Тут тепло, невидимi вогнища розкочегарюють повiтря так, що воно аж плавиться, i може тому виникає враження, буцiмто потрапив у таємниче пiдводне царство, де йти стає дедалi важче, адже щiльне довкiлля гальмує, всотуючи кожен крок, розпливаючись i спотворюючи зображення, нiбито на екранi телевiзора.
Зали крематорiю великi та просторi, що викливає подив i навiть похолодiння страху, бо ззовнi примiщення скидалося на крихiтну двоповерхово-астенiчну пам'ятку архiтектури, мiцно затиснену в лещата свiжiших, але також порепаних стiн. При поглядi знадвору у спорудi не помiтно нiчого помпезного чи хоча б величного, натомiсть всерединi "центральний церемонiйний будинок м. Кобилянськ" – вершина витонченостi та довершеної продуманостi. Наприкiнцi довжилезного вихiдного холу з високою жалобною стелею – ненав'язливий, але добрепоінформований службовець у яскраво-чорних аксесуарах, що в разi потреби дозволяють йому залишатися непомiченим, завмерши, немов за командою "струнко!", за столиком в спецiально облаштованiй для цього нiшi. Та варто йому зауважити найменший вираз розгубленостi на обличчi вiдвiдувача, як вiн гречно кахикнувши, шанобливо з'являється на свiтло, готовой надати вам будь-яку потрiбну iнформацiю. Вишуканi мармуровi сходи, яким вже, здається, понад пiвтораста рокiв, ошатним, помiрного кольору килимком супроводжують вас догори, де по обидва боки похмурого коридору розчиняються у м'якосутiнковому мороцi входи до залiв, в яких знаходять свiй останнiй прихисток вже гнилi i безтурботнi рештки тих, хто був частиною нас самих.
Ще не довiвши до пуття органiзацiю життя мешканцiв мiста, влада примудрилася принаймнi на той свiт спроваджувати їх зручно i лагiдно; у цьому мiсцi, де таки навчилися працювати по-новому, майже все продумано до дрiбниць, тож i покiйники, i їх близькi почуваються максимально комфортно протягом усiєї, колись такої виснажливої та неприємної церемонiї. Вiдвiдувачi тут, наприклад, дуже зрiдка зустрiчаються з iншими делегацiями, i тому виникає iлюзiя, наче на час ритуалу весь крематорiй вiддає пошанiвок саме вашому небіжчику. Були звiсно й недолiки, до яких можна занотувати хiба те, що центральний вхiд, крiзь який i потрапляли на урочистості близькі та iншi причетнi, знаходився просто в центрi мiста, i масованiшi компанiї вiдчували труднощi з крокуванням площею, яка будь-якої пори дня кишiла людом, мов гниле м'ясо – червами. Бракувало також гардеробу: в примiщеннi крематорiю панувала спекотна задушлива атмосфера, тож по закiнченні церемонiалу, коли очманiлi вiдвiдувачi приходили до тями на холоднiй вулицi, вони раптом починали вiдчувати, що тiло їхнє просто-таки залите смердючим потом, який до того ж, пiд поривами крижаного вiтру гидотно холодить шкiру.
