Номер сторінки. 1. Задовільняючи хворе его, великими літерами вибиваю своє ім"я та прізвище. Назва... назва... Поміркувавши трохи:
СИНДРОМ НІКІФОРОВА
і підкреслюю.
Як завжди вранці почуваю себе трохи незатишно. Невже більше ніхто не переймається абсурдністю ранкової рутини? лише я? Чому ці роботоподібні, тваринно-автоматичні дії травмують своєю шизоїдною нав"язливістю тільки мою, зранену душевним шанкром психіку? З невластивою мені в принципі жорстокістю опускаю на темні від часу клавіші пальці. Пишу те, що турбує:
" Початок січня, невдовзі Різдво. 10.45. Саме час прокидатися, час, позіхаючи, йти випорожнитися, потім помитися. Потім випити чашечку кави, дуже розведеної, холоднуватої, схожої на помиї. Гірше, на Курземе! Може це і є Курземе?..
3 відкрученого крана виривається потік чогось дуже схожого на ту каву, яку щойно пив. Ipжa...
Письменник (для означения ступеню його манії величі варто було б оте "Письменник" поставити не на початку речення, де будь-яке слово набуває генеральської висоти) хоче писати, творити шедеври, хоче Нобелівської. Віритъ у те, що щось таки напише. У нього тисячі задумів, мільйони ідей: сидить перед друкарською машинкою в задумі, наче боячись попсувати білосніжно-чистий аркуш паперу, підточений амбівалентним чуттям. Вагання тривають довго. Hapeшті письменник, схоже, на щось таки зважується, зітхає. Обережно вибиває номер сторінки. 1. Відкидується на спинку стільця і мрійливо-задоволеним поглядом естета оцінює зроблене: геніально ! Дотикається пальцем до фарби на папері, наче бажаючи переконатися у реальності існування одинички. Може, так і залишити? нічого зайвого. За останні кілька тисяч років уже стільки всього написано, що ще щось буде черговим переспівом, звичайною банальністю. Ця одиничка повинна засвідчити смерть літератури як мистецтва, її повну вичерпаність. Те, що діється зараз — не криза, ні, все набагато гірше: література агонізує. Мало того, що вона вичерпалася, вона ще й нікому не потрібна. Хіба лиш самим авторам, як засіб для боротьби з психозами. Бо надходить нова доба...
Приходить до психіатра на прийом втомлений стресами і депресіями чолов"яга, а лікар йому і прописує: заняття літературою, двічі на день. Слів так по 200, після їжі. Читати? —перепитує знічений чолов"яга. Hі, писати, — вже дратується психіатр. А, а що? — ніяк не вгамується недоумок-пацієнт. Будь-що! А на яку тему? Та на будь-яку, ідіоте!!! — не на жарт розлютувався психіатр. Він скаче, верещить щось просто у вічі до смерті переляканому відвідувачу, нарешті втомлюється, раптово вмовкає, падає в м"яке, зручне крісло. Ну, чого вирячився? — вже без злості звертається до отетерілого і, здається, трохи посивілого чолов"яги, — стреси, негативні емоції треба обов"язково вивільнити, викинути назовні, чи ж ви цього не знали? Якщо цього не зробити, то неврози зруйнують вас зсередини... Коли пацієнт тремтячими руками причиняє за собою двері, лікар дістає з шухляди зошит, відкриває його нетерпляче, мов чекав цієї миті все попереднє життя, і починає щось швидко туди занотовувати, прикусивши нижню губу від надміру старанності, по-школярськи висунувши язика.
Письменник тяжко зітхає: ні, не мохе він ось так просто поставити хрест на літературі, на єдиному, що ще має для нього якусь цінність; тягне на дно слів баласт стереотипів. Страх майбутнього, безлітературофобія... Не можна її вбивати, навіть визнавати справжню кончину не можна; треба вірити в краще, в нетривалу летаргію, скажімо... Hіжно торкається клавіш своєї машинки. Повагом, зупиняючись перед кожною наступною літерою, видруковує своє ім"я та прізвище. Задумується над назвою, але так нічого і не вирішивши, залишає порожнє місце і продовжує друкувати, відчуваючи неповторну радість...
" Камю був на порозі створення нової філософії: від самодостатнього екзистенціалізму він хотів перейти до філософії абсурду. Чому він цього не зробив у повному обсязі? — запитання, яке залишається без відповіді. Принаймні Альбер задекларував своє намагання створити таку філософію, нині ж настає час для виникнення літератури абсурду..."
