От лише волосся, так, волосся у неї біле, хапаєшся поглядом за блищання її волосинок, як за рятівну соломинку; встаєш і починаєш швидко вбиратися, почуваючись дуже зле. Вона прокидається, розбуджена чи то тобою, чи нав'язливістю зеленого світила, бридко посміхається, розчарування розпікає тебе бажанням мовчати й надалі, лише мовчання може врятувати хоч щось, обертаєшся до неї спиною, бо понад твої сили бачити її салатові ягодиці.
Вона готує сніданок, а ти постійно зітхаєш роз'ятрений невдоволенням, намагаючись не зводити погляду з її волосся, але й воно дедалі більше видається зеленим. Знову зітхаєш, коли вона подає тобі зелену яєшню з зеленим хлібом: "чому?" —допитуєшся сам у себе, але відповіді нема. Вона мовчки, за що ти їй безмежно вдячний, пропонує тобі пива, звісно-що зеленого, ти мляво посміхаєшся у відповідь і помічаєш, що й вона розчарована твоєю напівзеленістю, що й вона вдячна тобі за мовчанку. "А може все й повинно так бути?"
Напиваєшся зеленим коньяком, не наважуючись повертатися додому, але й від вчорашнього бунтівництва не залишилося і сліду, приймати якісь радикально-революційні рішення тобі не вистачає духу. Незнайома блондинка все ще поряд, вже й не знаєш, як це сприймати, вона й сама розгублена, але йти геть не може, так само, як і ти не можеш прогнати її жестом.
Нарешті: зітхаєш, цілуєш її у волосся, робиш спробу посміхнутися, встаєш і йдеш, вона уважно і болісно стежить за тобою, тобі аж зле стає під її розпачливим поглядом, відчуваєш, що й сам втрачаєш певність у поверховості сп'янілого сприйняття, останній твій шанс на незеленість віддаляється в морок звихреної алкоголем пам'яті, аж раптом помічаєш, що вона розкриває рота і кричить щось тобі налякано, голос її різкуватий та неприємний, "ну для чого?" — болісно думаєш, коли якась невідома сила підхоплює тебе і несе назустріч зеленому асфальту, дивуєшся, але навіть не встигаєш відчути болю.
Краплі твоєї червоної крові запікаються на зеленому асфальті і майже одразу википають, з зеленого автомобіля вискакує зелений чолов'яга і боязко наближається до твого нерухомого тіла, сумбур зелених сигналів сповіщає про несплановану зупинку руху, обурені вигуки впереміш з лайкою. Не наважуючись кричати та плакати, до тебе підступає біляве дівчисько, свідомість на мить повертається до тебе і застиглий зір встигає сфокусуватися на її розгублено-спотвореному обличчі, оточеному білявим німбом ангелоподібної ілюзії.
З-під потилиці у тебе невпинно стікає струмина темно-червоної крові, юрба цікавих налякана і слідкує за незеленим слідом, який вона залишає по собі на полотні автостради. Ніхто не наважується підійти до тебе і спробувати надати допомогу, дівчина сидить навколішки і час-од-часу озирається на людей, немов прохаючи поради. Нарешті хтось викликав швидку. За деякий час — завивання сирени, дівчина озирається, з-за спин людей, розштовхуючи їх, з'являється двоє людей в уніформах, зелених, на їхніх головах — яскраво-зелені кашкети. Один з них наближається до тіла, інший простує до водія-невдахи; перший торкається твоєї шиї, потім злегка підіймає голову, щоб оглянути рану, твоя закривавлена потилиця лякає його, він блідне, озирається, сподіваючись, що вже з'явилася швидка, але людей в зелених халатах ще нема. Інспектор обережно опускає твою голову на брудний асфальт, гидливо підіймається, збриджено стрясає плечима, далі звертається з запитанням до білявки, але та дивиться на нього не розуміючи. Він кидається до зріділого натовпу, там довго вагаються, перш ніж хтось таки подає міліціонеру шматок зеленої марлі, змоченої зеленим спиртом. Нарешті поруч зупиняється автомобіль з зеленим хрестом, повільно прочиняються дверцята і у блондинці здіймається всеохопне почуття злості та ненависті, яке хвилею затоплює її, розірвавшись потоком сліз і голосінням.
Санітари з ношами за допогою інспектора вкладають твою зранену голову на зелену подушку, і за якусь мить твоє тіло вже в автомобілі, білявка зазирає досередини, її спочатку відштовхують, потім про щось запитують, вона ствердно хитає головою, і з чиєюсь допомогою опиняється в темнуватому салоні.
