Та Зорина, потрохи підливаючи вина, розговорила його. Віконт був із знатного роду, його батько, галл за походженням, взяв собі в дружини шляхетну венедійку, коли він командував гарнізоном в Тирвині, відразу після війни із Венедією. Родина в них була заможна, а батько займав досить значний пост в імператорській армії.
Зорина, слухаючи юнака, милувалась їм, його білозубою посмішкою і ніжним поглядом синіх очей. Через деякий час, вона попросила пересісти його на диван, щоб було зручніше розмовляти. Рістан пересів до неї і чи то від випитого вина, чи від близькості красивої жінки, він вже сміліше дивився їй в очі. Зорина, потягнувшись за фруктами, поклала руку йому на коліно і, взявши дольку апельсина, так її залишила. Вона весело сміялась та жартувала. Якщо б хтось із старих її знайомих побачив це, то не повірив би своїм очам, так сильно відрізнялась вона від тої черствої і жорсткої імператриці.
Випивши добряче вина і трохи поївши, вони довго розмовляли. І Зорина почувала себе тою провінціальною дівчинкою, котра вперше приїхала до столиці. Раптом вона підвелась. Рістан, подумавши, що вечеря закінчилась, теж встав і вже почав розкланюватись. Та жінка трохи похитнулась і обперлась об його плече.
– Щось у мене закружилась голова, – прошепотіла вона. – Будь ласка, відведи мене до спальні, там у мене нюхальна сіль.
– Так, ваша величність, – відповів занепокоєно юнак.
Обережно підтримуючи Зорину, він провів її до спальні. Проходячи повз широкого ліжка жінка несподівано зіткнулась з його кутом і повалилась на ліжко. Рістан не втримався і впав на неї. Вони опинились в обіймах один одного і завмерли. Потім Зорина тихенько зітхнула і припала своїми вустами до ледь пухлих губ юнака. Через мить вони злились в жагучому поцілунку.
***
В своєму невеликому будинку, побудованому в аравському стилі, і розташованому в зеленому гаю побіля морської бухти, канцлер Цезарії чекав на зустріч із магістром Феофаном. Охорона і слуги були арави із рідного племені Ахмантина. Вже вечоріло, коли до будинку під'їхала карета. Слуга відчинив дверцята і Феофан вийшов із карети. Чорна сутана не приховувала його неосяжні габарити, він весь спітнів і, тяжко дихаючи, йшов за слугою, весь час витираючи піт шовковою хустинкою. Зайшовши в дім, магістр відзначив, що кімнати були оформлені в еллінському стилі. Він пройшов через прихожу, покриту зеленим килимом і зайшов через прочинені перед ним, в низькому поклоні слугою, двері до затишної гостинної.
– Я дуже вдячний вам магістре Феофан, що ви прийняли моє запрошення, – сказав Ахмантин після привітання, вмощуючись в крісло поруч із дубовим столом накритим легкою вечерею.
– Спасибі вам за запрошення, ваша світлість, – відповів той, присівши навпроти. – Я теж рахую, що нам давно пора обговорити деякі речі.
– Згоден. Та спочатку давайте трохи перекусимо, тоді розмова буде більш приємною, – люб'язно промовив канцлер імперії.
Вони приступили до трапези. Ахмантин розливав вино, нахваляючи його аромат і смак, пропонував добре підсмажених курчат і особливо просив магістра попробувати паштет із солов'їних язичків, приготовлених по древньому рецепту. Коли вони наситились і відкинулись на спинки крісел, Ахмантин сказав.
– Весна була спекотлива, боюсь якщо і літо таке буде, не слід чекати доброго врожаю. Імператор уже зараз думає послати кораблі до Кельтії і закупити там зерно.
– Мудре рішення, – сказав Феофан, потягуючи вино із срібного келиха.
– Можливо. Та не краще було б послати туди війська і заодно навернути на істинний шлях, привести цих дикунів до правильної віри, віри в Єдиного – Творця всього сущого.
– Хмм... І в твоїх словах є правда. Та покладемося на волю бога.
– Може бог і звертається до нас але ми не хочемо чути його. Мені здається, що прийшли вже нові часи, коли істинні правовірні повинні нести світоч віри іншим народам.
– Патріарх Клемент посилає священиків-місіонерів до цих народів, – обережно відповів магістр.
– Так посилає. Та скільки цих самовідданих місіонерів гинуть на плахах, в катуваннях і знущаннях. Як би рицарський орден Зірки очолила рішуча і хоробра людина, можливо тоді не наважились знущатись над вірою ці дикуни.
– Ну, на все воля Єдиного.
– А мені здається, що ви були б найкращим Великим магістром ордена!
– Дякую за ці слова, та не всі так думають, як ви.
– На жаль, дійсно, багато хто хоче бачити Великим магістром цього франка Тодора. Але ж ви із такого знатного еллінського роду і відомі своєю рішучістю в захисті віри.
