Інна. Частина перша

Стотисячнi людськi моря затопили спiвоче поле парку Вiнгiс. Впевнено, наче самi собою, з'явилися красенi — нацiональнi жовто-зелено-червонi прапори. Виникли i вiдкрито розповсюджувались неформальнi газети, стрiмко долаючи шлях вiд жовтуватих, з ледь проглядаючими бляк­лими текстами, листочкiв, до багатосторiнкових, уповнi респектабельних видань.

Масовi заходи, завдяки органiзацiйному хисту ли­товцiв, проходили велично, злагоджено, у святковiй, пiднесенiй атмосферi. Хоча мiтинги були, зазвичай, ви­разом протесту, радiснi почуття брали верх над гнiвни­ми. Виник i вмить закрiпився термiн — "спiвуча рево­люцiя". Вiн не лише фiксував, що велелюднi зiбрання не­одмiнно супроводжувались пiснею, а й влучно передавав сам їх настрiй.

Кожен новий успiх розтоплював, здається, цiлi кри­жанi поля страху. Прибалтика щобiльш перехоплювала iнiцiативу вiд Москви. Сюди, до нас, змiщувався епiцентр демократичних перетворень.

Протидiя мiсцевих, змушених iти на поступку за поступкою, властей виявлялась млявою, неефективною. "Саюдiс", як i Народнi Фронти Латвiї та Естонiї, вико­ристовував ухильнi формулювання типу: "створювати соцiалiстичний ринок", "разом iз партiєю поглиблювати перебудову". Але не пiдлягало сумнiву, що це лишень фiговий листочок, — справжнi ж плани сягають значно далi.

Оточення моє зазнавало разючих змiн. То той, то iнший вчорашнiй збайдужiлий спостерiгач, здолавши бо­язкiсть i сумнiви, ставав зацiкавленим учасником. Але якщо литовцi, за рiдкiсними винятками, захоплено ловили усе, чинене "Саюдiсом", то решта населення розшаровува­лась. Беззастережно пiдтримували новонароджений рух одиницi, основна ж маса сприймала його рiст з побоюван­ням i недовiрою. У цьому середовищi не дивина було стрiтися з чутками про пiдступнiсть "мiсцевих", котрi лиш вичiкують зручного моменту для розправи iз нами, чужаками.

I ще я бачив, що той, хто ставав у ряди прибiчникiв, з учорашнього, поглинутого лиш особистим, обивателя ро­бився людиною наснаженою, спрямованою до вищого, — наче отримував якийсь додатковий орган. Той же, хто виступав проти, навiть при солiдному iнтелектуальному багажевi, ставав нецiкавим, дрiб'язковим буркотуном.

Мiй попереднiй життєвий досвiд не полишав мiсця iлюзiям щодо наявного суспiльного устрою. Литовцi анти­патiї чи побоювань не викликали — отож те, що дiялось, мiг лише вiтати.

Про назрiлiсть перемiн свiдчила хоча б i робота. Тим, хто мав стосунок до обчислювальної технiки, може, як нiкому, помiтна була неспроможнiсть iснуючої систе­ми. Навколо трудилося безлiч обдарованих програмiстiв, та жорстка, всепронизуюча регламентацiя душила творчi пориви, приводила до безнадiйного вiдставання вiд Захо­ду на цьому магiстральному напрямку технiчного прог­ресу. Iнiцiатива суворо каралась, плоди багатомiсячної працi нерiдко летiли в смiття.

Такий же невiдрадний стан справ мiг спостерiгати, буваючи у численних службових вiдрядженнях.

Якось, повертаючись iз росiйської провiнцiї, де, контрастуючи з ентузiазмом Литви, панував не зовсiм тверезий скепсис, я побачив вулицi Вiльнюса незвично спустiлими. Не один з-помiж нечисленних перехожих, нiби захищаючись вiд поривiв пронизливого осiннього вiтру, тулив до вуха портативний транзистор.

Причина з'ясувалася дома: пряма трансляцiя Установ­чого з'їзду "Саюдiса"!

Коли пiсля чергового вибухово-смiливого виступу ба­гатотисячний зал Палацу Спорту пiдхоплювався, громово скандуючи: "Лєтува! Лєтува!" — здавалося, земля приско­рює оберти, виникає щось небувале, незвiдане, даюче по­чаток iншiй епосi.