Письменник втомився, він був практично абсолютно вичерпаний; лиш тепер розумів, чому Камю не пішов далі постулатних проголошень, він вже не знав, що писати далі, про що, мислити абсурд тяжко, майже неможливо, писати абсурд — абсурдно... Письмнник висмикує аркуш, швидко переглядає написане; роздратовано розриває папір на клапті, кидає їх на стіл. Розгардіяш. Бере (звідки?) до рук запальничку і вирішує кінцево позбутися від щойноствореного, бо сам факт існування цього паперу завдає йому невимовного болю. Язики полум"я зажерливо перетворюють кавалки літератури абсурду на почорніле ніщо. Письменник блаженствує, витанцьовує довкола столу якийсь ритуальний танок. Багаття розгорається, а Письменник шаленіє, досягає екстазу у своїх різких шаманських рухах, нарешті втома здобуває гору над іншими відчуттями, сили залишають Письменника, він заточується і падає. Полум"я охоплює весь стіл, жадібно ковтає все, що створив Письменник на протязі багатьох років, десятиліть, століть: тисячі, мільйони перших сторінок. Стає спекотно, плавиться пластмаса, спливаоть сльози літер з улюбленої письменникової машинки, з якою він інколи розмовляв, як був ще просто письменником, а не Письменником: їдким димом наповнює кімнату плівка, що палає, а вогонь дужчає, його вже не зупинити вiн облизується, пускаючи слину i визираючи щось поживне в цій убогій кімнаті, помічає лежачого Письменника, наближається до нього, куштує волосся. Гей! що за нахабство?! — зривається на ноги враз ожилий Письменник, — як же це?! як я без волосся? —починає він інфантильно рюмсати, — який я тепер Письменник?.. І задихається димом, в очах йому темніє, верх стає низом, боляче вдаряє в голову килимок з підлоги, потім темніє ще дужче... Ну от, знову той клятий дим! доведеться і цього разу падлом харчуватися..." Жax! жах та й годі...
Протяжно позіхаю. Hi, я таки закінчений кофеїніст. Кавоман, кавоголік; на кухню — пити каву... Стривай-но, ти ж щойно пив каву. Та ні, то не я, то: або мій герой, або герой мого героя, який є навіть більше моїм героем, як той, перший. А може, каву пив той, чиїм героєм є я... Гаразд, досить, вип"ємо трохи кави, а потім продовжимо працювати: створювати літературу абсурду...
"Обід. Смажені яйця, хліб, квашені помідори, цибуля. Перець, чорний мелений. Обід письменника, який є рабом свого шлунку. Або й не є. Письменника, який все написане знищує; бо якби він цього й не зробив, то хто б читав його твори? Ніхто... Xiбa якийсь екстравагантний дивак, заради ще більшої екстравагантності, щоб за день похвалитися перед друзями: ти знаєш, я вчора Письменника читав, класна штуковина, самі лиш перші сторінки. Мереживо галюцинацій та занурень в чужі світи, сягання дна несвідомого, звільнення архетипів... Апатично клацаєш зубами, хочеться чогось смачнішого та калорійнішого... Помити зуби i до друкарської машинки. Чому? Для чого? Та тому, та для того, що лиш коли вистукуєш літери, коли створюєш нові слова, почуваєшся насправді щасливим, ловиш єдиноможливий кайф; i з усього, що вмієш робити ( а вмієш ти небагато), пишеш все ж найкраще. То ж байдуже, що доведеться терпіти біль у шлунку, біля друкарської машинки його можна майже не відчувати... Для чого вэагалі робити літературу? для кого? Може отак, як це зараз я: писати, щоб писати, для власного задоволення? Бо все одно воно не є справжньою літературою.
Бо вже й нема справжньої літератури. Та чи була вона колись, справжня? Xi6a в часи Трістана i Ізольди, справжніх. А котрі це?
Нащо їм та література? Як ліки? інтелектуальна забавка? для втечі від реальності? для розваги?.. І все ж, треба писати щось для читача, для розумного, схожого на мене способом мислення, чутливого i такого, що співпереживає ( з кожною наступною характеристикою шанси знайти такого стають все мізернішими), але все ж — читача. До справи. Аркуш паперу. Цього поки що вистачає. Чистий, білий. Гарний. Білий кол1р символізує непорочність, цноту. Тож виступаю у ролі варвара-руйнівника. Водночас творця. Пишу:
" Письменник зализував рани, завдані вогнем, його довгий волохатий язик саме слинив йому тім"я, коли він раптом побачив, що сталося з його улюбленою друкарською машинкою. Впав на коліна, патетично заридав. Змовк, з вогненно-мстивим поглядом обернувся до вогню, "ах ти ж !!!" — гнівно вигукнув i пожбурив у полум"я перше, що трапилося під руку: склянку з киплячою кавою. Вогонь зашипів i здивовано димонув. "Чим тебе породив, тим тебе і..." — письменник марно намагався відшукати запальничку, яка й призвела до трагічних наслідків, натомість знайшов сірники: згодиться, — вирішив i, черкнувши одним до коробки, рушив назустріч вогнищу, тримаючи руку з заполум"янілою скалкою високо над головою. Вогнище по-кіношному вибухло і зареготало...
Письменник злякався і прокинувся: він напівлежав у кріслі, тримаючи в правій pyці горнятко з охололою кавою.