Дракон задкує й захлопує оббиті дерматином двері, а спис від контакту із дверима із хрускотом розколюється…
От так закінчилася єдина й лаконічна битва цього харківського витязя із цим поблизухарківським драконом.
Наступного дня дракон подав заяву на ім'я селищного дільничного міліціонера. Закінчувалася заява так:
"… Якщо цей бешкетник не припинить наді мною знущатися, я вимушений буду піддати його термічній обробці, або ж з'їсти разом із кобилою. Аби цього не трапилось, бо я істота нервова, благаю Вас, товаришу старший лейтенанте, суворо угамувати цього Порфирія Сидоровича в капелюсі! Нехай більш не турбує добропорядних драконів!
З повагою, дракон Щелепенко.
(Підпис).
16 січня 1986 року".
Увечері 16 січня Порфирій Сидорович майстрував новий спис із другої лижної палки.
А ввечері 17-го він з новою зброєю вирушив усе туди ж, добувати дракона.
Повернувшись із роботи, поглинувши яєчню із чаєм, окульбачивши білого в зелене яблуко Велосипеда Буцефаловича, наш герой виїхав з Павлова Поля убік історичного центру Харкова…
У центрі, біля монумента з неофіційною назвою "П'ятеро з ломбарду поцупили холодильник" звернув праворуч…
Перевалив через Холодну Гору…
Виїхав із Харкова…
І, нарешті, в'їхав у Солоницівку.
Біля знайомого під'їзду знайомого п'ятиповерхового будинку Порфирій Сидорович виявив чоловіка, що поглядав на наручний годинник, у зимовій міліцейській уніформі. Тільки наш витязь зійшов з вірного коня, як міліціонер запитав його (не Велосипеда Буцефаловича, звичайно, а витязя), чи не він, бува, Порфирій Сидорович. Наш герой, галантно піднявши фетрового капелюха, чесно відповів, що так, мовляв, я самий. Тоді страж порядку граціозно пристикував нігті до сірого хутра вушанки й представився:
– Дільничний, старший лейтенант Сьома Ельфман.
Після чого віртуозно провів з Порфирієм Сидоровичем виховну бесіду, після якої в Порфирія Сидоровича цілковито відсохнуло бажання полювати на дракона…
І з тих пір Порфирій Сидорович не полює-таки на дракона.
Чого й усім бажає.
***
От така вийшла… гм… м'яко висловлюючись, легенда… Зате тепер ніхто не зможе аргументовано белькнути, начебто в Харкова немає власної легенди про контакт витязя із драконом!
Тепер яка-ніяка легенда про який-ніякий контакт, нехай і без летального наслідку, якого-ніякого витязя з яким-ніяким драконом у Харкова є!
Ну, нехай десь не зовсім пафосна, десь доморосла, безглузда, дивна, курйозна… Але є ж!
Тепер ті, хто відзначають усі місця легендарних контактів витязів із драконами, згадані в літературних і інших творах, повинні й напроти слова "Харків" поставити "галочку"!
А автор тепер може з почуттям виконаного патріотичного обов'язку припинити топтання перстами друкарської машинки й упакувати її назад у лускатий чохол із драконової шкіри.
15 січня 1986 р., 2004 р.
____________________
Апчхи
Дрібний випадок міжгалактичного масштабу
Але ж ви не господь бог!
Брати Стругацькі, "Понеділок починається в суботу".
Бухгалтер Остап Григорович Кондратюк вийшов із сутінкового під'їзду свого будинку й примружився. Яскраве березневе сонце з безхмарного блакитного неба щедро опромінювало вулицю Джордано Бруно, на якій проживав Остап Григорович і якою він щодня (за винятком вихідних і свят) ходив до друкарні № 2, де гарував на посаді головного бухгалтера. Друкарня ця мала місце на цій же вулиці всього в п'ятистах кроках від будинку Кондратюка.
Потемнілі від пилу барханчики злежалого снігу активно танули уздовж краю тротуару, будучи родоначальниками жвавого потоку поталої води, що іскрилася вздовж бордюру й провалювалася в ґрати каналізації. Двірник Фелікс Схильний, чиркаючи по асфальті прутами мітли, переміщав дрібне сміття із тротуару в потік. Двірника освистували пташки, що роєм пурхали з дерева на дерево. Весняне повітря бадьорило ранкових перехожих, начебто газоподібний еліксир.
Бухгалтер Кондратюк, мружачись від світла, посміхнувся весні, поправив кашне, привітався із двірником Схильним капелюхопідняттям і, роблячи маятникоподібні рухи портфелем, покрокував вулицею Джордано Бруно до друкарні № 2.
Коли Остап Григорович порівнявся з тютюновою крамницею, у вітрині якої пістрявився товар, не схвалюваний Мінздравом, у глибині лівої ніздрі Кондратюка залоскотілося і бухгалтерові нестерпно захотілося пчихнути. Від цього обличчя Остапа Григоровича спотворила мимовільна гримаса: зіниці наполовину закотилися під верхні повіки, брови підстрибнули, склавши чоло гармошкою, нижня щелепа відвиснула, рот відкрився і розтягся у формі коромисла, на нижню губу виповз кінчик язика. Бухгалтер, починаючи видавати гортанний звук, вихопив із кишені носовичка й, прикривши ним лице, могутньо пчихнув, звибрувавши усім тілом і ледве не впустивши портфеля. Після чого, витерши хусточкою рот і ніздрі, продовжив рух…
***
Чхаючи, Остап Кондратюк не думав, звичайно, про те, що згідно з невідомими нами законами існування Всесвіту, зовсім незначна подія, що трапилася в одному місці, може спровокувати значні події в іншому місці, нескінченно віддаленому від першого; спровокувати незбагненним чином.