Я з завмиранням прочинив дверi до однiєї iз зал i розгублено заметався поглядом по незнайомим постатям, що скупчилися ближче до дальньої стiни, тiсним пiвколом вiдгороджуючи мене вiд мiсця священно— дiйсва. Монотонне скиглiння перервалося шморганням, i водночас потилицi над гладко-чорними спинами з анiмацiйою швидкiстю змiнилися тупо-iнстинктивною роздратованою цiкавiстю у вiдсутнiх очах. Я розгублено всмiхнувся, знiтившись пiд пресом колективної неуваги. Чужi, геть збайдужiлi погляди проточували мене, незадоволено вiдштовхували, зневажували i врештi нищили, немов антитiла зайду-вiруса. Потiм всi зiтхнули i по-ляльковому, шарнiрно обернули голови. Зрадливо скрипнули дверi, зацокотiв пiд ногами попри обережнiсть гладкий плесовидний паркет, що наштовхнуло мене на здогади, що тут зручнiше ходити гуртом, а тому, хто спiзнився, нiби в покарання, доводиться полум'янiти вiд сорому за свою незграбнiсть. Проте я не повинен би був вiдчувати докорiв сумлiння, адже зовсiм не забарився, навпвки – прийшов завчасно. I всi цi люди в лискучих, розкiшного крою чорних костюмах з однаково смиренно-розсiяними виразами облич, також ця жiка, що голосно сякається у вiзерунчасту хустинку жалобного кольору, раз-по-раз озираючись в мiй бiк /варто менi було необережно торкнутися пiдборами до лакованої дзеркальної поверхнi, як я зустрiчав її благальний водянистий погляд/ , були менi абсолютно незнайомi, i я лиш якось збайдужiло намагався уявити собi мерця, з яким прощався цей люд, а спалахи дратiвливої напiвцiкавостi змушували гуркiтливими ривками заглиблюватися у похмуро розпалiтровану бляклими вiтражами кiмнату. Акустика голих гладких стiн зрадливо вiбрувала лункою абомовнею.
Нарештi вдалося зиркнути понад чиїмось чорним плечем туди, де сподiвався уздрiти тiло, натомiсть побачив зяйливий прямокутний отвiр, звiдки пашiло пекельним жаром i лунали моторошнi скрежетливi звуки, немов там точилася якась непримеренна боротьба, а стражденнi душi грiшникiв стогнали, покутуючи посейбiчнi насолоди. Нараз все вщухло. Якусь мить присутнi навiть чули один одного, а потiм знову почався рух: спочатку спроквола, нiби неохоче, як втомлний робiтник пiсля перекуру наприкiнцi змiни, завiбрувала пiдлога, далi – дужче, немов автомобiль пiд час розгону; з'явилося металiчне дзеленчання, що метаморфозилося у монотонний нав'язливий гул. Вглибинi ями засвiтлiло щось схоже на похмурий емальований стiл, яким користуються в лiкарнях, а жiнка поруч заскиглила гучнiше. Забубонiв щось священник, засвiчений червоно-чорно-жовто-синьою аурою вiтражкiв з дальної стiни. Вiн був вбраний у скромний темний пiджак невизачного кольору, через що скидався швидше на банального клерка, нiж на духовну особу, i лише характерний комiрець хоч якось вказував на його статус. Стiл виринув на поверхню, мов корок з глибин. Там не було нiчого, за вийнятком маленької скриньки, на яку саме втрапляла червона смуга препарованого сонця. Священнослужитель перехрестився сам, потiм наклав знамення Христа на пересувну могилку; обережно взяв її до рук, що не тремтiли, ступив кiлька крокiв назустрiч натовповi i урочисто вручив скриньку жiнцi, що безперервно схлипувала.
Нарештi хтось зважився на перший звук: бухикнув у вiдталу долоню. Тихо i несмiсливо пролунала за тим перша реплiка, проте це стало сигналом для iнших, якi боялися порушити мовчанку ранiш; всi нараз полегшено зiтхнули i почали перемовлятися, спочатку – м'яко i обережно, згодом – захопившись – впiголосу та дещо активнiше, позбуваючись нав'язливостi архетипних табу; заворушилися, мов хробацтво у прегорнутiй землi, почали вбиратися, хоч i було трохи незручно з огляду на вузькiсть примiщення. Поволi рушили до виходу, стаючи все балакучішими та веселiшими, але в мiру, почуття якої, всотавши його разом з молоком матерi, вони нiколи не втрачали.