З кожним погойдуванням із твоєї голови витікають все нові потоки червоної рідини, від постійного завивання болить голова, і дівчина, затулявши вуха руками, втуплюється в твої незрячі, але широко розплющені очі. Автомобіль гальмує, дівчину штовхає вперед, всі починають метушитися, а вона розгублена і відчуває, що зайва тут та лише плутається під ногами. Спекотне повітря зеленою задухою сповільнює рухи та розповзається байдужістю. М'язи, що довгий час перебували у напруженому стані, болять та відмовляються слухатись. Тебе затуляють зелені спини і починають віддалятися, знову хтось щось недбало пояснює, дівчина останнім зусиллям кидається навздогін за каталкою, сомнамбулійно рухається за нею, проходить одні двері, інші, опиняється у ліфті, бачить твоє позеленіле обличчя і стурбованість в очах та словах лікарів, але стурбованість ця поверхова та далека, це стурбованість з обв'язку, яка гнітить зеленою спекотністю, що розслабляла і віддаляла. В неї знову щось запитують, вона намагається відповісти, але тут все знову рушає, а її перепиняють і залишається лише слідкувати за тим, як процесія зникає за зачиненими дверима. Вона зітхає, трохи полегшено, вже нікуди не треба йти, погляд зупиняється на зеленій лавчині, наближає її. Дівчина падає, недбало розкидавши ноги, наче шлагбаумом перегородивши півкоридору.
Над нею схиляється чергове зелене обличчя і звертається до неї запитальною інтонацією, білявка втомлено стинає плечима. Їй не вірять, запитують ще, нарешті вона видобуває з себе кілька слів пояснення.
Час тягнеться калейдоскопом ніяк не пов'язаних між собою думок та спогадів, у дівчини знову щось запитують, нарешті, двері, за якими зникло колись твоє тіло, прочиняються, і звідти виходить хтось в зелено-червоному, вона дивиться йому в очі і намагається пригадати:чи бачила це похмуре обличчя й раніше, але той, не звернувши на неї жодної уваги, бреде далі. І знову чекання, наповнене напівбожевільними версіями статичної метафізики, хоча відкриті двері приваблюють можливістю зазирнути в потаємне; очі заплющуються з дивовижними згадками. Зелене довкілля іскриться теплом та світлом, біловолоска зітхає...
Знову хтось з'являється з невідомого, вона проводжає постать безнадійно-збайдужілим поглядом, їй хочеться йти звідси, що чона тут робить? приходить відчуття власної незеленості та сором. Вона зеленіє (червоніє?), аж тут знову до неї: комусь чогось шкода, але їй несила вислуховувати ці дурнуваті пояснення, вона, заточуючись, обертається спиною до лікаря і йде, пригадуючи червону пляму у нього над очима.
4
НАТЮРМОРТИ
ПОХОРОН ДРУГА
(натюрморт без номеру)
Холоднішає, це відчувається навіть у відносно теплій квартирі, вітер північний, низько в небі пропливають повз брудне і нікчемне місто брудні і нікчемні хмари, падає щось трохи більш схоже на дощ, ніж на сніг, вітер задуває бризки цього місива на мій балкон. Холодно, сумно, початок січня, скоро Різдво. Приходить болісне відчуття якоїсь порожнечі, неповноти існування. Хочеться в туалет...
Повертаюся до себе в кімнату, притискаюся щокою до шпалер, намагаюся дотикнутися до стіни якомога більшою частиною тіла. Стіна дуже нерівна, а може, то лише викривлення просторово-часового континууму. Наближаюся до столу, що потопає у xaocі паперів,у цьому nepвісному тоxy-боху. Друкарська машинка, що добуває віку, рани якої кровоточать, вона стогне, благає про допомогу, просить евтаназії. Я з садистською посмішкою проводжу пальцями по клавішах, виловлюю з купи сміття порожній аркуш паперу, побожно вдивляючись у цнотливу чистоту, майже лагідно прогладжую гладку білосніжну поверхню. Закріплюю лист на каретці, потираю долоні. Обличчя спотворює безжальна посмішка, щосили б"ю пальцем клавішy, aж зойкує машинка, — чистоту аркушу сплюндровано, його позбавлено цноти. Фарба, яку не змиєш, як заплямована репутація.