Проте до його балаканини теж звикаєш і вона стає з часом чимось таким страшенно нудним, як звичка щоранку, ще не прокинувшись до кінця, чистити зуби.
Ця нестерпна пауза триває, здається, вічність. Нарешті лунає телефонний дзвінок, від якого ми з Марком наче здригаємося і мимоволі обидвоє робимо рух в бік рурки, потай сподіваючись, що це – до нас і, що саме цей дзвінок принесе зміни. Але ні, це всього лише запрошення на прес-конференцію. Марко розчаровано простягає мені трубу, я слухаю, дякую, зітхаю і хитаю головою. Марко розводить руками. Нарешті він наважується запросити мене на пиво – ці запросини він виношує в собі із самого ранку, але редакційна рутина і нерухомість облич довкола викликали у нього непевність і апатію.
14
На вулиці він озирається, надто часто, наче за нами стежать. Мені навіть на якусь хвилину починає здаватися, що або справді хтось вперто переслідує нас, або хлопець мене розігрує. Втім стурбованість на його обличчі надто щира, шкіра надто бліда, очі – надто яскраві. Я озираюся сам. Перехожих не надто багато, всі вони витворюють якесь місиво кольору схожих курток та пальт. Я згадую різні шпигунські "закваски" – вичитані з книжок поради про те, що слід робити, щоб перевірити, чи за тобою стежать, як уникнути "хвоста" тощо. Вже готуюся застосувати одну із таких ідіотських рекомендацій, все ж доволі практичну, але раптом усміхаюся. Здитиніння під впливом Маркової параної триває лише кілька секунд, потім до мене повертається глибока і темна, як дупа, байдужість – ну навіть якби за нами стежили, то й що? І кому ми врешті потрібні…
— Кого ти там видивляєшся? – грубо запитую, коли мені вкрай обридають його озирання.
— Мені здається, що за нами йдуть назирці.
Я зітхаю, знову озираюся, ковзаю поглядом по зосереджених на собі обличчях людей — жодного підозрілого.
— Тобі здається, старий, можеш заспокоїтися, — втішаю я.
— Та ні ж бо! – його голос тремтить і я розумію, що сперечатися з Марком нема сенсу – хлопець чомусь вбив собі в голову, що він – крутий журналіст, якого починають переслідувати за його опозиційність чи ще казна що.
Зарадити я тут безсилий, але навіть, якби міг щось зробити, то навіщо себе силувати? Я ще раз кидаю на нього погляд і розумію, що ця гра, в яку він вжився, страшенно йому подобається. Життя насправді надто нудне, щоб такі дієві і невизначені натури як він могли розважливо терпіти цю тоскну незмінність. А коли цікавого довкола катма, на допомогу приходить уява. Трохи (саму крихту) навіть заздрю йому – я би вже ніяк не прореагував навіть на реальну загрозу.
15
За пивом він заспокоюється, проте погляд все ще мигтить безтямним вогником.
— Мені вчора радили бути поміркованішим, — хвалиться мені Марко.
Буцімто це геройство – іронізувати над розжирілим і злобним губернатором, а потім тішитися із думки, що ти вже переслідуваний та гнаний і трохи боятися. Та станься так, що його справді вирішать злегка провчити (а вони вміють це робити), він заспіває іншої пісні – він стане нитиком і депресивним мудаком, що боїться визирнути з дому і втратив смак до життя.
— Хто? — запитую, аби запитати.
— Це виходить з адміністрації, мені переказували… — його обличчя набуває пафосного виразу, ніби на мітингу.
Ковтаю прохолодну рідину і заплющую очі. Чую легке ненав'язливе гудіння, ніби в мізках запрацював якийсь невидимий генератор. За вікном дощ – холодний і цупкий. Люди зіщулюються, кидаються зі своїми угнутими вітром парасольками у під'їзди, автобуси, кав'ярні. Втеча, скрізь навальна панічна втеча.
