Ну, не дрейфь, всьо буде чікі, а вазу я тє нову куплю. Тільки шоб без запоїв, старий, ти ж можеш, я тєбя знаю... І без пройобів, як вчєра. Бо приб'ють, і я ні хріна не зможу зробити. А жаль буде... Жаль, — задумливо повторив Шура, вдивляючись уже кудись у вікно.
Потім вони говорили куди тихіше, і Тома, хоча вже й намагалася розрізнити слова у монотонному бурмотінні, не могла. Їй було страшно.
ЧАСТИНА 10
67
Всі приготування скінчились, всі коліщатка приведені до ладу, залишилося лише дочекатися команди "старт" і, заплющивши очі, віддатися дводенній невідомості, щоб дізнатися про справжній і остаточний результат кількамісячної праці. Хлопці злегка бліді, Васько аж прикусив губу, але в його окулярах, як завше, блимають сторінки інтернет-видань. Юрист за звичкою мовчить. Я осторонь, у тіні, розглядаю нігті на пальцях рук, і нервово їх обдираю. Біла рвана роговиця падає на лінолеум, наче воші з немитої голови бомжа. Мирон ходить суміжними кімнатами взад-вперед з дивовижною монотонністю, наче маятник під старовинним годинником. Час від часу в його роті спалахує вогник цигарки: сьогодні ніхто вже не дотримується правил техніки безпеки. Перемога за крок, зовсім близько. Однак Миронові, здається, не йметься щось робити. Вимушена бездіяльність його гнітить. Він хвилюється, от тільки чи за результат нашої спільної праці? Хлопці загадують бажання: поїхати хоч раз до Києва, вирватися з цієї клятої провінції. А якщо Мирон стане депутатом, затинаючись, пошепки, боячись наврочити, каже хтось із нас, то хотілося би спробувати навіть закинути якір у столиці. Може, він підшукає для нас роботу? Мирон Павлович невизначено стинає плечима: інші ніколи його не обходили, це було лише тісто, з якого ліплять ту чи іншу сптраву. Він відчув підступний холодок у грудях: у перемогу надто вірилося, надто багато факторів грало на нього...
68
На вечір він розпускає нас у місто або додому: слід відпочити, набратися сил, післязавтра розпочнеться останній, але найвиснажливіший етап: спостерігати за виборами на дільницях, зокрема сільських, перевіряти кожну комісію, кожен закуток передгірського краю. А потім безсонна ніч підрахунку голосів. Втомлений холодний світанок пере... Але ще кільканадцять годин, ще трохи треба потерпіти.
Я разом із Васьком зголошуюся на похід у місто, але маю твердий намір повернутися на ніч у штаб, щоб як слід виспатися. Проте нікому нічого не кажу, з досвіду знаючи про марність спроб порозуміння між людьми.
Васько йде на півкроку попереду, час від часу озираючись на мене, щоб переконатися у тому, що слова, які безугавно сипляться йому з рота, знаходять адресата. Я майже нічого не чую, бо вітер, що дме нам у спину, забирає з собою закінчення його фраз, крім того навіть не намагаюся зважати на остогидлу балаканину про піар конкурентів, зокрема владного кандидата М., на якого працюють чи не всі тутешні пресовики. Нецікаво. Усе нецікаво. Як важко жити поміж людей, які живуть чимось іншим. Тобі доводиться або вдавати, що розділяєш їхні уподобання, катуючи себе, або ж відкрито сказати "ні" і під недоброзичливі мовчазні погляди у спину піти в самотність. Я завжди еквілібрую десь поміж першим і другим. Чим далі, тим більше схиляюся до того, що найправильніший варіант — останній.
— Чому ти постійно мовчиш, старий? — питають мене в лоба його тонкі трапецевидні окуляри, що відзеркалюють якусь скрипуче червону неонову рекламу. Це стається десь після другої чи третьої чарки ананасової горілки в дешевому генделику, — Ти знаєш, що це мене дратує?
Що я повинен йому сказати? Що не вперше чую такі зізнання? Що мені просто обридло говорити чи пояснювати комусь щось? Що річ у дитячих комплексах і надмірній недовірливості та замкненості?
Немає грошей, пальці намацують в кишені замість гаманця горішки, що невідомо як там опинилися. Холодне пиво ріже пальці правої руки, пляшкою стікає блідий морозяний піт. Відкорковуємо просто до паркана з нерівномірно вкладеними штахетинами. Васько зазирає під корок.
— Ти — жертва реклами! — чомусь регочуся я.
П'яна інфантильність. Злегка заплітається язик, вдаряючись у зуби і намацуючи в заглибинках жовті пластмасові пломби.
— Хто ти? — питає він.
— А ти хто?
Я вдивляюся у відблиски темряви в його трапецевидних окулярах. Ніч. Відображення моєї ночі. Відвертаємося і йдемо. Друзів із нас не вийде. Добре. Друзів не варто мати, бо ти відповідальний за них, а вони — за тебе, а з відповідальності ніколи нічого доброго не виходило, бо врешті це стає так обтяжливо та тоскно, що хочеться просто плюнути комусь із них бодай на черевик, щоб він образився і сказав тобі все, що про тебе (проти тебе) думав ввесь той час, поки любив тебе. І вийде, що він (та й ти також) леліяв у пам'яті мегатонни дріб'язкових прорахунків, зривів, недоречностей. Сміттєзвалища пам'яті.
Ми бредемо вулицями, раз по раз провалюючись ногами в глибокі вибоїни, де причаїлися бридкі брудні калюжі. Мої штани, певно, схожі на камуфляж розвідника, його — так само. Я вже майже не розрізняю Васькової фігури поруч із своєю, бо раптово зникло освітлення, і тільки відблиск темряви в його окулярах та важкий п'яний віддих — наслідування мого власного — вказують на те, що він все ще поруч.