Увiйти до iнiцiативної групи для заснування в Литвi української органiзацiї? Якою приголомшливою стала ця пропозицiя бородатого, зосередженого молодого чоловiка!

Української???

Усвiдомлення того, що належу до не цiлком звичайного народу навiдало змалечку. Згадувалось про це в таких-от, наприклад, випадках.

... Сонячний лiтнiй день. Зелений морiжок невеликого стадiону, де ми, безжурнi хлоп'яки, ганяємо у футбола. Уявляючи себе учасниками чемпiонату свiту, що саме про­ходить у ФРН, намагаємось копiювати їхнi фiнти, манеру поведiнки.

— Я — Лято! — самозабутньо волає юний форвард.

— Я — Беккенбауер! — технiчно вiдбираючи м'яча, пiдхоплює суперник.

— Ми — збiрна Бразiлiї! — вiртуозно перепасовує ко­манда.

— А ми — Голландiї! — завзято розгортає контратаку iнша.

— Стiйте! — зненацька скрикує один iз гравцiв — не­показний, занехаяний хлопчисько. — Якi ще, до дiдька, Нiдерланди? Та ми — українцi!

Вигук приголомшує настiльки, що м'яч котиться убiк, гра припиняється. Поновлюється вона без запалу, дзвiнких iноземних прiзвищ. Не одну, мабуть, похнюплену голову недавньої "зiрки" гризе думка: "Хто ж ми такi, усiма забутi, що не можемо вдостоїтись навiть збiрної?"

"Свiдомим" же українцем я став, як не дивно, за кор­доном.

Коли, ще в часи суцiльних заборон, гостював у роди­ча, польського iсторика, той, наче ненароком, пiдклав до тумбочки бiля лiжка раритетне лейпцiгське видання "Iсторiї України" Аркаса. Пошарпана, зi штампиком якоїсь Громади Кубанцiв у Чехiї, книжка запам'яталася виразнiше, нiж визначнi мiсця Кракова й Варшави. Навала незнаних фактiв, дiаметрально протилежне трактування вiдомих, а, головне, безкомпромiсно самостiйницький дух справили незгладне, переворотне враження, вiдкрили ве­лич i трагедiю нашого народу. Зародилось усвiдомлення, що зробити хоча би що-небудь для його користi — не найгiрше застосування сил.     

Органiзацiї???  

Досi, через неодмiнну їх протруєнiсть iдеологiєю, я цурався активностi в будь-яких ор­ганiзацiях. Формою спротиву нав'язливiй системi обирав неучасть, заповзятливим пiонерсько-комсомольським вожа­кам прислужився хiба що як негативний приклад.

В Литвi???

Iз землякiв, що зрiдка стрiчались, бiльшiсть вважали за краще не афiшувати своє ук­раїнство, а якщо й згадували, то ухильно, наче винува­то. Чи здатнi будуть ворухнути хоч пальцем заради нь­ого?

Сумнiвiв, одне слово, вистачало. Та, повагавшися хвильку, згоджуюсь. Чому б, зрештою, i не спробувати?

У той момент доля здiйснила крутий вiраж.

В iнiцiативнiй групi нас семеро — мiнiмальна за за­коном кiлькiсть для реєстрацiї.

Зустрiчаючись ледь не щовечора у когось вдома чи на роботi, розробляємо проекти документiв. Жадiбно, як су­ха губка воду, вбираємо iнформацiю.

З'ясовується: тiльки у Вiльнюсi українцiв тринадцять з гаком тисяч, а всього в Литвi — сорок чотири.

О-го-го яка маса! 

Високий i рiвень освiченостi — тут ми другi серед народiв республiки (пiсля, звiсно, євреїв). В Каунасi мiж вiйнами уже iснувало Товариство. Видавало часопис, провадило радiопередачi, ставило "На­талку-Полтавку".

Отже, маємо навiть традицiю. 

Упоравшись iз паперами, запрошуємо всiх, хто вiдомий з особистих контактiв, вiдгукнувся на оголошення.

I от вони — українцi Литви — зринають iз мороку, ма­терiалiзуються.