16
— Я втомився, — зітхнув Марко, падаючи на диван одягненим і взутим, — Господи, як я дико втомився.
— Я теж, — пробурмотіла Аня, яка стояла перед дзеркалом і вичавлювала з підборіддя прищі. Під тиском пальців шкіра розчервонілася і, здавалося, розпухла.
Марко, уважно вивчаючи відображення цього непроникного, наче й незнайомого обличя, відкоркував чергову пляшечку пива, пожбурив корок кудись під стіл і позіхнув.
Його дратувало її вторгнення у його життя, де й без того панували хаос і невизначеність. Спочатку ця історія ще хоч щось приносила із собою, принаймні заповнювала порожнечу і відволікала, не давала нудьгувати. Однак тепер, коли Аня навчилася порядкувати у його барлозі, вносячи у тимчасовість цього помешкання елементи постійності (наприклад? Та хоча би мотузки, які вона натягувала вздовж і впоперек кімнати, щоби на них сушити власноруч випрані Маркові шкарпетки, труси, джинси, светри чи, що найгірше – свої ліфи, панчохи і блузки), він відчув, що маховик випадковості набрав небезпеної швидкості і, якщо не загальмувати, не спинити його, – далі може бути пізно. Проте зробити щось знічев'я, разово – неважко, а от боротися із наслідками, вигадувати якісь комбінації для порятунку від обважнілої спонтанності – морока, з якою нелегко впоратися. Маркові було вже не до снаги сваритися зі своєю новою пасією, його нудило від думки про можливий скандал, верески, погрози вчинити самогубство й інші банальні нісенітниці, що ними, надивившись теле— і начитавшись літературної кічухи, вагітніють його і її ровесниці. Однак і залишати все, як є, не випадало – кожен день наче додавав їй сил у цьому неоголошеному наступі, а його навпаки, позбавляв здатності опиратися. Отож, зітхнувши і зробивши відчайдушного ковтка з пляшки (аж мало не захлинувся), Марко наважився на рішучий крок. Пиво, нашарувавшись у шлунку на кількохякісну алкогольну сферу, додало йому певності і мужності.
— Слухай, що би ти робила, якби мене раптом не стало? — чомусь запитав Марко.
Аня, не підозрюючи лихого і тому почуваючись занадто певно, навіть не змусила себе відвести погляд від дзеркала і обірвати свій косметичний сеанс – черговий прищик саме луснув і на щоку цвіркнуло підшкірним гноєм. Вона задоволено відітхнула:
— Ух-х… Як це – не стало? Такого не може бути. Ти є і нікуди не подінешся, правда ж? – нарешті вона обернулася до нього обличчям, але все ще не з передчуття змін, а просто раптом згадавши, що хтось колись її вчив, буцімто неввічливо розмовляти з людиною, сидячи до неї спиною.
Марко насилу усміхнувся – він часто робив це, гвалтуючи себе, бо давно не мав сміху та веселості у душі. Хвилини ж надмірного реготу і агресивних, інколи брутальних, образливих для навколишніх жартів оберталися згодом падінням у глибоку яму чорного депресняку.
— Ну, ти ж знаєш, яка небезпечна професія – журналіст. От, скажімо, мене замочать, як Гонгадзе. Або сфабрикують справу. Або викинуть з роботи і затравлять так, що доведеться тікати світ за очі...
— Я поїду з тобою. — надто твердо озвалася дівчина.
Марко зітхнув. Він пильно поглянув на неї і зрозумів, що зовсім її не знає — як особистість вона його не цікавила, тому всі розповіді дівчини він пропустив повз вуха і не пам'ятав навіть, хто Анині батьки та де вони. Одне Марко відчував напевно – він не хоче продовжувати мордувати себе чужою присутністю. Він втомився від її набридань, бурмотінь над вухом, від того, що вона є.
— Я стаю небезпечний. Мене вже попередили.