Так, після того як на планеті Земля, у Харківській області країни Україна, у містечку-райцентрі, назва якого не відіграє в даному випадку великої ролі, на вулиці Джордано Бруно поруч із тютюновою крамницею пчихнув дехто Кондратюк, у зовсім іншому районі Всесвіту, на планеті Раєдем, над столицею однієї невеликої імперії пронісся буйний ураган, що розметав халупи простолюдців, зірвав дахи з будинків вельмож, і навіть скинув шпиль із палацу імператора. Крім того, стихія змела недоспілі злаки на полях охрест столиці, а отже, тутешнім мешканцям у найближчі місяці, аж до майбутнього врожаю, доведеться жити не так ситно, як би їм хотілося.
У той час як жителі столиці, лаючи стихію, приступали до розбору руїн, імператор Шен-Уаф Бах зі свитою вирушив зі свого палацу до головного столичного храму, щоб порадитися з Верховним Жерцем щодо того, що трапилося. Імператор брів пошарпаним, розкришеним містом, обходячи фрагменти зруйнованих будівель і упалі дерева, вивернуті із ґрунту з коріннями; плентався, ужахаючись і журячись. За імператором дріботав кортеж придворних, також пригноблених видами збитку. Городяни на хвилину припиняли відбудовні роботи, щоб шанобливо поклонитися минаючому повз правителеві.
Шен-Уаф Бах наблизився до головного храму, кам'яного, пірамідального й тому стійкішого перед натиском стихій, ніж звичайні житлові будови. Один із придворних, випередивши владаря, вибіг сходами і зник у дверях, щоб попередити Верховного Жерця про прибуття імператора. Шен-Уаф Бах став неквапливо підніматися туди ж. Коли він по сходах піднісся до дверей святилища, сам Верховний Жрець – Шур-Оеф Бех – вийшов назустріч.
Шен-Уаф Бах і Шур-Оеф Бех велеречиво привітали один одного. Потім імператор запитав Верховного Жерця, у чому, на його думку, причина спіткавшого їх стихійного лиха й чи є можливість запобігти подібним лихам у майбутньому.
– Я, Ваша Величносте, саме збираюся проникнути у Вищі Сфери Знань, щоб там одержати відповідь на це питання, – відповів Шур-Оеф Бех. – При цій процедурі дозволяється бути присутніми тільки жерцям, але для вас я зроблю виключення, тим більше що серед ваших предків теж були жерці. Однак вашим придворним доведеться на час покинути межі святилища.
Імператор відіслав почет, а сам, у супроводі жерців, у тому числі й Верховного, пройшов у священні надра храму.
Там жерці заходилися робити дії, необхідні для ритуалу входження Верховного Жерця у Вищі Сфери Знань. Одні облачали Шур-Оеф Беха у священні одіяння, інші розпалювали вогонь у священних світильниках, треті окурювали приміщення дурманними священними пахощами, четверті готували священний напій у священній чаші…
Відсьорбнувши рідину, Верховний Жрець прокричав священне звукосполучення, після чого допив до дна. Хвилини три він перебував у нерухомості, потім його ноги підкосилися, і два жерці, підхопивши його під руки, акуратно уклали Шур-Оеф Беха на приготовлену підстилку. Ще кілька хвилин Верховний Жрець перебував у заціпенінні, а потім став корчитися, битися в конвульсіях, вивергаючи з вуст звуки й піну. Звуки складалися в нерозбірливі слова, лише одне Шур-Оеф Бех повторив кілька разів досить виразно. Таємниче слово, не відоме ані імператорові, ані жерцям, ані самому Верховному Жерцеві, ані жодному з жителів планети Раєдем. Це було слово "Кондратюк".
Імператорові було моторошно дивитися на метання в нестямі Шур-Оеф Беха, і глава держави відвів погляд убік, став розглядати осяйну вогнями світильників фреску на стіні, де було зображено, як чарівна мавпа на ймення Замва народжує першу людину на ймення Амад.
Раптом у храмі стало зовсім тихо. Імператор повернув погляд на Верховного Жерця. Той знепритомнів. Жерці підхопили свого проводиря під руки й під ноги й швидко понесли на свіже повітря, імператор кинувся за ними. На якійсь подобі балкона жерці стали приводити Шур-Оеф Беха до тями: один бив його по щоках, іншій хлюпав на нього холодною водою, третій підносив до ніздрів якусь гидоту з гострим запахом, четвертий витирав піну з губ і підборіддя.
Верховний Жрець опритомнів. Він був зовсім знесилений і виснажений спілкуванням з Вищими Сферами Знань.
– Що… я… віщав? – насилу, ледве чутно просипів він.
– Ти кілька разів повторив таємниче слово "Кондратюк", Верховний Жерче, а більше ми нічого не розібрали, – повідомив той, що витирав піну.
– Кондратюк? Гм… – задумався Шур-Оеф Бех. – Що б це значило? Що ще за Кон… Ага, здається, пригадую… Здається, Вищі Сфери Знань повідомили мені, що ураган якось пов'язаний з якимось Кондратюком… Мабуть, цей таємничий Кондратюк і наслав на нас ураган!
– А що це таке – Кондратюк? – запитав імператор.
– Ну, це… еее… це… гм… це, очевидно, якась велика й всемогутня істота, здатна повелівати стихіями, – вирік Верховний Жрець, тремтячи від утоми.
– А за що цей Кондратюк нас так покарав? – продовжував випитувати імператор.
– Ну… еее… напевно… гм… напевно, за те, що ми йому не молимося й не приносимо йому жертв, – міркував Шур-Оеф Бех.