечах та й взагалі по всьому молодому тілу? Навіть я так не можу, це занадто ганебна смерть та ще й болісна. По моєму тілу прогулялись мурашки уявляючи все, що бачив Віктор під кінець. Мені потрібно дізнатися все від нього, адже інші люди мало, що можуть казати. Вони, лиш годують брехнею, не усвідомлюючи неправильності.

3 розділ "Іскра нових знайомств"

На годиннику, в коридорі било на другу годину ночі. Це була темна, холодна ніч. Всі вже напевно дивилися сьомий сон, як Микита, так як інші, що були загалом у відділені. Навіть медсестра Зоя тихо спала за столом, на книжках. Тільки я сидів на холодній підлозі та дивився то на зоряне небо у вікні, то на Віктора. Апарат штучного дихання все показував занадто спокійне серцебиття. "Він ще около тижня буде лежати намертво. Повірте жити буде, не хвилюйтеся." — говорили між собою лікарі вдень біля палати, як тільки заселили хлопця.

Пів року тому я зробив першу спробу самогубства в школі, за допомогою таблеток. Як видно мене врятували, я ще пару тижнів після того разу не міг відійти. То в школі дивилися з під лоба, то в інших містах. Тому я стараюсь мовчати про своє життя. Що люди мають про мене знати так це те, що мене звати Лео, мені 17 і я просто звичайнісінький хлопець та й усе.

Я зомлів і задумливо подивився на білий місяць. Він мовчить але так багато чого говорить. Розпустив хвостика на своїй голові та різко піднявся.

— Що ж сьогодні я дружу з тишею та давно знайомою білю в спині. Старий став, скоро гроші на похорони потрібно збирати, ха-ха.

Я потягнувся до верху, щоб остаточно випрямитися, кістки почали гучно хрустіти. Це звучало страшно посеред нічної тиші. Намацавши запальничку в кишені, що в штанях я направився до дверей. Раптом мене, дещо зупинило і довелося повернутися до тумби. В ній знайшов заплутані, старі навушники.

За вікном місяць перемішався з зорями на небі у нічний коктейль. Безстрашно мов кулі, з швидкістю світла, літали пташки. Їх крила немов ножі різали хмари, які злегка з'являлися. Було тихо. Навіть автомобілі, як зазвичай не часто з'являлися на дорозі. Місто спало. Дим від запаленої цигарки піднявся до стелі. Відкашлявшись я сів на лавку. В моєму животі шлунок грав пісні на будь який жанр. Потрібно було б поїсти, а не вбивати себе тютюном та великою кількістю кофеїну. Але ж не я буду, якщо не вчинятиму так безглуздо і тупо для свого життя.

Воно ж склалось без батьків. Батько помер на фронті, а мама зпилась від нещастя. На мене в дома чекала тільки стара бабуся, яка все що отримувала від держави, в ролі пенсії, віддавала єдиному онукові на лікування — мені. Мій діагноз — бронхіальна астма. Захворювання не з легких, тому і плати не малої потребує, бабуся старається на всі сто щоб зробити якомога краще для своєї дитини. Це гнітило, адже вона людина стара і з дня на день помре але вона всерівно продовжує жити, вірити в краще і рвати спину задля мене. Звісно я не промах сам влаштувався на роботу онлайн. Таким чином і виходить заплатити частинку за лікування. Але все-таки життя це не суцільне лікування. Потрібно жити, навчатися, захоплюватися і насолоджуватися. Тому й маю нахили до смерті, віруючи в те що не заслуговую дихати цим і так дорогим повітрям. Знаю тупо але багато людей мене зрозуміють, зрозуміють моє ниття та причину ненависті до себе. Найбільш нещасні особи або спиваються , або ховають себе від проблем, точніше від інших людей.

В коридорі все таїла тиша та спокій. Тільки лавка, що була в кінці, вже не була самотньою. На ній сиділа дівчина з вишневим волоссям та під теплим, зимовим пледом. Вона спокійно вивчала зірки у вікні, як і я. В її очах перемішалися всі можливі думки та на щоках виднілися доріжки прозорих сліз. Руки нервово водили по маленьким ніжкам, а зуби безстрашно кусали червоні, мов калина, губки. Їй напевно було десь 16 років, принаймні так здалось мені. Спершу я побоявся, а точніше не захотів йти до неї але поті, мов як хто попросив, звернув до неї і сів поряд:

— Щось трапилось? Можливо медсестру гукнути?

Вона злякано глянула своїми заплаканими очима. Напевно вона не мала бажання комусь щось розповідати тому переклала руки на апарат штучного дихання та відвела погляд в даль. Щоб підтримати я поклав свою холодну, закурену руку на її, напевно це була не вдала ідея. Тепер її погляд вже лежав на моїх легких вусиках.

— Що тобі потрібно? Чому сів коло мене? Йди геть!

Це прозвучало дуже грубо, холодно але напевно на це потрібно було очікувати, вона не в настрої.

— Я хочу тобі допомогти. — ці слова були пустими, не давали результат. Дівчина все продовжувала без емоцій дивитися на мене. — У мене також не легкий період у житті, тому можливо я зможу тебе зрозуміти. Надіюсь я здатний тобі допомогти або, хоча б підтримати.

