Прийшла до батьків, аби повідомити їм про своє рішення, і, мабуть, сподівалася отримати батьківське благословення.
Мама її вислухала і, приклавши вказівний палець до своїх вуст, довго сиділа мовчки.
Потім важко піднялася зі стільця (в неї вже тоді були хворі ноги, які періодично набрякали від хронічного поліартриту, та і взагалі вона ходила важко, на старість стала огрядною і через це страждала на задишку), — так от, мама піднялася, відчинила двері і тихо промовила, щоб Лія уходила — негайно, щоб їхала до себе додому, о пів на дванадцяту вечора, тому що вдома на неї чекають чоловік і донька. Жодних пояснень мама слухати не бажала.
Лія деякий час сиділа, розгойдуючись на стільці вліво-вправо. Потім подзвонила своєму чоловікові, щоб він її забрав.
Лія не змогла переступити через мамине "ні".
…На той час, як я залишив свою родину, мама вже страждала на деменцію, не розуміла багато з того, що відбувається, носила на зап'ястку спеціальний браслет на випадок, якщо заблукає. Але іноді в неї раптово з'являлися просвітки притомності і бажання робити вчинки, котрі відповідали її природі.
Якось я прийшов до батьків, і мама несподівано спитала з порогу:
— Це правда, що ти покинув родину?
— Так, — відповів я, силячись вгадати, звідки вона про це
дізналась. Адже ми намагалися не засмучувати її поганими новинами.
Нічого не сказавши, мама рішуче вдягла плащ, туфлі і вийшла з
квартири.
— Ти куди? — здивувався я, прямуючи за нею до ліфта.
— До тебе додому. Хочу вибачитись за тебе перед твоєю
дружиною і твоїм сином.
Насилу я вмовив її не робити цього, завів додому, пообіцявши повернутись в родину.
Але слова свого не дотримався.
***
Мама була обмеженою жінкою. Не розбиралася ні в політиці, ні в економіці, ні в мистецтві. Вона не читала ні книжок, ні газет. Вона читала лише казки — нам з Лією, коли ми були дітьми, а згодом — своїм онукам. Читала, до речі, душевно, щиро переймаючись долею звіряток та гномів.
Мама погано рахувала, писала з помилками. Один рік навіть вчилася у спеціальному класі для дітей з інтелектуальними проблемами.
У кав'ярні магазину "Барнс енд Нобл" я частенько розмовляв про маму із Башевісом Зінгером. Він мені зізнався, що прототипом героїні у його знаменитому романі "Шоша" (за який Зінгер отримав Нобелівську премію) була моя мама. Він казав, що саме такі обмежені, не дуже розумні жінки — найцінніше, що є у єврейському народі:
"Допоки такі жінки народжуються і допоки вони з нами, доти єврейський народ існуватиме. Саме такі обмежені єврейські жінки мудріші за всю премудрість Тори і за всю величну німецьку філософію. Бог спочатку створив аідише маме, на це в нього пішло шість важких днів. Створити все решту виявилось легкою забавкою, на це Всевишньому знадобилося лише кілька хвилин…"
***
А ще мама була землею, чорною родючою землею, багатим чорноземом. Мама щороку народжувалася у пшениці, яблуках, кукурудзі, у козиному та коров'ячому молоці, у квітах, трояндах, бузку, — у всьому, що привозили фермери з Пенсильванії, Нью-Джерсі та Апстейну на зелений базар Юніон-сквер.
***
У вихідні я приходив до будинку престарілих, де мама провела свої останні два роки. Вмостивши її в крісло-каталку, я закутував її в теплий плед, вдягав на неї вовняну шапочку і вивозив на ґанок. І ми сиділи з нею, зігріваючись останнім теплом осіннього сонечка, мляві промені якого просмикувалися під парусинове смугасте піддашшя.
Я тримав у руці зморщену мамину руку. Мама була вже в тому стані, коли не знала, яка зараз пора року, ранок чи вечір. Вона не впізнавала людей, не пам'ятала імен, мене називала ім'ям тата. Але мені це було байдуже. Вона знала, що я сиджу поруч із нею, і мені для цього не потрібно було жодних зовнішніх доказів.
Подеколи вона піднімала голову, повернувшись обличчям до сонечка, і стиха питала старечим тремтячим голосом:
— Як справи?
— Все о'кей, мамо, — відповідав я.
Це питання вона задавала мені протягом десятків років. "Як справи?" Для неї не була важливою відповідь, їй достатньо було почути мій голос, щоб вмить все зрозуміти.
Коли я навчався на психолога у коледжі в Пенсильванії, поїхавши з рідного дому, і жив у гуртожитку, мама дзвонила мені щодня:
— Як справи?
— Все о'кей, мамо.
У мене тоді справді все було о'кей: я вряди-годи відвідував заняття, натомість часто ходив до барів, грав у боулінг, ковтав зі студентами екстазі на дискотеках. "Все о'кей, мамо, у мене все в порядку".
Але якщо я не відповідав на її дзвінок, мама набирала відділ менеджменту гуртожитку, могла подзвонити і в секретаріат коледжу. Тому маму знали менеджери гуртожитку, секретарки в коледжі і навіть заступник декана. В мами була надійна агентурна мережа.
