Може це якась мітка?
– Не знаю. Не хотілось би.
– Ну що ж, більш-менш все мені зрозуміло та якщо ми не знайдемо цього Микиту, боюсь вам, графе, прийдеться тугувато, – сказав Шрауб із притиском на слові "граф".
– Бароне, а мені нічого не зрозуміло. Бачу, що ви мені не дуже вірите, та клянуся вам, не вбивав я цього Мустина. Пошукайте краще монахів, які були в таверні.
– Але ви слідкували за ним?
– Так. Та лише тому, що цей Мустин цікавився мною і сам слідкував. На моєму місці і ви б придивились за ним.
– Можливо. Розумієте, граф, в замку герцога була спроба вбити принцесу Анну.
– Який жах!
– На щастя вона не постраждала, але вбито трьох її людей. Зараз ми ретельно всіх перевіряємо і, не буду лукавити, маємо підозру що до вас.
– Якщо не таємниця, в чому ви мене підозрюєте? Невже ви думаєте, що я можу заподіяти лихо принцесі? – обурився Прокл.
– Мені зрозуміло ваше обурення, та думаю, що ви не все розповіли і хоч я поки не рахую вас вбивцею, все-таки в цій історії багато підозрілого.
– Наприклад?
– Ви з Мустином прибули до Венедії із якоюсь метою, та Мустин проникнув до замку і вбив кількох людей. Дізнавшись про це, ви захотіли переговорити з ним але не встигли – його вбили, можливо і вам тепер загрожує небезпека. На вашому місці я б розповів все, що ви знаєте, бо повірте мені справа дуже серйозна.
– Та це просто якась маячня, я не мав жодної справи із цим Мустином і тим більше непричетний до замаху на життя принцеси!
– Не переживайте, ми все старанно перевіримо. Але якщо дізнаємось, що ви щось приховуєте – тоді звинувачуйте тільки себе.
– Точно, якась маячня, – пробурмотів Прокл і запитав. – А кого убив цей вбивця?
– Він убив двох жінок – баронесу Феодосію і служанку Терену, а так же рицаря ордена Зірки – віконта Редо, – відповів Шрауб.
– Що!? – аж підстрибнув Прокл. – Ви сказали, що вбили Редо!?
– Так, – дуже здивований цією реакцією, підтвердив капітан.
– Боже мій! – обхопив голову руками Проклятий Крадій. – Боже мій!
– Та що з вами? – стурбувався барон.
– Знайте, капітане, віконт Редо – мій єдиний син!
***
Ізана вечором прогулювалась подвір'ям герцогського замку. Всі інші танцівниці зранку від'їхали до Цареграду, а її попросили поки залишитись. І все із-за цього триклятого управителя Маркуса! На допиті він запанікував, побліднув і почав заїкатися, відповідав на запитання невпопад, врешті це і призвело до того, що лейтенант Николик про всяк випадок посадив його під домашній арешт. А її затримали бо тієї ночі вона була разом із управителем, хоча вона досить впевнено відповіла на всі запитання. Як зрозуміла Ізана, запідозрили, що Маркус міг привести до замка герцога ймовірного вбивцю. Ізана побоювалась, якщо за справу візьметься барон Шрауб, то управитель може розповісти про те, що вона дала йому склянку із якоюсь речовиною, щоб він підмішав її до вина принцеси. За нею не дуже слідкували і вона могла б спробувати утекти із замка, але це призвело би до того, що тоді б точно її зарахували до убивць. І тоді, якщо спіймають, ні які виправдання їй не допоможуть. Це ж треба було зв'язатись із цим йолопом! Так, добре ж їй удружила імператриця!
На всяк випадок, Ізана, прогулюючись, шукала спосіб, як тихо покинути замок. Добре, що хоч трохи все заспокоїлось, майже всі гості роз'їхались, а стражників було вже не так багато як раніше – в день вбивства.
Перебуваючи біля заднього двору, Ізана помітила карету, яка під'їхала до входу в підвали замка. Яке ж було здивування, коли вона побачила Прокла, якого в наручниках вивели із карети і повели до підвалу. "Боже мій! А він, що тут робить!?" – із жахом подумала вона. Тамуючи подих, Ізана підійшла до стражника, який стояв біля дверей і ліниво спостерігав за цим.
– А це кого повели? – як можна спокійніше запитала вона в нього, намагаючись мило посміхнутись йому.
– Схоже це і є вбивця, – посміхнувся гарненькій дівчині молодий стражник і додав. – Його спіймали, коли він вбив свого напарника, певно замітав сліди.
– Боже мій! – вимовила розпачливо Ізана, потім різко розвернулась і пішла, майже нічого не бачачи перед собою, до своєї кімнати.
Стражник здивовано провів її поглядом та потім знову занурився у свої мрії.
