Це був би непоганий привід трохи розтормошити мага, який останнім часом зовсім загубив свою колишню настирність до знання і зневірився в тому, чому він слугував все своє довге життя.
– Прийдеться все-таки затриматися ще на півмісяця, дочекатись Нестора.
– І чим же цікавий цей посох?
– Колись, за допомогою цього посоху, Мухамтин зробив прохід в морі і його плем'я пройшло по морському дну.
– Ого! Щось я читав про це, але про посох там майже не згадувалось.
– Ти ж знаєш, древні маги не любили відкривати свої таємниці.
– Так, завжди любили дурити голову простим людям.
– Жаль, що минули ті часи, із тебе вийшов би сильний маг, – зі смутком сказав Мальфар і випив залишки пива одним ковтком.
Тобіас подумки радів, нарешті йому вдалось зацікавити свого вчителя чимось, спасибі Нестору, тепер маг буде весь час думати про магічний посох.
– Ну що ж, треба розпаковувати валізи і дістати деякі книги, – похитав головою Мальфар. – Можливо доведеться діставати із тайника і деякі магічні речі.
– Вчителю, я можу допомогти вам, – запропонував Тобіас.
– Це було б чудово, – зрадів маг, але тут же нахмурився і запитав. – До речі, що відбувається зараз у місті? Як здоров'я князя Святослава? І що там його діти вже ділять? Майша стільки чуток приніс з базару, що не знаєш чому вірити. Все-таки батько твоєї нареченої тисяцький Туровець знає більше за простих людей. А то мені останнім часом не до цього було.
– Новин багато... може пройдемо до твого кабінету.
– Та, – махнув рукою Мальфар, – там такий бедлам. Залишимось тут, зараз гукну Майшу, нехай принесе вина.
Він позвав свого слугу і той визирнув із кухні.
– Чого вам ще потрібно?
– Принеси вина.
– І ви будете пити його після пива? – здивувався кухар.
– А що? В нас є привід, здається знайшлась річ, яку я довго шукав.
– Ну як бажаєте, – пробурчав Майша і направився до погребу.
– Ось бачиш, який тобі дістанеться кухар, – звернувся до Тобіаса його вчитель, – таке відчуття, що не мені, а йому сотні років.
Той у відповідь тільки посміхнувся, він вже звик до їх частих перепалок.
– Майша! Візьми вино із острова Кіріта! – крикнув в до гонку слузі маг.
– Ого! Гуляємо!
– А все одно тобі залишиться.
Через хвилину прийшов Майша, прибрав зі столу, поставив срібні кубки, розлив вино і знову зайшов до кухні. Хазяїн із гостем випили духмяне темно-червоне вино, трішки терпкувате на смак. Вернувся Майша, поставив на стіл тарілку з нарізаним сиром і блюдо із фруктами.
– Все?
– Так, спасибі, – задоволено сказав маг, попиваючи вино.
– Тоді я на кухні, зроблю пиріг із ягід.
– Добре.
– А новини такі, – почав Тобіас, коли Майша щез на кухні, – Святославу все гірше і гірше, він вже майже не встає із ліжка. Біля нього ціла купа лікарів та толку від них немає. Кажуть князь дуже мучиться від болю.
– Аякже, стільки зла натворив на цьому світі, от душа і непокоїться.
– Зараз, їхавши до вас, бачив цілі юрби народу ідуть до головного ідольського капища – Ярополк розпорядився дати волхвам сотню полонених на жертвенний камінь.
– Оце так!? – здивувався маг. – Чого це він раптом згадав древні звичаї славен?
– Батько Златки розповів, що вчора їх збирав Ярополк, ну найбільш поважних людей Кийграда, хотів задобрити. Тому волхви і випросили полонених умилостивити богів, хотіли ще цнотливих дівиць та тут вже і воєводи з купцями почали роптати.
– А що ж Горюн, цей навіжений волхв?
– А його, до речі і не було, як і братів Ярополка. Ходять чутки, що Ізяслав в Черніві збирає війська, начебто, з ним і Горюн, який призвав братство Ведмедя.
– Так... – задумливо потріпав свою бороду Мальфар. – А Володимир, де він?
– Не знаю. Хтось розпустив плітки, що хворіє в Новограді та скоріше за все пережидає, тут його не дуже жалують.
– Так що, підтримують, шляхетні пани кийградські, Ярополка?
– Туровець лише сказав, що Ярополк занадто поспішає сісти на великокняжий престол, ще при живому батьку.
– Аякже, заквапився..., – хмикнув маг. – Та він запізнився на цілий рік, раніше треба було думати, а не ганяти по полям зайців.
– І ось ще, коли дружинники Ярополка хотіли замінити вартових біля хоромів Святослава, так ледь не вийшла бійка із кийградською дружиною. Воєвода Щербань заявив, що доки жив Святослав, він тільки його наказам підкоряється. Так що їм прийшлось знову повернутись до терема Ярополка.