Мама мені дзвонила, коли я бував у роз'їздах: в інших штатах або за кордоном. Якось, коли я був у Парижі, я зайшов у знаменитий Пантеон, де в крипті у кам'яних саркофагах спочивають останки великих французьких мужів. Я ходив темрявими тихими коридорами в крипті, і раптом — дзвінок. Мама з Брукліна!
"Як справи, синочок?"
І раптом із саркофагів повстали Дюма, Гюго і Золя, і Жоліо Кюрі, і ще якісь славнозвісні французькі політики і генерали, — всі підійшли до мене, кожний брав в мене мобільник і відповідав мамі: "Мадам Шапіро, бонжур. Це Віктор Гюго. У вашого сина все о'кей, він у повному порядку". Потім передавав телефон Емілю Золя, щоб той підтвердив, що в мене дійсно все о'кей…
Але в мами почалася деменція. І одного дня вона мені не подзвонила, не спитала: "Як справи?" Вже наближався вечір, вже сутеніло, в небі з'явилися перші зорі, а мама мені не дзвонила…
Мені завжди здавалося, що у світі може змінитися геть усе: може початися війна, або станеться обвал на біржі, або циклон знесе будинки і затопить зливою цілі райони, — але, не дивлячись ні на що, мама знайде спосіб мені подзвонити і спитати: "Як справи?"
Але вона не подзвонила в той день. Вона забула мій номер телефона. Вона просто забула, що забула мені подзвонити.
В той день я подорослішав на десять років. І з кожним новим днем її хвороби ми всією сім'єю — я, Лія і тато — дорослішали на десять років.
Глава 4
Нарешті я поставив фінальну крапку в своєму романі, вирішивши, що подальші спроби переробити його лише все псують. Почав звертатись до літературних агентів, які обіцяли мені знайти видавця.
Але удача мені не посміхалась — я отримував від агентів та видавництв лише самі відмови.
Невже мій роман такий поганий? Ця думка завдавала мені нестерпного болю.
Банки і надалі відмовляли мені в позиках, надходили штрафи за несвоєчасну оплату, на кредитних картках постійно зростали борги. Я був змушений підробляти таксистом.
Непомітно для себе я почав пиячити. Вдень я ішов в будинок престарілих до мами, а ввечері, якщо не працював у таксі, — в дешевий паб неподалік від дому. Грав там із місцевими п'яничками у більярд та пив віскі.
Я проклинав себе за те, що колись захотів стати письменником і видати книгу. Перестав заходити до кав'ярні магазину "Барнс енд Нобл", де колись сидів за столиком в компанії письменників.
Одного разу я вештався по місту і несподівано опинився на Юніон-сквер. Був пізній вечір. Накрапав дощ.
Я проходив повз будівлю клініки, де колись працював психотерапевтом. І раптом я вирішив, що маю припинити це божевілля. "Забуду про свій роман, який все одно ніколи не буде виданий. Я повинен займатися тим, що знаю і вмію, на що я витратив роки навчання і практики. Почну заробляти гроші в клініці, віддам борги. Повернуся в родину. Інакше я або остаточно зіп'юся, або накладу на себе руки.
***
Я почав працювати психотерапевтом на старому місці. Повернувся до дружини та сина. На диво, наші стосунки з дружиною стали кращими, ніж були — випробування пішли на користь нам обом.
Глава 5
Тої неділі ми з дружиною та сином пішли в будинок престарілих
до мами. Син намагався кормити її з ложечки йогуртом. Мама з'їла три ложечки і промовила:
— Досить.
Мені здалося, що ці три ложечки йогурту вона з'їла заради нього, так само як він колись їв кілька ложечок "для бабусі".
Син поставив на стіл стаканчик з йогуртом, потім раптом схилився і поцілував бабусю в щічку, і вона посміхнулася. Мама знала, що це її онук.
— Чомусь згадала, як твоя мама танцювала на нашому весіллі, —
сказала дружина, коли ми втрьох вийшли з будинку престарілих. — Я тоді побачила по-справжньому щасливу людину, — вона відвернулася і змахнула сльозинку з очей.
Вона теж бачила, що мама уходить…
***
Я не міг вибратись до будинку престарілих протягом всього наступного тижня: було дуже багато справ на роботі. А ввечері туди їхати нема сенсу: пацієнтів в будинку престарілих зазвичай вкладають спати рано — о п'ятій-шостій годині.
Робочий тиждень майже скінчився, вже настала п'ятниця. І я був щасливий, що мама дожила до суботи і я зможу побачити її завтра.
Завтра погодую її йогуртом, закутаю в теплий плед, вдягну на неї шапочку і вивезу у кріслі-каталці на ґанок погрітися на сонечку. И все буде як зазвичай — заколисував я себе.
… В п'ятницю в мене була вечірня зміна. Я збирався на роботу. Вдягаючи штани, ніяк не міг влучити ногою в штанину і почав стрибати на одній нозі. І таким чином дострибав до книжкової полиці, де біля книжок стояли різні світлини.
На одній з них в рамочці — мама у своїй улюбленій зелено-блакитній сукні, з пишним, зачесаним набік волоссям, дивиться примружившись і посміхається.