Залишилася стояти жiнка, розгублена, невпевнена, озираючись, немов в очiкуваннi поради, яку не мiг їй дати нiхто з присутнiх; вона жадiбно притискала до грудей скриньку з спорохнявiлим трупом, i, дивлячись на її довгi кiстлявi пальцi, що судомно увiп'ялися в метал, я нараз пригадав собi iншi пальцi, з древнього помаранчево-самотинного дитинства, якi також притискали до грудей якусь рiч. То було, здається, бiляве дiвчисько, з яким я знався в дитячому садку, таке ж як i я вiдлюдькувате та сумне, може, саме тому ми трохи приятелювали. Я не пам'ятав нi рис обличчя дiвчинки, нi навiть ймення. I хоча її пальцi (вони постали передi мною з фантасмагоричною точнiстю i яснiстю, нiби щойно вгледженi), пухкi та короткi, не були анiтрохи схожi на кiстяшки панни з крематорiю, радше навпаки — виглядали зовсiм iнакше, все ж я вiдчув дивовижну подiбнiсть у тому, як обидвi притуляли до серця нiкчемний, нiкому не потрiбний дрiб'язок, що проте для обидвох мав якесь особливе межове значення; вони притискали цi речi розпачливо i несамовито, з останнiх сил, готовi боронити їх, наче яку релiквiю. Я з жалем зиркнув на жiнку i подумав собi, що всi знедоленi до болю схожi у своїй жалюгiдностi та мiзерностi, навiть тi, що колись були найкрщими та найвеличнiшими. Нiхто ж мабуть не сприйме Ангела iнакше, як божевiльного чи наркомана, що, защоканивши порцiю ЛСД, уявив себе птахом i спробував полiтати…
Жiнка стояла просто мене i дивилася у вiчi, дивилася поглядом, що нiчого не бачив, але благав, дивилася жалiбно i плаксиво, так дивиться доведена до вiдчаю дитина на останнього дорослого, який, ще змiг би їй допомогти, якщо б знав, як це зробити, проте нi вiн, нi вона не вiдають: якої саме допомоги вона потребує. Я розгубився, та й як тут не розгубитися, вiд такого погляду думки розбiгаються врiзнобiч; плач спотворив правiльнiсть її рис, але, попри це, вона видавалася менi гарною, i я, грiшним дiлом… Але що їй зараз сказати?… Запитати: кого так умiло й компактно вмiстили їй у цю скриню? Поцiкавитися йменням? Самопочуттям? Раптом менi здалося, що спогади про дiвчину з дитсадка, – не випадковiсть, не проста схожiсть жестiв, адже за стiльки рокiв… Здогад сполохано майнув вбiк, а я все ще не мiг вигадати нiчого путнього. Нарештi спромiгся:
– Спiвчу… – тихо пробурмотiв я, сподiваючись в такий спосiб чи то розрядити ситуацiю, чи вiдкараскатися вiд цього погляду.
Але ж хiба такого чекала вона вiд мене? Хiба не повинен був я взяти її попiд руку, впевненим i твердим кроком спрямувати у потрiбному напрямку, напоїти кавою з коньяком, розрадити, врештi, позбавити тягаря скринi? Хiба не повинен був я забути про нiкчемний ритуал спалення бiдолахи Ангела заради цiєї живої жiнки, якiй, можливо, я зараз був необхiдний, як киснева маска людині, що помирає вiд ядухи, i – хтозна? – може, вона також потрiбна менi? Я не наважився, вкотре не наважився на бодай якусь дiю, що руйнувала б стабiльнiсть i причинно-наслiдкову плиннiсть. Тому що я трохи боягуз…
А вона все ще стояла, вже нi на що не сподiваючись, просто не знала: що їй робити далi, i тому продовжувала стояти. Погляд її дотлiвав як вогник багатоватної нитки розжарювання пiсля раптового вимкнення струму. Нарештi знайшовся священник, який швидко зметикував що й до чого; нечутно наблизився до панни, взяв пiд руку i, докiрливо зиркнувши на мене, повiв її, безвiльну i пiддатливу, наче iграшка, до виходу, нашiптуючи щось величне i квазiзаспокiйливе. Я слiдкував за ними i починав жалкувати, що не зробив того, що мусив би зрибити. В той самий час прочинилися бiчнi дверi i до зали занесли Ангела, тобто, – тiло Ангела.