Цей хитрющий товстун не буде просто так щось робити, схоже кинджал йому для чогось потрібен.
– Зробивши деякі магічні розрахунки, я знайшов спосіб знайти Кинджал Пророків. Сподіваюсь, що реліквія незабаром повернеться до Цареграду, – продовжував Феофан.
– Я тільки не можу зрозуміти до чого тут Константан?
– Я зробив помилку, – поморщився, як від зубної болі, магістр, – поділившись із ним, мені потрібна була його поміч, а він забрав піхви кинджала і, сказав, що сам доведе цю справу до кінця. А без піхов не можливо точно установити місцезнаходження кинджала.
– О, тепер зрозуміло, для чого ви залучили до цієї справи Проклятого крадія, – мимоволі посміхнувся Ахмантин.
– Бачу, що у вас із імператрицею немає таємниць.
– Все-таки вона моя племінниця. А чому ви не звернулись до мене? Ви ж знали, як я до вас прихильно ставлюсь, можливо кинджал уже був би у вас.
– Та я б і сам справився, як би не Константан, – відказав дещо сердито магістр і потім додав. – Ми з ним товаришуємо давно і я сподівався на його допомогу.
– Зрозуміло. Та, наскільки мені відомо, Константан підтримує магістра Тодора, як можливого свого наступника, хоча ви і добрі друзі.
На ці слова товстун тільки невизначено хмикнув і допив вино.
Провівши магістра Феофана, Ахмантин пройшов до свого кабінету і, відкривши потаємні дверцята в стіні, дістав шкатулку із червоного дерева, оздоблену яхонтовими візерунками. В ній знаходився список довірених людей, серед них він хотів знайти когось, кому міг би доручити справу про Кинджал Пророків. Канцлер вирішив, що непогано б було самому заволодіти кинджалом, тим паче, якщо Феофан так зацікавлений ним. Ось і буде привід поторгуватися із цим хитрющим кабаном.
21
Прокла провели темними коридорами підвалу замка і завели в невелику кімнату де горіло кілька смолоскипів. Там знаходились стіл, крісло, залізний сейф і два прикріплених до полу стільця. Охоронці зняли з нього наручники і посадили на один із стільців біля столу, самі ж стали поруч з дверима. Прокл, розтираючи зап'ястя, оглядівся. Одні голі камінні стіни, ледь почорнілі від диму смолоскипів і ні чого більше. Напроти виднілись ще одні залізні і досить масивні двері із величезним засувом, схоже там була катівня. Його аж перетрусило, коли він згадав про свій полон у вогнепоклонників і їх жорстоке витончене катування. Невже це знову повторюється? Не хотілось йому вірити, що таке може трапитись в імперії, яка пишається своєю цивілізованістю.
Сьогодні вранці Прокла допитав молоденький офіцер міської стражі, він старанно записав його показання і сказав, що швидко у всьому розбереться. Прокл, якого знали в Цезарії, як графа Сент-Бруно, був досить відомий і поважний пан. Він мав деякі заслуги перед імперією і був навіть нагороджений самим Патріархом Клементом за самовідданість у пропагуванні віри.
Прокл спокійно розповів, що приїхав до Венедії із торговим караваном купця Нестора і мав намір відправитись з ним далі до Кийграда, та затримався у зв'язку із святами. Хотів ще зустрітись в торгових справах з купцем Ісмаїлом і, розшукуючи його, несподівано дізнався, що той відплив до Цареграда. В таверну "Бойовий півень" зайшов випадково, вирішив трохи перекусити. Вертаючись до свого постоялого двору, він натрапив на труп якогось чоловіка і був заарештований міською вартою. Два стилета в його чоботях це лише пересторога – не скрізь в імперії так безпечно, як в герцогстві Венедії.
Офіцер вибачився за деякі принесені йому незручності і ще раз запевнив його, що ретельно у всьому розбереться. Потім він наказав відвести Прокла до його камери. На його слова про необхідність від'їзду до Кийграда, відповів, що до вечора постарається завершити цю справу. Прокл трохи повеселішав, хоч і не переставав клясти себе за свою тупість і дурну обережність, треба було відразу зустрітись із Ісмаїлом і міг би разом із управителем та Ізаною приїхати до замку. А там би розібрався по обставинам.
Пообідавши якоїсь баланди, Прокл спробував заснути на вузьких і твердих нарах. Добре, що хоч для шляхетнів панів тут були окремі камери, але скільки він не крутився, а заснути так йому і не вдалось, в голову лізли різні дурні думки.
Під вечір, дійсно, за ним прийшли та не за для того щоб відпустити його. Кілька охоронців у сіро-чорних камзолах на чолі з лейтенантом Николиком вивели його на тюремне подвір'я і, одівши на нього горезвісні наручники, посадили в карету. На всі його протести і запитання лейтенант відповів, що везуть його до замку, бо виникла потреба дещо розпитати у нього. Прокл занервував, та намагався казатись незворушним і заспокоїти шалене биття серця. За свої сорок п'ять років йому довелось багато чого пережити і він надіявся, що і цього разу вдасться викрутитися. Всю дорогу він мовчки вивчав винахід міських стражників – наручники. Це було два дерев'яних бруса зміцнених залізними обручами, які надівались на руки і закріплювались хитрим товстим зашморгом із шкіряної мотузки. Дійсно, зняти їх можна було тільки перерізав зашморг. Через деякий час вони прибули до замка герцога і його привели до підвалу. І ось він сидить, чекає подальшого розвитку своєї долі.
