Майже все дами на пляжі з інтересом повернули голови убік спортивного красеня. Ясні детальні звуки надводного світу змінюються розмазаними гучними приглушеними звуками світу підводного. Іван Едуардович, проштовхуючи себе вперед гребками натренованих рук, просувається в товщі вологи настільки далеко, наскільки дозволяє запас повітря в його натренованій грудній клітці. Випірнувши й відфиркнувшись, наче тюлень, із задоволенням відзначає, що допірнув ледве чи не до середини ставка, досить далеко від берега. Іван Едуардович пальцями вабить до себе Василису, мовляв, пливи сюди, люба. Вона занурюється до підборіддя й пливе.
Вода прозора. При ближчому розгляді виявляється, що темна ляпка поміж грудьми приплилої красуні, – це зображення жаби, сантиметра три завбільшки.
– Несподіване татуювання, – зауважує наш герой, удивляючись у дуже реалістичний нашкірний портрет земноводного. – Зазвичай дівчати носять тату у вигляді метелика, квіточки, рибки або дельфінчика, іноді ящірки або навіть змійки… Але щоб жабу – бачу вперше. Дівчата зазвичай відчувають до жаб бридливість, відразу… Що символізує ця тварина? У цьому схована якась алегорія? Або тобі просто подобається, як вони виглядають?
– Це не татуювання, це… Це зроблене іншим… методом, – якось неохоче, із трудом підбираючи слова, поправляє вона, не поспішаючи, пливучи поруч із ним назад до пляжу.
– Яким? – майже машинально запитує Іван Едуардович, думаючи про те, як йому хочеться оволодіти її тілом.
Вона задумливо мовчить півхвилини. Потім замість відповіді ставить запитання йому:
– Ти коли-небудь думав про те, що крім цього світу існують і інакші світи?
– А, інші виміри, паралельні простори? Чув такі гіпотези.
– І що в цих інакших світах трохи інші закони природи, які, з погляду людей тутешнього світу, виглядають казковими чарівництвами. І що чудеса в казках, легендах і міфах тутешнього світу – це відгомони прадавніх знань про ті інакші світи…
Ага, вона любить фантастику, думає Іван Едуардович…
Сам Іван Едуардович фантастику категорично не любить, ще з дитинства, і навіть уважає явищем шкідливим. Ну, насправді, яку практичну користь мають небилиці?! Тільки засмічують мозок хибною інформацією. Захоплення фантастикою, казками – це ескапізм, відхід від проблем реального світу в світ мрій, отакий різновид наркоманії, уважає Іван Едуардович. Замість того щоб займатися благоустроєм реального світу, а отут роботи непочатий край, ці так звані фантазери витрачають дорогоцінний час впусту, на створення світів нереальних і на поглинання подібних творінь, у той час як реальний світ залишається настільки невпорядкованим і проблемним, у тому числі й через втрату часу на даремні фантазії… Ні, Іван Едуардович людина раціональна, розсудлива, практична, тому фантастику…
– Я теж люблю фантастику, – бреше Іван Едуардович, дивлячись на Василису чесними очима; як кажуть українці, "позичивши очі в Сірка", або, як говорять великороси, "на голубом глазу".
Якщо я прикинуся її однодумцем, мені легше буде домогтися від неї всього чого прагну, думає наш герой. Так, він не любить брехати. Але коли так прагнеш жінку, яких тільки, як говориться, борошняних виробів не навішаєш їй на вушка. Жінка скоріше відчує симпатію до чоловіка з хорошим смаком, ніж до чоловіка без смаку. Але що таке відсутність смаку й що таке хороший смак? Відсутністю смаку називається смак, який відрізняється від твого власного; а хорошим смаком називається смак, що збігається із твоїм власним. Отже, збреши жінці, що тобі подобається те ж що і їй, і вона вважатиме тебе чоловіком із хорошим смаком.
– Більше того, я сам пишу фантастичні романи, зокрема про чарівні паралельні світи. Скажу по секрету: я досить відомий письменник-фантаст, – зовсім забріхується Іван Едуардович у прагненні до своєї еротичного характеру мети. – Тільки мої книги видаються під псевдонімом.
– Під яким? – з явною симпатією спрямовує на нього зелені очі чарівна плавчиха.
– Ну… Еее… Гм. Кхе. Справа в тому, що я не маю права, згідно з контрактом із видавництвом, до часу розголошувати таємницю псевдоніма. Цього навіть мої найближчі друзі й родичі не знають. Вибач.
Боячись, що ця шанувальниця фантастики продовжить розпити з настільки слизької для нього теми й швидко викриє брехню, Іван Едуардович різко змінює предмет розмови:
– А давай-но покатаємося на човні.
– Давай.
Вони, спливаючі водою, виходять із водойми на пісок, обтираються рушниками. Разом із рушником Іван Едуардович витяг із сумки непомітно й упаковочку презерватива, швидко сховавши її під гумку плавок.
Човняр, що виявився особою жіночої статі пенсійного віку, видає їм два весла. У дощатий причал тикаються носами, як поросята у свиноматку, кілька човнів, кожен з яких має власне ім'я, написане на борті червоною малярською фарбою. Індивідуум, який підібрав і намалював ці назви, мав, очевидно, почуття гумору. Але гумору чорного. Назви наступні: "Титанік", "Офелія", "Княжна Степана Разіна", "Чапаєв", "Муму", "Китеж-град", "Атлантида"…
Василиса вибирає "Офелію", за благозвучність.
Іван Едуардович ставить на причал весла вертикально, просить її їх потримати й переходить із причалу в човен, балансуючи в хиткій "Офелії", потім приймає від Василиси одне за другим весла й пристиковує їх до кочетів. Нарешті, узявши її за ручку, допомагає переміститися туди ж. Він сідає за весла, вона напроти. Спочатку несиметричними рухами весел Іван Едуардович розвертає човен кормою до причалу, потім симетричними рухає його убік мальовничих очеретів і плакучих верб.