Феофан в якому дивно поєднувались рішучість і настирність із хитрістю і обережністю, розумів, що канцлер вирішив викликати його на відверту розмову. Він не знав, як повести себе в цьому випадку, Патріарх Клемент не сприймав насильницького просування віри, рахуючи, що це суперечить постулатам віри. Захищати віру – так, нападати заради віри – ні. Так говорив Клемент. Але багато хто не поділяв ці його погляди і хотів змін, до них відносився і Феофан. Та одна справа думати, а інше – діяти. Відкрита полеміка з Патріархом може призвести до небажаних наслідків і навіть до розколу церкві, а цього магістр не бажав.
– Я розумію ваші вагання, – продовжив Ахмантин. – Патріарх користується великою повагою серед віруючих, та на жаль він не розуміє, що часи змінились і виникла потреба в новому підході до розвитку не тільки політики імперії але й релігії. Відверто кажучи, як канцлер я бачу, що імперія досягла свого піку – великий розвиток ремесел, будівництво шкіл і академій та в цей же час занепад моралі. Цезарія із всіх боків оточена язичеськими державами і при найменшому ослабленні імперії вони накинуться на нас. Єдиний шлях виступити першими, установити не тільки верховенство Цезарії але і дати всім народам одну віру, яка є вірною – віру в Єдиного нашого Творця.
Канцлер замовк. Вислухавши таку довгу тираду, Феофан тільки розвів руками. Ахмантин трішки роздратовано розлив вино по келихам. Цей товстий магістр не йшов на відкритий діалог.
– Я теж розумію вас, Ахмантин, – сказав Феофан, – та навряд чи відродиться імперія часів Олександра Великого.
– В цьому я з вами не згоден, – перебив його канцлер. – Раніше не було об'єднуючої сили, а тепер є – віра в Єдиного. Треба лише втокмачити це в голови цих дикунів, а вони розуміють тільки мову сили.
– Війна!? Та чи витримаємо?
– Наразі війну ми витримаємо, вона дасть новий поштовх розвитку і багатству, а без війни ми поступово почнемо загнивати. І ви, ставши Великим магістром, багато могли б зробити за для нашої перемоги.
– Згоден, – несподівано відповів Феофан.
– На що згодні? – оторопів Ахмантин.
– Згоден працювати за для процвітання нашої держави і возвеличення нашої віри, – з показним пафосом проказав той.
– І як це ви бачите? – обережно поцікавився канцлер і навіть трішки подався всім тілом вперед.
– Якщо мене виберуть Великим магістром, я підтримаю вас у вашій праці за для процвітання імперії. І ще, орден почне більш рішуче захищати права наших єдиновірців по всьому світу.
– Я дуже рад, – після невеличкої паузи сказав Ахмантин, – що ми досягли взаєморозуміння і думаю, що нам вдасться допомогти вам стати Великим магістром ордена. На жаль, Константан дуже хворий і треба бути готовим до всього. А тепер давайте піднімемо наші келихи за нашу співпрацю.
Вони цокнулись срібними келихами і пригубили вино. Ахмантин не знав що і думати, начебто Феофан підтримує його але поки не хоче робити це явно, вичікує. Цей товстелезний чоловік був не таким простачком, як хотів показатися, і не спішив зв'язувати себе якими-небудь зобов'язаннями. Та що поробиш, канцлеру доводиться поспішати, а підтримка ордена найближчим часом могла дуже знадобитись.
– А що там за історія із Кинджалом Пророків? Якщо це не таємниця, ви не могли б мене трохи просвітити? – вирішив перевести розмову канцлер.
– Знаєте, це моє захоплення з юнацтва, – посміхнувся Феофан. – Я дуже цікавлюсь різними релігійними реліквіями, недаремно мене призначили Хранителем реліквій в нашому ордені.
– Наскільки я пам'ятаю цей кинджал знаходиться у вас.
– Не зовсім це так. П'ять років тому я зненацька дізнався, що цей кинджал підробка, дуже гарна але все ж підробка. Кажучи чесно це мене дуже засмутило. І раптом недавно мені стало відомо, що Кинджал Пророків знаходиться у Русинії, цій дикунській країні де не дуже жалують нашу віру. Так вийшло, що про це виникла розмова із Константаном і він несподівано вирішив прийняти в цьому участь та послати до Кийграда свого племінника – магістра Романа.
– А як же ви дізнались?
– Піхви ж справжні і вони мають загадковий зв'язок із кинджалом.
– Це щось магічне? – зацікавився Ахмантин, який і сам збирав магічні речі.
– Та ні. Як відомо Пророки не користувались магією, вони використовували щось інше, на жаль для нас не зрозуміле.
– Та я бачу, ви чогось досягли в цьому напрямку.
– Лише трохи.
– А для чого вам кинджал?
– Ну, як же, це древня реліквія і пов'язана із життям і діяннями П'ятнадцяти Пророків, засновниками нашої віри.
Ахмантин не дуже повірив цьому і вирішив пізніше більш детально розібратись із цим кинджалом, треба лише знайти підходящу людину.