Потім будинок зруйнувався, поховавши під своїми спліснявілими стінами людей...
Найгірше, що нам приніс совдеп — це порушив природну субординацію в суспільстві. Рагулі й лохи отримали місце під сонцем, вони перевернули світ догори дригом. Бути рагулем ще й досі модно, боюся, що це вже незворотній процес. Рагулям у нас особлива шана...
Ми спробуємо увірватися в цей же дворик крізь ворота з вулиці Січових Стрільців (якраз напроти жіночої консультації).
Прошмигнемо за вантажівкою, що привезла на будову, скажімо, цеглу. І нас буцімто не помітять (уявна дія має більше шансів на успіх, ніж справжня). Ми міситимемо ногами мокру глину, перерубану відбитками протекторів. Нарешті сядемо десь на суху траву (кілька галузок посеред пустиря), відкоркуємо пиво до якогось залізного виступу, і вперше за день розпружимося.
Їй навіть захочеться спати, вона ляже, випростає ноги, ліниво потягнеться, позіхне, вкладе голову мені на коліна і заплющить очі.
— Розповідай щось, — попросить вона, — я вже люблю твій голос. Я хочу його запам'ятати, хочу увібрати його в себе і жити ним, коли тебе не буде поряд.
Я вкажу їй на високий бетонний паркан і голу безвіконну стіну поруч.
— Там, бачиш? кондитерська фабрика. От, а в цьому дворику я хочу поселити одного з героїв свого наступного роману. Звідти постійно смердить карамеллю. Зараз, зачекай, поки переміниться вітер... Відчуваєш?.. (вона ствердно хитає головою, не розплющуючи очей).
Солодкавий палений запах. Його так багато, що іноді починає нудити. Він липне до тебе як клей. І з цим доведеться жити завжди.
Я пещу її коси і нахиляюся до обличчя за поцілунком, коли це:
— А шо ето ви тут дєлаєте? Ви шшо, ні знаєте, шо ето чесна територія?
Тінь грізного вуйка з пузом нависає над нашою ідилією у найневідповіднішу мить.
Я ладен розірвати цього йолопа, проте сила у інкарнації кількох міліціянтів на його боці. Ті саме поволі наближаються, оточуючи нас зусібіч, наче гицлі — свою здобич. Шляхи жо відступу відтято. Один (найгрубіший, з чорними розхристаними вусами) розмахує над головою лассо. Я, скутий її присутністю, не можу поводитися адекватно, тож стою. Нас хапають, без оголошення прав заламують руки. Далі — авто з гратами, петляння вулицями міста, погрози, КПЗ...
Добре все ж, що моя кохана живе зі мною у Станіславо-Франківську і я не мушу їй показувати Sehenswurdigkeitens, яких, як вже зазначалося, тут катма.