— Я сумніваюся що ти чимось допоможеш. — вона відвела погляд в бік і прикусила губи — через місяць напевно я помру. Не думаю що це я маю розповідати тому, кого побачила вперше у житті.

— Я.... я не знаю, що тобі сказати стосовно цього, мені шкода, дуже. Але це випадково не знак, того що тобі потрібно прожити цей місяць, як омога краще? Щоб відчути справжній смак життя? Потрібно проявляти позитив, не думаю що він буде зайвим. — тепер губу прикусив й я, адже, як може говорити про насолоду життя людина яка поступово намагається себе вбити? Яка не має тієї цінності, того сенсу для існування? Дівчина помітила це вагання, але все ж постаралась усміхнутися.

— Ти справді правий, я чомусь дозволила собі перетворитися на калюжку безнадії. Вчинила не розумно, ех — вона почала витирати светром своє замучане обличчя. — Ти знаєш як зробити так як ти кажеш? Я сумніваюся, що у мене вийде, з моїм то раком легенів.

— Ти знову мислиш негативно, не потрібно так. Зверни увагу на власні захоплення, почни вести щоденник, ти ж не ведеш записи?

Ого, Лео, що з тобою? Ти напевно зараз врятуєш людину, молодець! Ці слова, ці думки заставляли мене відволіктись від буденних проблем і це радувало. Я спробував усміхнутися, щоб надати своїм словам цінності та можливо впевненості, адже звучать вони як лекції безглуздого. Дівчина усміхнулась у відповідь і постаралась піднятися. Вона була не високого росту, десь 160 см. Виглядала, як здорова людина, тільки проводи апарату штучного дихання свідчили, що у неї проблеми з здоров'ям. В очах дівчини все таївся смуток але обличчя прикрашала усмішка, можливо не щира але все ж яскрава, як місяць за вікном.

— Мене звати Розалінда, Роза. Тримай це мій номер телефону, — вона дала візитку в руки. Працювала Роза менеджером, так свідчив папірець, — Старайся не показувати порізи, люди неправильно зрозуміють. — з такими словами вона показала на свою праву руку та спокійно направилась до виходу.

З ще більш задумленим стало моє обличчям і я повернувся до одинокого ліжка, та впав без сил. Ха-ха, вона ще й помітила порізи, не знаю чи варто написати тобі, Роза. Я заліз під ковдру в чому був, тому що не знайшов сили роздягнутись. Всерівно у палаті гуляв холод. Уф, чому в моєму житті ще більше почали з'являтися дивні люди? Мені вистачало як лікарів, так і стурбованих медсестрер, які і в день і в ночі могли тебе зустріти за рогом і почати розпитувати. Що ж будем надіятись що це все не дарма. Я занадто позитивним став, невже жити захотів? З такими думками я й закрив очі, нарешті побачив довгоочікуваний сон.

На наступний день було ще більш холодно, чим вчора. Гуляв великий вітер, що зносив навіть слабкі дерева. Проміння сонця загубилось в маленькому куточку палати. Я нервово водив по клавіатурі в телефоні. То видаляючи, то відновлюючи текст. Як тобі написати? А-а, паскудно. За хвилювання та нерішучості я кусав собі губи. Вирішив скинути Розі миленький стікер з котиком і з надписом: " Hi! ", тобто з привітанням. Через п'ять хвилин, не очікуючи отримав відповідь:

— "О, салют! Ти ж той самий хлопець з коридору, так же? Я так чекала коли ти мені напишеш! Давай знову зустрінемося?"

Мене здивувало, як наявність повідомлення, так і власне зміст його. Я не очікував що дівчина відповість, ще й так. "Ух ти, цікаво." — з цими словами присів щоб випити води. На тумбі були розкидано таблетки, як завжди. Але я знову це проігнорував. Гладячи себе по голові довгенько думав, щодо відповіді. Але через деякий час дівчина отримала відповідь:

— "Так, я той самий. Коли тобі зручно?"

Чому мені так важко вдається спілкування, навіть через інтернет? Так думаю ще складніше, адже людина не забуде твої слова або може помітити помилку. Ці думки заставили мене покласти телефон на подушку та відкрити блокнот.

На білому аркуші з'явилися маленькі милі рибки на ніжно голубому фоні морської води. А поряд запис: "Життя це як безкінечний глибокий океан — ти пливеш за течією або ні, тебе уносить то на дно, то на верх до сонця. А ти просто маленька, жалюгідна рибка. "Я ще зо півгодини дивився на свій мивовільний малюнок але все-таки поклав блокнот на тумбу. Тепер залишається дивитися до гори, туди, на стелю, яку прикрашають трупи мух.

Телефон заджеленчав від нового повідомлення. Глибоко вдихнув та не схочу взяв, щоб глянути. То було нове повідомлення від Рози:

— "Супер! Чекаю тебе на місці де ми зустрілися о 17:00."

Через пару секунд воно було змінене в якому ще додалась фраза: "Давай без запізнень.".

Це не сильно радувало. Напевно, тому що на годиннику вже била опів на шосту, тобто я вже запізнювався на пів години.