22
Герцог Вольмир сидів у кріслі і задумливо крутив в руці перо. Перед ним на столі лежав чистий аркуш паперу, він збирався написати лист до імператора та не знав із чого почати. Граф Федерік, який стояв в його кабінеті біля вікна, спостерігав за рідкими хмаринками над столицею Венедії. Сонце, ховаючись за гори, забарвлювало їх в червонуватий колір і придавало їм примарний вигляд.
– Може ти, дійсно, правий, – сказав герцог, відклавши перо, – і написати листа краще після завершення розслідування, хто знає, можливо з'явиться щось нове. Хоч я твердо впевнений, що це заплановано імператрицею.
– На жаль, поки твердих доказів немає, – повернувся до нього граф. – Тому не слід поспішати. Почекаємо, доки барон Шрауб знайде більше доказів.
– Так, – погодився Вольмир і додав. – Мене тільки дивує поведінка мого управителя, невже він замішаний в цьому, все-таки п'ятнадцять років служить у замку і нічого подібного за ним не помічалось.
– Він боягуз але жадібний, міг допомогти сам не відаючи, що робить.
– Дійсно, важко повірити, що він міг таке уткнути і когось вбити. Скоріше за все, його просто використали.
– Ну нічого, Шрауб розбереться.
– Він зараз певно допитує цього графа – Проклятого крадія.
– Хмм... графа, – іронічно промовив Федерік.
– Щоб ти там про нього не думав, та він отримав титул за певні заслуги перед Цезарією і перед нашою церквою.
– Та ні, – граф Федерік присів в крісло напроти герцога, – не зважаючи на моє до нього ставлення, я все ж не вірю, що він міг стати таким цинічним вбивцею.
– Так, легенди про шляхетного крадія... Та не завжди в них правда.
– Я чув про нього від людей які заслуговують на повагу, всі стверджують, що він пристойна людина.
– Ладно, почекаємо, що скаже Шрауб.
– Дійсно, цей капітан чіпкий, як кліщ і хитрий, як лис. Він і його нишпорки, землю будуть рити, та знайдуть якусь зачіпку.
– Імператрицю Зорину він ненавидить, звинувачує її у вбивстві свого батька.
– На це він має підстави, я теж думаю, що це імператриця організувала замах на твого батька і брата, де і його батько загинув. Чесно кажучи, спочатку я з недовірою ставився до призначення Шрауба капітаном охорони та тепер визнаю, що ви, ваша величність, були праві – кращого годі шукати.
– Так, барон знає свою справу, – погодився герцог, – хоч іноді він мене дошкуляє своєю настирністю в моїй безпеці.
– Можливо він і правий.
– Облишимо, – махнув рукою Вольмир. – До речі, яка б не була імператриця та її дядька Ахмантин – ось хто найбільш небезпечний, у нього свої люди по всій імперії.
– Не скажи, – похитав головою граф, – Ахмантин не наважився б на вбивство, він досить розумний, а тут щось особисте. Зорина завжди ненавиділа принцесу Анну.
В цей час роздався стукіт у двері.
– Заходьте, – запросив герцог.
До кімнати зайшов лейтенант Николик.
– Щось трапилось?
– Я точно не знаю, ваша величність, барон Шрауб разом із графом Сент-Бруно знаходяться у Великого магістра і просять вас приєднатись до них.
Вольмир перезирнувся із Федеріком.
– Добре, ми зараз прийдемо.
Лейтенант вклонився і вийшов.
– Ось і з'явилось щось цікаве, – сказав, підводячись із крісла, герцог. – Давай, підемо до них, послухаємо, що скажуть.
***
Принцеса Анна вирішила закінчити вишивання її служниці Терени і відразу прийнялась за роботу. Вона сиділа із вишиванням біля вікна і, часто відволікаючись, бездумно дивилась на сад, де поволі копирсався старенький садівник, разом зі своїм помічником – молодим русявим хлопчиком. Дуже тяжко було звикнути до думки, що вже немає її веселої подруги Феодосії і вірної служниці Терени, жаль було такого молодого віконта Редо, який тільки почав пізнавати кохання. Завтра у церкві П'ятнадцяти Пророків відбудеться панахида і Анна наполягла на свою присутність, незважаючи на перестороги графа Андре, який останнім часом так ретельно почав дбати про її безпеку, мабуть відчував свою провину за те що сталося.
Полина і Токана тихенько перемовлялись, сидячи на дивані. Вечоріло і вони вирішили запалити свічки, коли раптом постукали у двері. Токана поглянула на принцесу і Анна кивнула їй. Вона підійшла до дверей і запитала.
– Хто там?
– Це я, стражник Вендіб, – пролунало із-за дверей. – До принцеси проситься аравська танцівниця, хоче щось важливе сказати.
– Почекай.
– Нехай заходить, це Ізана, яку поки затримали у замку, мені здається хороша дівчина, – сказала Анна, відволікшись від вишивання.
– Я тільки її перевірю, – промовила Токана і відсунула засув.
Полина підвелась і стала за дверима, коли її подруга почала відкривати їх.