І цей бік бабусиної натури для Натана завжди залишався найзагадковішим.
Чоловіки Єлизавети Марківни покірно терпіли всі її примхи. Здавалося, вони були навіть щасливі мчати, скажімо, в магазин о сьомій ранку, аби "купити Лізочці свіженький сирок". І якщо баба Ліза вирішувала, що той сирок несвіжий — а таке траплялось не один раз — чоловікові доводилось шукати "свіжий" чи не по всьому місті.
Всі чоловіки однаково називали її "Лізонькою" чи "Лізочкою". Дивилися на неї, як на богиню, знизу вгору, хоча вона була невеличкою на зріст. Самі прибирали квартиру, займалися господарством. Пригадую, її останній чоловік — полковник артилерії у відставці — на схилі років навіть почав писати вірші, всі присвячені "Лізочці". Важко було повірити, що бувшого військового, який все життя читав лише газети та статути військової служби та ще, може, якісь статті про балістику, раптом потягнуло на лірику. До того ж, писав це не для "публічного читання", а лише для Лізочки. Просив, щоб вона нікому з рідні та близьких про це не казала…
Чим же вона так зачаровувала чоловіків? Якому гіпнозу їх піддавала? Одного разу Натан помітив, як Мирон Сергійович — той чоловік, що директор ательє, проходячи за спиною баби Лізи, яка сиділа за столом, раптом спинився і обережно змахнув з її плеча пушинку, що влетіла до кімнати через вікно! Дослівно, як у прислів'ї: здувати кожну порошинку, як з королеви.
Але коли приходила біда, вона вставала зі свого трону, знімала корону, відкладала вбік свій "сирок" і, засукавши рукави по лікті, як остання наймичка, доглядала за хворим чоловіком. Сама бігала по магазинах на край Вільнюса, витрачала, не рахуючи, гроші на лікарів і ліки, вилизувала до блиску квартиру, виводила хворого на прогулянки, міцно тримаючи його під руку, як би важко це не було для неї. Жила лише чоловіком, ним одним, аби лише видерти його з лабет хвороби. Боролася заповзято…
***
Зараз вона сиділа у кріслі-каталці, поклавши праву руку на стегно, де у місці зламаної кістки тепер був вставлений титановий штир і накладені шви.
Вона відразу упізнала Натана, побачивши ще здалеку, як він йшов по коридору з букетом квітів. Злегка підняла голову і зняла окуляри.
— Здрастуй, бабусю, — нахилившись, він поцілував її у щоку.
— Здрастуй. Ось тобі стілець, сідай, — вона вказала на стілець, що стояв поруч. — Не думала, що ти приїдеш. Не чекала.
— Я теж, направду, не збирався. Але все ж таки вирішив тебе
навідати.
— Дякую… Це ж треба було такому трапитись, а-ах!.. Йшла
коридором, раптом запаморочилося в голові, в очах потемнішало, і я — на підлозі, з поламаною ногою. Відвезли в лікарню. А в той день був теракт, в лікарню привезли поранених. Тому мені ще довелося чекати до ночі, поки прооперували всіх важких… Треба кудись поставити квіти. Су-ро! Су-ро! — покликала вона, і через кілька хвилин біля них стояла медсестра.
— Це мій онук Натан. Пам'ятаєш, я тобі розповідала про нього.
Дай-но нам якусь вазу для квітів.
— Зараз щось знайдемо. Добридень, — привіталася вона із
Натаном. — Ви молодець, що приїхали, не злякалися. У такий то час — другий теракт за місяць!
Невдовзі на столі стояла ваза із квітами. Очі майже всіх стареньких у залі із заздрістю і цікавістю спрямовані були на них: на бабу Лізу з онуком і на квіти.
— Ти надовго приїхав?
— Не знаю, в мене квиток з відкритою датою. Думаю, тижня на два, може, трохи більше.