– Видно нічого із цього доброго не вийде, окрім братовбивчої війни, поки хтось один не переможе в битві за престол, – сумно сказав Мальфар і додав. – На жаль, у всі часи боротьба за владу була кривавою.
– Авжеж, а страждатимуть, як завжди, невинні люди.
– Надіюсь, що за два тижні нічого страшного не трапиться. Не хочу приймати участь в цих братських сварках.
– Я пам'ятаю, що ви прихильно ставились до князя Володимира. Як думаєте має він шанс стати Великим князем?
– Має але малі і то, якщо його брати нароблять чимало дурниць так що в народу урветься терпець. Та облишимо цю розмову. Я дочекаюсь Нестора і в дорогу на схід. Пішли краще покажу тобі один древній манускрипт про діяння східного мага Мухамтина.
Мальфар неспішно підвівся із-за стола та направився до дверей. Тобіас швидко допив вино і теж встав.
– Дивно, – раптом сказав маг Мальфар. – Я десятки років шукав цей посох і він знайшовся саме зараз та ще так неочікувано.
– А що тут дивного? – запитав його Тобіас.
– Не знаю. З'явилось якесь передчуття, чогось незвичного, хвилюючого.
– Ну, це у вас священик заговорив, скільки ж років ви ним були.
– Можливо, – задумливо погодився маг.
20
Імператриця Зорина перебралась до літнього палацу на березі моря. Погода була просто чудовою. Стоячи на балконі, Зорина любувалась синім морем, яке мінливо переливалось під яскравим сонцем. Спека. Та легкий морський вітерець приємно холодив ніжне тіло імператриці. Хоча її серце радісно тріпотіло, а лице горіло вогнем. Все-таки вдалося привезти із собою цього молодого хлопчину – миловидного пажа герцогині Бронської. Пощастило. Імператриця запросила герцогиню навідатись до неї в літній палац і вона погодилась, але сказала, що приїде трішки пізніше, бо мала якісь нагальні справи. Зорина запропонувала послати кого-небудь з нею, щоб приготувати для герцогині кімнати і перевезти частину її речей. Одрис Бронська, миловидна руда жінка, знову погодилась і тоді імператриця, начебто випадково, вказала на гарного білявого пажа.
І ось вчора цей гарненький юнак прибув до палацу із цілим візком речей герцогині. Цілий день Зорина ходила із ним по палацу, вибираючи кімнати і допомагаючи прикрасити їх для її подруги Одрис. Віконт Рістан, так звали юнака, весь час ніяковів в присутності імператриці і так забавно червонів, коли Зорина торкалась його своєю рукою. Білявий із гарним прямим носом і очами кольору моря він бентежив імператрицю і викликав палке бажання у неї пригорнути його до себе. Врешті, справившись із влаштуванням кімнат для герцогині, Зорина ніжно посміхнулась до віконта і запросила його повечеряти разом з нею. Той, ще більше зніяковівши, ледь зміг вимовити слова подяки. Імператриця наказала накрити вечерю на невеликий стіл в її гостинній біля спальні, сказавши, що там значно прохолодніше від вітерцю із балкону. Тепер Зорина з нетерпінням чекала, коли ж врешті сонце сховається за горами.
Вона думала посидіти, порозмовляти з ним, можливо вдасться розтормошити юнака і він не так буде ніяковіти в її присутності. А що робити? Імператор забрав сина із військової академії і поплив з ним на кораблі по островам імперії, кажучи, що сину пора звикати до управління державою. А те, що Зорина не бачила свого сина вже майже півроку його зовсім не турбувало. Більше року пройшло, як імператор Василь II остаточно охолов до неї і тепер він дуже рідко заходив до її спальні. Хвиля злості підступила до Зорининого серця, тягучою біллю заповнило низ живота. Вона зціпила зуби і постаралась заспокоїтись, уявляючи миле лице Рістана, такого гарного, як ангел небесний. Потрохи відпустило, і Зорина, глибоко вдихнувши морське повітря, поволі розслабилась.
Через дві години сонце врешті сховалось за горами і імператриця, усівшись в принадливій позі на дивані, чекала на віконта. Вона хотіла сподобатись Рістану, тому одягнула вишукане, оздоблене діамантами, ніжно-рожеве плаття, через яке ледь просвічувались її жіночі принади. Чорне волосся було гарно зібрано під золоту сітку, а маленькі вуха прикрашали коралові сережки. Нарешті зайшла Маліва, її служниця, і повідомила, що прийшов віконт.
Рістан зайшов до кімнати і серце Зорини гучно забилось, такий він був красивий. В новому темно-синьому камзолі, пошитому по останній моді при імператорському палаці, з легким рум'янцем на щоках він виглядав просто чарівно. Спочатку розмова не дуже виходила, юнак, сидячи напроти імператриці, більше мовчав, тільки відповідав на запитання.