Скрипнули двері і до кімнати зайшов довгов'язий із крючкуватим носом чоловік, в темно-сірому камзолі з сріблястою вишивкою. Він кивнув охоронцям і вони вийшли, пройшов до столу та сів у крісло напроти Прокла.
– Доброго вечора, графе. Я капітан охорони герцога Вольмира, барон Шрауб, – сказав він приємним баритоном.
– Доброго вам здоров'я та я б не сказав, що у мене приємний вечір.
– Я вас розумію і прошу мене вибачити, мої підлеглі дещо перестарались, я просто запросив вас для маленької бесіди, а вони відразу вас у наручники. Хоча їх теж можна зрозуміти, на жаль, ми маємо одну велику неприємність та можливо ви зможете нам допомогти.
"М'яко стелить", – подумав Прокл і відповів.
– Спробую зробити все, що від мене залежить але на мій превеликий жаль нічого суттєвого я не можу розповісти про вбитого.
– Давайте я вам буду задавати запитання, а ви чесно на них відповісте, якщо мене задовольнять ваші відповіді, то вже сьогодні будете спати у себе в готелі. Добре? – посміхаючись промовив барон Шрауб.
– Згоден.
– Ну тоді приступимо.
– Записувати не будемо? – запитав Прокл, дивлячись на барона, який, поклавши руки на стіл, почав гратися срібною монетою.
– Та ні, для чого ці формальності, а пам'ять в мене хороша.
– Тоді запитуйте.
– Я прочитав ваші показання, що ви дали в міській тюрмі... Скажіть чого ви не сказали, що знали вбитого?
– Я не знав його.
– А хазяїн таверни стверджує, що ви чекали на нього, бо відразу вийшли за ним.
– Ні, він мені просто нагадав одного чоловіка із Цареграда.
– І кого ж?
– Одного злодія, якщо не помиляюсь, його звали Мустин.
– І ви вирішили прослідкувати за ним?
– Так. Мені здалось, що цей чоловік сам слідкував за мною. Нікому не подобається, коли за ним слідкують, тому і хотів запитати його, чому він до мене причепився.
– Графе, можливо є люди які бажають вашої смерті, бо цей Мустин цікавий тип, ходять чутки, що він найманий вбивця.
– Ого!? Та в кожної людини є недоброзичливці і в мене теж.
– Згоден. Хоча вбили його.
– Можливо він зустрів свого старого ворога.
– Можливо.
Барон дістав ще одну монету і, покрутивши її на столі, продовжував.
– Про вас ходять теж чутки, дехто називає вас Проклятим Крадієм.
– Вірно. Це пов'язано з моєю бурхливою молодістю. Свого часу я брав участь у викраденні Щита Пророків, нашої реліквії, в язичників Персидії. До речі, саме за цю справу мені пожалували титул графа і сам Патріарх мене нагородив.
– Так я чув про це. До речі, із вас чотирьох залишившись в живих після цього подвигу, трьох вже немає. Можливо на вас полюють вогнепоклонники, у них же є на це причина.
– Все може бути, – здвинув плечима Прокл.
– Ось і добре, з цим ми трішки розібрались. Тепер скажіть, де ви були вночі, коли відбувався феєрверк.
– Спочатку був на набережній, потім ходив по тавернам і вранці повернувся до "Летючої риби".
– Хтось із знайомих може це підтвердити?
– А це важливо?
– Так.
– Дуже сумніваюсь, що хтось може підтвердити, все більш випадкові люди з якими і сидів в шинках.
– Краще вам добре подумати і пригадати кого-небудь, – тихо промовив Шрауб і від його холодного голосу у Прокла мурашки побігли по шкірі.
– Не знаю. Хоча ні, пригадую, я трохи заблукав і вийшов до одного постоялого двору. Там ще такий здоровань охоронник, по-моєму звали його Микита.
– І що це за постоялий двір?
– Не пригадую, здається він в центрі міста.
Барон трохи поморщився, потім зітхнув і підвівся. Пройшовши до дверей він відчинив їх і тихенько щось сказав одному із охоронців. Вернувшись, він задумливо подивився на незворушного Прокла і запитав.
– У вас знайшли досить цікавий медальйон, звідки він у вас?
– Зеленесенький із півмісяцем?
– Так.
– Купив у одного вуличного торгівця, до речі, у вашому місті.
– Для чого?
– Просто так, – розвів руками Прокл.
– Дивно, – проговорив капітан Шрауб.
– А що тут дивного?
– У вбитого Мустина теж точно такий медальйон.