Він потроху втрачав кінцівки, розчиняючись у повітрі, як марево або туман. Холодне повітря ще трохи пекло у ніздрі, але це радше була гра контрастів. Терпли вже лікті, а пальцями він міг поворушити лише завдаючи болю своєму мозкові. Той аж перевертався у черепі, нагадуючи Степанові про його тілесність. Духа з нього і на цей раз не вийшло. Він дмухнув у нічне повітря і з захопленням простежив утворення та миттєве зникнення клубка пари. Потім ще і ще. В руках якимось дивом вигулькнула закрижаніла пляшка з-під пива. Він подивився під ноги, обмацав очима простір на кілька метрів довкола. Реальність потроху почала повертатися, світ знову виникав з нічого...
Він згадав, що пив: поволі, але багато, змішуючи різні напої. Перекладаючи їх пивом. Нічого особливого. Неподалік бринів ліхтар. Степан подумав, що чому це ліхтар бринить, він не може бриніти, це якась нісенітниця, безглуздя, але ліхтар бринів. Нікого не було, лише Степан і цей чортів ліхтар. Йому стало страшно. Він нараз відчув себе маленьким і безпомічним. Зараз будь-хто може підійти до нього і зробити йому боляче, або й просто вбити, перед тим як слід познущавшись. Він смикнув головою у пошуку шляху для втечі, але напад нудоти повернув його на лавку, де він, як з'ясувалося, сидів. Втома тягарцями висіла на повіках, і він би з радістю ліг спати просто тут, якби не люта холоднеча, що пекла у ніздрях, ця от нудота і страх. Страх примушував швидко битися серце, від чого він втомлювався ще дужче. Якби хоч десь було таксі... Він обережніше роззирнувся: навколо ані душі.
Знову нікого. Ці покидьки, як завше вчасно спинилися, а його понесло і вони не стали стримувати враз зницілого і смішного шефа. Не в їхніх звичках, не в правилах цього покоління красивих хлопчиків з фарбованим волоссям надиратися до безпам'ятства, щоб потім блювати на себе, втрапляти в історії. Хоча своїми вечірніми походеньками з точним переліком усіх напоїв та питних закладів вони потім чи не пишаються, розповідаючи як про звитяги... Але до дідька цих юних потвор-перевертнів із "дебільничками" у вухах, сам собі винен. Степан тупо сидів і тупо дозволяв відчаю, що прийшов нізвідки, опановувати собою. Своїм закляклим тілом. Це була глибока, як десятки маріанських западин, безнадія. Це був жах бути поглинутим ніщо. Просто зараз. Його ніхто й не знайде. Навіть не шукатимуть. Взагалі уже нікого немає. Світ фікція, марення, галюцинація... Немає ніякого насправді, немає нічого, навіть самого немає немає... Тільки от щось чи хтось майстерно витворює перед ним перелік декорацій, вчасно замінюючи одна одну...
Він подумав, що треба підвестися і йти, але продовжував тупо дивитися на ліхтар, дозволяючи зневірі не залишити від себе жодної клітини. Заплющити очі і зникнути. Замерзнути і померти від переохолодження. Десятки способів померти, тисячі хворіб чатують на нього щохвилини і щокроку. Ця крихка нитка, яка в'яже його зі світом, яка дозволяє йому вдихати різке болісне повітря, бачити світло і тіні від нього, може знічев'я обірватися. І він не знає навіщо, він ніколи не дізнається навіщо... І поруч немає нікого, хто бодай би зміг заплющити йому очі...
Степан знову побачив як бринить ліхтар і раптом здогадався: мобільник! Згадка про телефон принесла йому полегшення і від думок про смерть не залишилося й сліду. Він врятований. Він має зв'язок зі світом людей, принаймні з його видимістю. Він може замовити таксі, завалитися у салон, а там вже не страшно. Там буде чиясь спина, там можна все забути, заплющитися від втоми, і знати, що після сьогоднішньої смерті буде ще одне життя...
63
Протверезіння щоразу означується жорсткою депресією. Як би я хотів створити безперервно п'яний світ, вертеп хмільного забуття! Якби я міг, я би винайшов алкогольне самогубство і алкогольний ешафот! Світ майже щирих сліз від надміру вологи у організмі, яка от-от зміниться "сушняком"; світ порожньої відкритості і примітивної жадібності; світ жалюгідності, жалюгідний світ...
Степан знову сидить на лавчині, лише на іншій, а в його руці знову пляшка пива, як ви здогадалися, теж інша. Все інше, може, навіть місто інше. Він не пізнає цієї вулиці, і не пам'ятає як потрапив сюди. Він падає на дно цієї божевільночорної ночі, пірнаючи все глибше і глибше, але щоразу виринаючи на поверхню. Може, ніч стала вічною?
Поволі долає якийсь підйом. Праворуч сквер, крізь полохливе гілляччя якого просвічується ще один ліхтар. Попереду малесенький готичний соборчик, крихітна копія європейської величі, з якої давно обліз тиньк і облущилася цегла. На майданчику перед костьоликом — абсолютно кругла пляма світла.
Йти догори йому не випадає — надто важко. Побитими східцями — у щілину між деревами, яка вдень, якщо він коли-небудь настане, певно, виявиться алеєю. Знову лавки, які переслідують його, як привиди предків — нащадків усіх шляхетських родин. На одній із них — загорнута в лахміття тінь. Степанові раптом стає дуже самотньо; він відчуває, що мусить заговорити до цієї згорбленої у темряві постаті, яка, можливо, єдина крім нього, існує в цю холодну безперервну ніч... Жодного освітленого вікна, а якщо такі й трапляються, то вони лише підкреслюють його бездомність, заблуканість, закинутість в цю ніч...