Вона замовкла. Погладжуючи своє напудрене підборіддя, дивилася перед собою. Намагаючись осягнути розумом почуте. Така складна категорія часу з його відносністю: два тижні! Це ж так довго — як два століття! Або ж: це так швидко — наче дві миттєвості…
— Ну що ж, побачиш, як живе твоя бабуся-каліка. Відтепер я
назавжди прикута до інвалідного візку. Навіщо потрібне таке життя, коли тебе возять на каталці? Ох, як болить!
— Не плач. Дай Бог, ще встанеш.
— Ні, ні! Все, відспівала вже своє… — вона дістала з кишені білу
носову хусточку і піднесла її до очей.
Щоб не бачити, як вона плаче, Натан відвернувся. Йому стало незручно. Причитування баби Лізи — не новина для нього. Але завжди знав: при потребі вона зможе зібрати волю в кулачок, і, "закривши своє серце", зробить будь-яке диво.
Але цього разу баба Ліза явно не жартує. І взагалі, зараз він не впізнавав її — якась безвольна, надломлена, нещасна.
— Як ти живеш? Чим займаєшся? — запитала, трохи
заспокоївшись. — Пам'ятаю, деякий час ти працював перекладачем.
— Так, багато чого довелося спробувати. Працював і судовим
перекладачем, і журналістом на радіо "Свобода". Та це все позаду. Зараз я — письменник. В Америці, Росії і Литві видають мої книжки.
— Хм-м… Все ж таки добився свого. Чесно кажучи, я завжди
сумнівалася, що письменництво для тебе — то серйозно. Вважала, що в тебе в голові вітер віє і що ти не знайдеш свою дорогу у житті. Твій батько, пам'ятаю, радив, щоби ти пішов його стопами і став педіатром. Але ти нікого не хотів чути. А де твої книжки? Чому ти їх не приніс? Завтра ж принеси! Фейго, — звернулася вона до старої зі скуйовдженим волоссям, що сиділа поруч. — Це мій онук Натан Армель, відомий письменник. Ти, Фейго, собі не уявляєш, який він обдарований. Книжки завжди читав, не відриваючись. Пам'ятаю, як ще дитиною ховався під ковдрою з ліхтариком і читав. І, головне, вірив в те, що написано в книжках, тому він завжди втрапляв у різні пригоди, — вона розповідала голосно, щоб чуло якомога більше присутніх у залі.
І направду — багато старих жадібно ловили слова баби Лізи і пильно дивилися на Натана. Мабуть, знали, що до баби Лізи приїхав онук з Нью-Йорку. Але те, що він — відомий письменник, для них було новиною.
Фейга, покивавши головою, промовила:
— В мене також є син. Він — вчений, математик. Працює у
Єрусалимському університеті. Зараз він дуже заклопотаний і не може прийти до мене. Але незабаром прийде, і я вас познайомлю. Ви обов'язково маєте з ним познайомитись.
— Потім, потім розповідатимеш про свого сина, — перепинила її
баба Ліза і знову звернулася до Натана. — А як в Америці живе твоя дружина?
— Аня працює помічницею адвоката. Живемо з нею душа в душу.
Все наче й добре, шкода лише, що дітей в нас немає. Не виходить. У Свєтки, бачиш, вже третя дитина народилася, канадець. А в нас і єдиної немає… — подумав, чи варто розкривати бабі Лізі їхні плани можливого переїзду до Ізраїлю.
Єлизавета Марківна уперла в нього суворий погляд:
— Аня робила аборти?
— Ні, правда, не брешу…
Вона стиснула плечима:
— Що ж поробиш? Треба сподіватись і просити Бога. Може, й
дасть.
Помовчали.
Приблизно за кілька годин Натан зібрався уходити. За цей час він і до кімнати баби Лізи встиг зазирнути, і відвіз її у кріслі-каталці до їдальні. Поговорили про рідню в Канаді. Що ще?
— Добре, ба, я піду. Побачимось завтра.