Гребучи й втупившись зіницями в її великі зелені очі, Іван Едуардович декламує напам'ять поезію. От, наприклад, рядки Євгена Плужника:
Ах, флейти голос над рікою –
Цей синій день, і даль, і ти!
З тобою, світлою такою,
Як голос флейти над рікою,
Так легко навмання пливти.
Пускай же човна за водою
В роздолля синявого дня!
Це ж захват – бути молодою;
Це ж спокій – плисти за водою;
Це ж безум – жити навмання!
Як досвідчений донжуан, Іван Едуардович знає, що вірші – хороший ключ до жіночого серця, а через серце й до інших жіночих органів, тому він визубрив цілий ряд невеликих поетичних творів різних авторів і, так би мовити, у боротьбі за жіноче тіло часто-густо пускав у хід цю ефективну зброю.
Весла із плескотом ритмічно зачерпують речовину, іменовану хіміками H2O. З дерев'яних ластів, що вискакують із рідкого дзеркала, сиплються діаманти. Над водою стрімко й віртуозно, як повітряні аси, гасають елегантні невагомі бабки. Одна з них шустро здійснює посадку на борт човна, вхопившись за деревину чіпкими кігтиками, але відразу миттєво лине геть, налякана виринанням весла. Василиса мружиться від сонця й смакує поезію, якою охмуряє її наш герой.
Свого коханця чарівна Діана,
Купаючись, голісінька, в криниці,
Тією наготою так не манить,
Як от мене ця дика чередниця,
Яка в воді полоще покривало,
Відкривши золоту свою косицю.
Палюча спека підсобила мало,
Коли кохання дрожем пронизало.
А це – мадригал великого Петрарки[1].
Тим часом "Офелія" перетинає ставок і наближається до найбільш віддаленої від пляжу частини берега, де межа води й суші декорована завісами сріблисто-салатних плакучих верб і ширмами смарагдових очеретів, за якими можна зникнути з поля зору решти пляжників.
Іван Едуардович припиняє гребти, але човен за інерцією ще пливе, усе повільніше. І нарешті, завмирає, опинившись у затишному завулку водойми, де існують лише шелестка зелень, хлюпаюча об борт вода й щебечуще своїми птахами небо.
– Пересядь сюди, ближче до мене, – неголосно просить Іван Едуардович, поплескуючи долонею по лаві, на якій сам сидить.
– Тільки, чур, не цілуватися, – попереджає Василиса й пересаджується.
Іван Едуардович ніжно гладить її голі плечі досвідченими пальцями й муркоче їй на вушко, яка вона дивовижно гарна, досвідченим ротом. Проти таких дій Василиса не заперечує.
Заслухавшись компліментами, вона навіть прихиляє русяву голівку з віночком-косою на його могутнє плече.
Тепер час, вирішує Іван Едуардович, палаючи від жаги.
Він обхоплює молоду красуню в салатному бікіні сильними руками, притягає до себе й тягнеться жадібними губами до її ніжних дівочих вуст.
– Ні!!! Не цілуй!!! – вжахається Василиса, відхиляючись і відштовхуючи Івана Едуардовича маленькими кулачками.
Але хіба може така тендітна дівчина протистояти силі такого спортивного чоловіка!
– Не можна!!! Я зачак…
Заплющивши очі, чи то для того щоб не бачити жаху на її прекрасному личку; чи то для того щоб, відключивши зір, зосередитися на дотику; чи то підсвідомо побоюючись ляпасу, Іван Едуардович затискає її ротик на півслові жагучим поцілунком.
І в ту ж мить він перестає відчувати Василису, начебто вона якимсь дивом вислизнула з його чіпких обіймів. І чує тихий сплеск поруч із човном, начебто за борт упустили гаманця із монетами.
Іван Едуардович розплющує очі.
Василиси немає!
Він, вертячись у човні, оглядає весь простір навколо себе.
Її немає, немає, немає!!!
Іван Едуардович зі здивуванням виявляє на дні човна "Офелії" салатне бікіні: ліфчик і плавочки.
– Василиса, ти де?! – неголосно кричить сорокадворічний красень-чоловік на ймення Іван, на прізвище Царевич, продовжуючи озиратися в усі сторони. – Василисааа!
З-під лівого весла у відповідь звучить жаб'яче:
– Ква…
Грудень 2003 р.
____________________
Яйце
Подорожня історія
Я думаю, ніколи наречений, тремтливо очікуваний, не поспішає так до своєї нареченої, як я поспішав тоді до Харкова, сам не знаючи чому.
Володимир Соллогуб, "Незакінчені повісті".
– Тс! – перебив мене слідчий, – підтверджуються мої попередні припущення. Тут діють загадкові обставини…
Ернст Теодор Амадей Гофман, "Еліксири сатани".
Він почав пісяти…
– Ну хто ж так починає оповідання! – обурюється внутрішній голос автора. – У першому ж реченні ти шокуєш читача настільки ницими фізіологічними подробицями. Недобре, недобре. Почни не з сечовипускання, а з чогось іншого.
– Ну… Добре, почну з іншого, – погоджується зі своїм внутрішнім голосом автор і починає так:
Як багатьом відомо, на Харківщині, східніше самого міста Харкова, має місце селище міського типу за назвою Великий Бурлук.
Як багатьом відомо, колись біля Великого Бурлука була знайдена знаменита "Велесова книга".
А Кий Арнольдович Сало, головний герой цього оповідання, знайшов біля Великого Бурлука яйце, про що мало кому відомо.