Він падає поруч із нерухомим мішком, але не знає, чи той живий.
— Хто ти? — запитує хрипким неслухняним голосом.
— Я? — ворушиться поруч чиєсь тіло, але за голосом неможливо визначити: чи чоловіче, чи жіноче.
— Ти!
— Я — Марта.
— А я Стьопа, — по-простяцьки представляється колишній галицький інтелігент Степан Терешкун.
— ... — мовчить тінь.
— Не спиться? — здмухує ще один клубок у світлі ліхтаря Степан.
— У-у... Що пьйош? — пожвавлюється Марта, помітивши в руках у чоловіка пляшку.
— Пиво.
— Даш глотнути? — і не питаючи присмоктується до горла. — Ах-х! В горлі пересохло...
Степан, беручи пиво назад, згадує історії про те, як його приятелі підхоплювали побутовий сифіліс, і думає, що все це, певно, отак безглуздо й траплялося. Якась дурна нічна безтурботність несправжності. Якщо ж щось і трапиться, то потім можна переграти. Ще раз і ще раз... І так до безконечності. Комплекс комп'ютерної гри. Нудотне воскресіння.
Він все ж протирає долонею обідок "горла". Тінь поруч, помітивши це, іронічно гмикає.
— У мене нема сифіліса, — каже вона, і одразу ж, — дай ще!
— Зажди!
Він присувається ближче і, обійнявши її, цілує в засос. Бомжиха дозволяє торкатися своїх уст, але на поцілунок не відповідає.
— А якщо так? — запитує Степан, набираючи в рот пива.
Марта облизує його уста і одним потужним порухом висмоктує з нього пиво.
— Так ніби неплохо. Але так луччє. — і забирає у нього з рук пляшку.
Він думає навіщо це робить і не знаходить відповіді. Він надто втомився від усього, що робиться довкола, він мусить відпочити, зламати це, зламати себе, знищити, вибухнути. Слова не в'язалися купи, розсипалися, як галуззя віника.
— Що ти тут робиш? — запитав Степан у алкоголічки.
— Жду.
— Чого?
— Просто жду. Дай ще!
— Не дам, поки не розкажеш.
— Іди ти!..
— Кажи, тоді куплю ще.
— Мене сестра з хати на х... вигнала.
— І ти іпшла?
— Я ключ потіряла.
— А чого в двері не грюкала?
— Я грюкала. Але вона сказала, шо як я не перестану, так вона міліцію визове. А я як в міліцію луччє на вокзал пойду.
— Любиш випити?
— А то хто ж не любить.
— У тебе дітей нема?
— Нє.
— Добре, — пробурмотів Степан.
Він провів рукою поміж її стегон і відчув, що збуджується. Вперше за останній час він відчував не пародію на бажання, не силувану ерекцію з обов'язку, над якою треба просто потіти, щоб не втратити її, а повноцінне чоловіче бажання володіти жінкою, пронизувати її, насаджуючи на свій паль якнайдалі. З дружиною такого у нього ніколи не було.
— Шо ти робиш? — спитала Марта.
— Я тебе хочу.
— Тут?
— А чому би й ні...
— Не знаю, тут наші ходять...
— Хто наші...
— Ну, друзья. Час який?
Степан придивився до годинника: опів на третю.
— Скоро три.
— Ну, може й нікого не буде, але стрьомно. Якшо чесно, я би лучше випила... Мене сестра б'є, — раптом поскаржилася вона, як учениця молодших класів вчителю.
— Гаразд, зараз шось візьмемо, — незадоволено пробурмотів Степан.
Грубий хрипкий голос розвіював чари темряви, від нього зникало усіляке бажання, надходила втома.
Пішли шукати якийсь нічний магазин. На розі вулиць, якраз навпроти скверу знайшли загратоване віконце, крізь яке просунула вино заспана кобіта. Алкоголічка на вимогу Стьопи стала за кілька кроків, у тіні граба, але, побачивши пляшку, вирвалася з темряви на світло ліхтаря. Дарма. Монстр у подертій смердючій маринарці з розпущеним волоссям. Розпухле обличчя; їй років 45, якщо не менше, але вже на межі розкладання.
Його трохи не знудило, він закашлявся і одразу ж кинувся навтьоки, безладно відмахуючись від її вигуків і спогаду про побачене, наче від самого себе...
64
Взаємне зніяковіння, страх і скутість рухів. Остання надія на справжність. Принаймні їм так здається... Одяг незграбно шурхотить, чіпляючись за виступи тіл, і виявляється, це ще може лякати невідомістю... Тома навіть по-дівочому прикриває груди своїми довгими пальцями, а Тед, худий, жилистий і трохи згорблений, ніяк не наважиться скинути плавки. В їхніх поцілунках щось від безтілесності середньовічних дів, плаття яких шурхотіли землею, ховаючи ноги. Вони ще не вірять у можливість спарування, у ймовірність реалізації своєї близькості. Але ж це — чи не все, що вони можуть дати один одному, водночас відібравши один у одного. Обмін тілами, який завершиться у пітних тимчасових обіймах втомою і бажанням спати. Але їм буде добре удвох, бо обидвоє заскучили за хорошим сексом. З несподіванки вони не змогли звільнити від напруження свої бажання та розкріпачити м'язи. Вони щомиті чекали якоїсь покари за своє щастя, грому небесного за насолоду. Вони боялися бути викритими. Їм постійно здавалося, що хтось третій незримо присутній у цій кімнаті і пильно стежить за кожним їхнім рухом, вслухається у ніжне шепотіння, принюхується до розімлілих тіл...
Його тісна гуртожитська кімната мала чи не єдину перевагу — величезне, хоча й холодне вікно.