— Залишся зі мною ще трохи. Хоча б на півгодини, — тихо
попросила вона. — Будь ласка…
Глава 5
Протягом тижня він відвідав лікарню, де роблять штучне запліднення, зайшов і в агенцію, яка займається новими іммігрантами.
Загалом все виглядало цілком можливим. Операції зі штучного запліднення в Ізраїлі роблять — такі самі, як і в Штатах. Але на відміну від Америки, де ця процедура коштує величезні гроші, в Ізраїлі для громадян країни це роблять безкоштовно. Гарантій на успіх ніхто не дає і тут, але показники високі, не нижчі за американські.
Формально для них з Анею переїхати і стати громадянами Ізраїлю жодних перепон немає. В Ані — тато українець, мати — єврейка. За законами іудаїзму Аня — єврейка.
Тож приїздіть на історичну батьківщину, отримуйте громадянство. І чи не наступного дня ідіть собі до лікарні на обстеження. Плодіться і розмножуйтесь, як наказав Всевишній. Хоча й у пробірці, яка різниця?
… Натан гуляв вулицями маленького містечка Афули. Пив каву. Купував знамените афульське, кажуть, найсмачніше у світі насіння.
Милувався краєвидами Ізраїльської долини. Вдень понад долиною ширяли дельтаплани, що злітали з верхів'їв Галілейських гір у небеса, туди, куди линуть яструби.
Неповторна картина — лелечі зграї, що кружляють біля гори Фавор. Цю знамениту гору добре видно з багатьох місць у Афулі, навіть з вікон у кімнаті баби Лізи. До Фавору з міста можна дійти пішки приблизно за годину. Гора засаджена старими туями і кипарисами; здалеку вона має вигляд високої темної шапки ідеально округлої форми, яку наче трошки підняли над землею.
Чомусь притягує до себе ця гора все навкруги: і зачаровані погляди людей, і ширяючих птахів, і хмари. Сплітаючись навколо вершини у кільце, хмари згущаються і повільно осідають, обгортаючи всю гору, до самої її основи. І здається, що вже нікуди вони не упливуть…
Стоячи на одному з пагорбів, Натан часто любував і краєвидами нічної долини у блакитних вогниках арабських селищ.
А на світанку, о пів на п'яту, з мінаретів муедзини скликали правовірних до молитви, і сумливі звуки "Алл-лла-а… ак-ба-а-а…" розносилися навкруги. Мешканці міста напевно звикли до цих вранішніх стогонів і спали, жодним чином на них не реагуючи, а бідний Натан просинався і після цього заснути вже не міг.
Він приймав душ, вдягався і відправлявся тинятись вулицями.
Важким листям хляпали пальми. Гігантські кактуси були порізані якимись написами на івриті та російською. На ранкову молитву до синагог йшли хасиди у чорних лапсердаках і капелюхах, несучи під пахвами книжки і мішечки з молитовним приладдям. Дріботів до мечеті мусульманин у халаті і фесці, хляпаючи сандалями по курній дорозі. Солдати в зеленій уніформі і напівчоботах, позіхаючи, виходили з під'їздів будинків, йшли до автобусних зупинок, тягнучи автомати і речмішки.
Вкотре Натан намагався уявити собі, що живе в Ізраїлі. Намагався уявити, як вони переїдуть сюди з Анею. Знімуть квартиру, обов'язково вікнами на Фавор. Щоб з його кабінету було видно і долину у танучому тумані, і зграї птахів у небі, і хмари, що обгортають гори.
І нехай на світанках стогне муедзин. І дзвенять дзвони у соборах. І часто виють сирени поліцейських машин. І цілодобово гримить музика у будинках арабів і гірських євреїв. І в магазинах ошукують на гроші. І безбожно обманюють таксисти…
Після багатьох років життя у Нью-Йорку ізраїльське життя тепер здавалася Натану надто провінційним, трохи комічним у своїх безпомічних намаганнях у всьому наслідувати Америку.
Краєвиди з Фавором, звісно, гарні.