Я хочу повернутися в штаб, але втома притягує мене до бруківки з минулого сторіччя і я падаю навзнак. Васько схиляється, щоб допомогти мені звестися на ноги, хапає мене за руку, щодуху тягне, аж червоніють від напруги окуляри, але чую нудотний тріск порваної на рукаві тканини і починаю реготати. Він все ще натужно дихає, смикає дужче і, врешті, сам опиняється на землі з гучним матом. Я продовжую реготатися.
Сидимо на вкопаних у землю бордюрах, вже майже світає, а може, то так лише здається через якесь зарево незрозумілого походження на Сході. Таксі? В цій дірі посеред ночі немає таксі. Мусимо йти пішки. Васько раптом згадує, що має десь неподалік одну сумнівну знайому. "Ходім", — великодушно пропонує він, я ж лише заперечливо хитаю головою. "А я йду", — розпачливо зводиться він на рівні ноги. З хвилю стоїть, погойдуючись, наче гіпнотизер чи загіпнотизований. Потім простягає мені руку для потиску і раптом зникає. Я розплющую очі і бачу, що також кудись йду. Поволі, навпрошки. Дороги перекопані, довкола якісь жовті катки, грейдери та інша будівельна техніка. Тінь лісу на околиці темніша за ніщо ночі. Ще хвилин десь так 15, 10, 5...
69
— Ало!.. Ало!..
Тиша.
Номер мобільника знають лише свої. Отже, можуть дізнатися всі. У кожного найближчого є свої найближчі, а в того — ще свої. Компроміси знайомств у наш час заходять надто далеко. Люди, доведені до відчаю самотності, об'єднуються з собі подібними вже за геть сумнівними і смішними ознаками: професійна, ідеологічна, навіть статева.
Знову дзвінок. Визначник номера не спрацьовує. Може, не відгукуватися?
— Ало!
— Ало, — вкрадливо шепоче голос на тому боці, щоб поскуботати Миронові барабанні перетинки. — Ти сам?
— Хто це?
— А ти как думаєш? А-а?.. Я, Шура. Все як договарювалися. Ми щас прибудем з моїм кандідатом і все буде чікі-чікі. Все как договарівались. Ти помниш: 25 кусків йому і 5 мені — за посрєдництво.
— Ладно.
Кінець розмови.
Кінець. Ще яких кілька хвилин втоми і буде по всьому. Він навіть не помітить як вони під'їхали: тихо, маскуючись темрявою і не вмикаючи фар. Двоє у чорному навшпиньки увійдуть у корпус, рипнувши старезними і поіржавілими дверима. Важкий скрипучий звук потойбіччя виведе його з задуми, і він зрозуміє, що час настав. Підійде до дверей офісу, візьметься за клямку і раптом докумекає, що щось не так. Щось: тиша, темінь, інтуіція. Замість щоб вийти, він причаїться і поволі проверне ключ в замку. Клац. Похапцем крок назад. І раптом — бах!!! Двері перетворюються на щепку. Бабабах!!! Порвана, ніби іграшкова, дощечка падає йому до ніг. Жовтаве світло освітлює дві чорні фігури у проймі з чорними (він уявляв собі зброю інакше, та взагалі це сон якийсь!) автоматами. Один (з чорними-чорними зіницями) зводить зброю на Мирона і стріляє. Кандидат в останню мить кидається вбік, до дверей, що ведуть вглиб. Черга прошиває раму. Він чимдуж біжить, розуміючи намарність своїх спроб врятуватися, йому важко розігнатися у вузьких кімнатках, довго возиться з замком на "чорнових" дверях, перестрибує через сходинки, плутає сліди порожніми приміщеннями… Чує за спиною хекання кілерів (це сон, сон, сон, цього не може бути насправді, треба перестати бігти, і тоді він зможе нарешті прокинутися, отямитися від цього жахіття), тихе клацання пострілів (певно, є глушник). Бачить як вибухає від куль, що влучили, цегла на стіні. Раптом бачить кров, свою власну кров. Так і є, сон, — встигає ще подумати, бо не відчуває болю, тільки слабкість, яка підкошує ноги, аж тоді нарешті дикий спалах, що зносить голову…
70 (субота, ранок)
Марко ошелешено відсунувся від Ані, рефлекторно взяв до рук виделку — перше, що впало в око, що було найближче (мусив же він бодай щось зробити!) — і одразу ж захотів їсти.
— І давно ти дізналася? — з раптовим збайдужінням, яке холодно контрастувало з щойнопережитим шоком, запитав Марко, обводячи поглядом кухню у пошуках поживи.
З виделкою у руці він мав трохи моторошний, але загалом кумедний вигляд і Аня пирснула.
— То давно? — грізно повернув він голову до неї.
Їй стало страшно. Вона раптом відчула, що він знає все: про її вагання, про цей страх, взагалі все — і насамперед про той вік-енд у горах з Віктором.
— Вчора я повторила тест, можу тобі показати.
— Не треба... — милостиво пробурмотів він, відчиняючи дверцята холодильника.
На поличках було порожньо. Трохи смерділо зіпсутою ковбасою. Він уважно придивлявся до напівпорожніх банок від смальцю, джему, компоту, ще там якоїсь біди, але все це не видавалося йому стравним. Звідкілясь згори загорлав гучний рок-н-рол. Нарешті на найвищій полиці, під самою морозильною камерою, його очі знайшли пакет від майонезу і радісно заблищали. Він швидко потягнув їдло, але перш ніж нанести його на хліб, уважно переглянув написи на упаковці, зокрема термін зберігання. Лише впевнившись, що все гаразд, потис на пакет і біло-жовтий майонез змійкою виповз на відламану кірку хліба.