— То, може, плюнь, стань обережнішим? Воно тобі треба? – Аня встала з-перед трюмо і, підходячи до Марка, почала розплітати своє пишне мідного кольору волосся. — В житті є чимало приємніших занять, ніж когось обсирати і обливати брудом.
— Але ж ти не розумієш — обсирають якраз вони! – чомусь не на жарт розійшовся Марко, хоча насправді йому було байдуже і нападки на губернатора були для нього радше такою ж забавкою, як Аня, він робив це від розгубленості і порожнечі, — обсирають всіх нас! – зірвався він мало не на крик, – і тебе теж, до речі, – вже спокійніше завершив.
— То й що? Кожному своє. Плюнь. Забий. Живи і тішся.
Але Марко не міг. Це було б надто просто, так не могло бути. Тому він хотів негайно позбутися від неї. Він втомився.
— Я не можу більше, не знаю, не розумію. Ти повинна піти, — нарешті вирвалося у Марка заповітне, — далі залишатися зі мною тобі буде небезпечно.
Вона сіла поруч із ним на ліжко, лагідно торкнулася плеча і він від того дотику здригнувся.
— Що ти, любий? Не хвилюйся. Я не пішла би від тебе навіть, якби за це розстрілювали. Думаю, що ти перебільшуєш небезпеку, але якщо вона таки є, то я не піду тим більше. Я не можу залишити тебе самого.
— Будь ласка. Ти мусиш. Я так вирішив і ти повинна підкоритися.
Аня відсторонилася і йому стало шкода дівчини. Якийсь тонкий, невловимий жаль прокинувся у ньому, протяг все тіло жалібною ниточкою втраченості і безглуздості, але це не був жаль до Ані – він жалів себе. Йому захотілося плакати, йому було зле, як ніколи… Він ще щось говорив, пояснював їй, вже геть знесиліло, але наштовхувався на затяте мовчання та опір. Слова кудись втікали, заплітався язик, він подовгу екав, пригадуючи про що йшлося, бо думка і погляд перебігали на геть інше.
— …Ти мене просто використав! – в якийсь момент вона перейшла до звинувачень і Марко полегшено зітхнув – це ніби давало алібі його совісті, карт-бланш для злоби, звільняло від усіх моральних імперативів, якщо такі й існували раніше. Проте спинити Аню було вже не так просто. — Тобі просто хотілося трахатися!
— Ніби тобі ні? – в'яло озвався Марко, навіть не підводячись.
— Та ти ж не вмієш трахатися! Ти дбав тільки про те, щоб ублажити свою плоть, не дбаючи про елементарну естетику кохання! Про яке задоволення від такого сексу може йтися?! Я хотіла щось змінити, якось наповнити твій згаслий погляд, але тепер розумію, що марно… Ти як мрець – в тобі немає життя, ти від усього тікаєш і ховаєшся. Тебе ні на яке захоплення не вистачає довше, ніж на день чи два.
Але щодо мене ти перевершив себе. Здавалося, що всі свої найгірші, найтемніші сторони, ти заповзявся вилити на мене. Я вдавала, що не помічаю цієї байдужості, відстороненості, але ти ж наче давав ляпаса, ти позіхав у обличчя, коли йшлося про щось вкрай важливе для мене.
— Гаразд, я зрозумів. Думаю цього достатньо. Можеш збирати речі.
Проте вона не вгамовувалася. Маркові було трохи прикро – як він і очікував, скандал затягся, що вже завдавало дискомфорту. Він підвівся і вирішив сховатися в туалеті, але Аня рушила за ним назирці і не дала йому зачинити двері, повисши на них вагою усього свого чималенького тіла.
— Ах ти ж гад! Наволоч! — верещала вона.
Марко, вдаючи незворушність, спустив до колін штани і сів на унітаз.
— Сука! — не вгавала Аня.
Він напружився і соковито перднув, одразу ж трохи посцяв.