Хто ввалюється розв'язно, по-хазяйськи, а хто закра­дається, нiяковiючи, довго не зважуючись переступити порiг.

Хто вiртуозно володiє мовою, сипле приповiдками, хто у муках виколупує з атрофованих запасiв слово за сло­вом, хто ж, маскуючи незнання, затято мовчить.

Дома звикли розмовляти литовською, росiйською, польською — дуже рiдко українською.

Наскiльки вiдмiнно може звучати наша, принесена з далеких мiж собою регiонiв, понавбиравши акцентiв, мо­ва!

А яке розмаїття професiй! Що не людина — новий рiд занять: iмпозантний актор, червонолиций обвiтрений кол­госпник, юна школярка, бiлоголовий священник, штурман, вчителька, музика, столяр, фiлолог, квiтникар, бухгал­тер, науковець, домогосподарка, студент, художник, фо­тограф, лiкар, вiйськовослужбовець... Найгустiше ж тех­нарiв, iнженерiв. Є кандидати наук, володарi кiлькох вузiвських дипломiв.

Дуже багато хто, наобiцявши з сiм кiп, щезає. Але частина затримується, проявляє цiкавiсть, береться по­тихеньку до працi.

Коли люб'язна господиня запросила на вечорницi, пе­реконуємось, що жiнки на чужинi нiяк не розгубили кулiнарного хисту. Гамiрне застiлля зблизило, виявило характери, уподобання, заодно i вокальнi здiбностi.

Трапляється й така (анонiмний телефонний дзвiнок) реакцiя:

— Що затiяли, недобитки?! Заждiть-но, поскручують вам в'язи! Я теж, мiж iншим, українець, знаю вiд бать­ка, як розбиратися з бандерiвщиною! 

Що ж, i таке не дивина. 

Перша спiльна справа благодiйна. Об'єднуємо членськi внески, щоб переказати їх потерпiлим од страхiтливого землетрусу в Вiрменiї.

 Нiхто, зрозумiло, не має жодного досвiду. Аби запо­зичити його, часом вибираємось поглянути на iншi, пара­лельно створенi угруповання. Тi, кому пропаганда навiшувала жахнi ярлики "бiлоруських нацiоналiстiв", "латвiйських фашистiв", "сiонiстiв" i тому подiбне, ви­являються цiлком, начебто, порядними, миролюбними людь­ми.

Просуваємось уперед зi зривами, навмання, часто пок­ладаючись лише на iнтуїцiю. Зате як окрилює кожен, хоч найдрiбнiший, здобуток! Як манливо рухатись у незвiда­не, ступати неходженою землею, вiдчути себе, замiсть "гвинтика" тоталiтарної машини, дiяльним iндивiдуумом!

Скориставшись нагодою поїхати до Львова на зустрiч випускникiв iнституту, опиняюся в iншiй — гнiтючiй, за­душливiй — атмосферi. Як далеко встигла вiдiрватись за останнi мiсяцi Прибалтика!  

Тьмяним, непроникним смогом зависли над мiстом страх i безнадiя. Мiсцева партократiя мертвою хваткою затисла неформальнi прояви. Мiтинги заборонено з лiта. Про аль­тернативнi засоби масової iнформацiї нiчого й казати.

З млявою недовiрою сприймають мої свiдчення про де­мократичний поступ Литви знайомi, родичi, колишнi одно­курсники.

Перед Оперним театром застаю спробу мiтингу. Ледь розпочала промови охоплена мiлiцейським кордоном жмень­ка вiдчайдухiв з Гельсiнської спiлки, раптовий снiговий шквал звiв видимiсть до нуля. Через хвилину-другу, коли бiла завiса розсунулась, на місці виступа­ючих зяяла порожнеча.

Випадково дiзнаюсь, що вiдзначатиме рiчницю Това­риство Лева, яке, зародившись пiд егiдою комсомолу, по­ряд з охороною довкiлля зайнялось нацiональним вiдрод­женням.

Вже у фойє, де розгорнута художня виставка, потрап­ляю в рiзко контрастуюче зi щойно баченим на вулицях силове поле ентузiазму, мистецьких пошукiв.

У залi — кiлькасот, переважно молодих, людей.